Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №38, 2023-09-24

Зустріч колишніх мешканців Тростянця і Ґрозьової на Підкарпатті та їхніх нащадків відбулася вже всьоме. З нагоди з’їзду було видано книгу про ці й кілька сусідніх сіл.

Цього року зустріч проходила 2 вересня. Традиційно вона почалася на кладовищі в Тростянці, де до 1939 року було понад триста хат, в яких проживало 1890 мешканців, здебільшого українців. Після акції «Вісла» село було повністю знищено. Дерев’яну церкву після війни розібрали. Сьогодні це військова територія, на якій розташовано старий греко-католицький цвинтар.

Саме там відбулася поминальна служба, зокрема й за душі померлих Богдана Василака, Йосипа Кравця та Йосипа Чверинка, який помер у травні цього року. Без його допомоги врятувати цвинтар у Тростянці не вдалося б. Організатори з’їзду називають трійку цих українців своїми лідерами.

– Сьогодні, коли згадуємо цих лідерів, іде дощ. Це дуже символічно. Бо це перший дощ, відколи ми тут з’їжджаємося, – зауважив Богдан Патра з Тшеб’ятова.

Згодом усі вирушили до Ґрозьової, де на місці колишнього храму встановлено хрест. Там відбулась спільна молитва, яку очолили о. Адріан Лихач, греко-католицький парох у парафіях Гломчі та Устриках-Долішніх, та о. Іван Йодловський, греко-католицький парох Стрільців-Краєнських та Ґожова.

– Нас тут близько сотні. Інші хотіли б, але не можуть. Ви – свідчення того, що, якщо людина вірна богові, мові та культурі, вона виживе. Як би за людиною не ганялися і як би її не переслідували, вона мала б сили тримати своє. Сьогодні воєнний час, коли ворог знову атакує нашу країну. Те, що ми тут, незважаючи на 1947 рік, – це доказ того, що українці мають сили вижити, – сказав отець Іван Йодловський, діди якого ходили до церкви в Ґрозьовій. 

З нагоди сьомого з’їзду вдалося видати книгу, де зібрано історичні матеріали та спогади про Тростянець, Ґрозьову, Арламів, Ямно та інші українські села над річкою В’яр. Автор збірки – історик Богдан Гук, котрий був присутній на з’їзді.

– Шкода, що не вдалося знайти фото греко-католицького храму в Тростянці. Поки що не вдалося знайти його в тогочасній літературі. Єдина фотографія, яку я знайшов у Воєводському управлінні охорони пам’яток у Кросні, датована 1953 роком, коли святиня вже була в руїні, – розповідає Іван Курій з Ольштина, батьки якого були з Тростянця.  Уперше після депортації він приїхав до села з батьками у 1978 році. Тоді ще були фруктові дерева. Родина Куріїв поставила тоді хрест на могилі, де поховані батько та брат матері пана Івана.

– У майбутньому ми хотіли б зробити копію – мініатюру церкви – і поставити в місці, де була колись справжня, – зазначає Іван Курій, якому вдалося знайти місце розташування хати його батьків, завдяки тому, що наклав старі карти на сьогоднішні ґуґл-карти.

Розмова з Богданом Патрою, який разом з Аліною Баціц зі Слупська та Іваном Курієм з Ольштина організовує з’їзди.

– На вашу думку, кількість людей, котрі приїжджають до Тростянця, зростає, чи є тенденція до зменшення?

– Кожен рік є різним. Цьогорічний з’їзд став другим за сім років за кількістю людей. Цього року їх було понад 110 осіб. У середньому щороку приїжджає 70–80 учасників. Я приходжу сюди, бо моя мама з Тростянця. Наступного року плануємо зробити з’їзд на другі вихідні вересня.

– Дата припадає на час, коли люди зазвичай не беруть відпустки.

