Степан Мігус ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №24, 2023-06-18

Кожна могила – «непімщена рана»

Традиційно, як і щороку, у першу суботу червня (цьогоріч 3 числа) на Козацькій могилі в Александрові-Куявському зустрілися ті, хто відчув потребу вшанувати пам’ять інтернованих воїнів УНР Армії Симона Петлюри, а насамперед – померлих у цьому таборі. Особливою нагодою відвідати захід став 30-річний ювілей відкриття цього особливого місця, відновленого після руйнування під час війни й за доби комунізму. Організатором урочистостей традиційно були органи самоврядування міста Александрова-Куявського на чолі з бургомістром Аркадіушем Ґраляком. Захід відбувся під патронатом президента Польщі Анджея Дуди, якого на урочистостях представляв міністр Канцелярії президента, депутат Сейму Ян Кшиштоф Ардановський. 

Табори інтернування для недавніх союзників

Табір інтернування в Александрові-Куявському, де польські союзники тримали понад три з половиною тисячі побратимів у боротьбі з більшовицькою ордою, як і майже десяток інших таких місць, у наші дні став символом українсько-польської пам’яті про спільну боротьбу та братерство. Маршалок Юзеф Пілсудський, підписуючи Ризький договір із більшовиками, відступився від своїх бойових товаришів, щоб зберегти за Річчю Посполитою землі, які раніше мав одержати на обмежений час від союзника Симона Петлюри. Після ж підписання Ризького договору отримав від більшовиків ще й Волинь. Зараз польська історіографія намагається пояснити цей далеко не лицарський вчинок тим фактом, що Армія УНР Петлюри не спромоглася викликати в Україні загальнонаціонального повстання проти більшовиків і програла всі битви. Отже, Варшава не мала іншого вибору, як домовитися з ворогом на свою користь. Історики підкреслюють, що поляки не передали більшовикам від 30 до 50 тисяч українських воїнів, які після поразки перейшли на польську територію, а дозволили їм поселитися в десяти таборах інтернування.

Один з таких таборів, який одержав номер 6, розміщено в Александрові-Куявському. Польська військова влада скористалася приміщеннями нещодавнього місця утримання денікінців і червоноармійців-будьонівців. Табір становили три дерев’яні бараки на вісімсот місць та п’ять менших, в одному з яких було розміщено комендатуру. Кожен барак мав просте кухонне приміщення. Там була також пральня, санітарно-гігієнічні, дезінфекційні й карантинні кімнати. Табір мав свої водогін і каналізацію. Попри це він зовсім не надавався для проживання в зимових умовах. Не було навіть простого лазарету – хворих доводилося возити до лікарні табору № 15 у Торуні.
До александрівського табору інтернування потрапили бійці 6-ї Січової дивізії стрільців, 4-ї Київської дивізії стрільців і 3-ї Залізної дивізії стрільців. Перших військових із родинами було інтерновано на самому початку грудня 1920 р. Офіційне відкриття табору відбулося 8 грудня того ж року. Табір був призначений для трьох тисяч осіб, і така кількість інтернованих заповнила його вже за кілька днів після відкриття. Згідно з офіційними документами тих часів, станом на середину грудня 1920 р. в ньому перебувало 900 офіцерів, 2504 стрільця, 95 жінок та 29 дітей. Командиром табору призначено польського офіцера – майора Альфреда Йоґеля. Натомість внутрішній контроль над інтернованими українцями здійснювали найвищі за рангом українські офіцери, котрих очолював їхній славетний командир генерал Марко Безручко, який зі своїми стрільцями 29–31 серпня 1920 р. затримав під Замостям будьонівську армію, що йшла на допомогу армії Тухачевського, розбитій під Варшавою 13–25 серпня («Диво на Віслі»).

Мешканці табору мали право вести культурно-освітню, видавничу, релігійну, спортивну та навіть ремісничу діяльність. І скористалися цим повною мірою. Дуже скромним було харчування. Інтерновані мали одержувати на добу по 700 грамів хліба й картоплі, 250 грамів м’яса, 150 грамів городини, дві порції кави та по 100 грамів мила на місяць. На практиці, однак, було значно гірше: часто замість м’яса й хліба інтернованим давали додаткову картоплю та городину.
Між груднем 1920-го і березнем 1921-го в таборі перебувало від 3200 до 3565 осіб. Своїх інтернованих стрільців 5 квітня 1921 р. відвідали Симон Петлюра, генерали Михайло Омелянович-Павленко, Володимир Сальський. Були в ньому й американська та британська місії. Щотижня кількість інтернованих зменшувалася. У третій декаді жовтня 1921 р. в Александрові-Куявському проживала усього 1861 особа. Це було пов’язано з політикою польської влади, яка хотіла закрити табори. До зменшення кількості мешканців призводили й утечі інтернованих. Формальне закриття александрівського табору відбулося 9 жовтня 1921 р., але й надалі в ньому залишалося чимало осіб. Урешті пів тисячі інтернованих було переселено до табору в Щипйорні, а 1300 – у Стшалкові. Табір в Александрові-Куявському 25 жовтня 1921 р. перестав існувати. Майже двісті осіб, які знайшли роботу в містечку або в навколишніх місцевостях, залишилися в ньому жити. 

 
Де живуть люди, там вони й помирають

«Цвинтар померлих у таборі вояків Армії УНР був закладений ще в часи існування табору. Граф Едвард Трояновський 1921 р. виділив для цієї мети ділянку землі поблизу табірних бараків», – розповідав з нагоди двадцятиріччя відкриття відновленого цвинтаря професор Омелян Вішка з Університету Миколи