– Наш лідер Івана Германа має багато гектарів землі біля Тшеб’ятова, де він живе. Тому дату трохи коригуємо, щоб встиг зібрати врожай. Саме він почав приходити сюди й щороку організовувати прибирання території кладовища. А перед тим вичистив територію від кущів та поставив огорожу. Можна сказати, що він зробив це сам. Спільно з Бірчанським лісництвом встановив дубовий хрест на місці, де стояла греко-католицька церква. І ми спонтанно долучилися до нього. У нас виникла ідея організувати зустріч колишніх мешканців цих сіл та їхніх нащадків. Спільними зусиллями підтримувати пам’ять про це село, від якого нічого не залишилося. Єдина його ознака – це кладовище. Минулого року ми замінили паркан на новий. Також зробили новий пішохідний міст через річку, який веде до цвинтаря. Цього року там був мер міста Устрики-Долішні та інші представники місцевої влади. Маємо ідею, щоб передати цвинтар у власність греко-католицької парафії в Устриках. Річ у тім, що це військовий район. Тож ділянку кладовища потрібно знову виділити. За законом, територія вважається кладовищем, поки не мине 20 років після останнього поховання. Через 20 років воно перестає ним бути. І ми хочемо зберегти цей шматок землі, щоб сюди приїжджали наші діти та онуки.

– Коли відбулася перша зустріч?

– У 2016 році. І ми приїжджаємо сюди кожного року. Нас не зупинила навіть пандемія. Ми й мешканці села Ґрозьова, що неподалік, об’єднали наші зустрічі. Дідусь і бабуся розповідали мені, що вони завжди ходили до церкви в Ґрозьовій. І ми вирішили об’єднати зустрічі жителів цих двох сіл. Багато українців, які мають коріння в Ґрозьовій, живуть зараз на Мазурах – в Ольштині, Пененжно, Дзежґоні. А ми – у Західно-Поморському та Поморському воєводствах. Під час перших трьох з’їздів був присутній колишній житель Тростянця Іван Бабіцький. Але вже не їздить. Йому понад 90 років. Важко проїхати більше тисячі кілометрів. Але все одно цікавиться, і коли я повертаюся, запитує про Тростянець.

– А молодші їздять?

– Одного разу на з’їзді були чотири покоління. І традиційно кожного року завжди є три покоління. Мене тішить, що навіть маленькі діти їдуть з молодими батьками з Помор’я. Це віщує хороше майбутнє.

– Автор книги про села Богдан Гук зазначив, що для безперервності таких зустрічей необхідно ставити нові завдання та цілі. Я так розумію, що плани отримати у власність цвинтар – одне з таких завдань.

– Так. Мені шкода нашої роботи. Були побоювання: навіщо перебирати на себе кладовище, якщо в майбутньому туди не буде кому їздити. Але я кажу, що поки живе моє покоління, разом із нашими дітьми, які подорожують з нами, ми будемо піклуватися про це місце й підтримувати його матеріально. А гроші потрібні. Навіть саме косіння коштує грошей. Ми між собою збираємо кошти. Кшистофор Василік з Мокрого, дідусь і бабуся якого з Тростянця, приїжджає сюди з родиною та косить траву. Це місце є символом, який свідчить про існування такого села. Однак це військова зона. У геополітичній ситуації, яку ми маємо, такі території є стратегічними. Тішить, що представники Польського Війська цього року самі подзвонили й сказали, що хочуть нам допомогти. Викосили територію під стоянку, щоб ми могли припаркуватися якомога ближче до місця, де молилися. Сержант сказав, що вони подбають про це місце. Ми на зв’язку. А щодо книжки –  ініціатором її написання був Іван Герман. Справа розглядалася кілька років. Минулого року ми зібрали кошти й видали першу книгу про Тростянець, Ґрозьову та декілька сусідніх сіл. На цьому ми не закінчуємо, бо зібраного матеріалу вистачить ще на два томи. Це також деякі з наших наступних завдань, які ми хотіли б втілити. Села вже немає, тут ніхто не живе. Але є ми, і зараз ще письмовий документ, тобто книжка.

Поділитися: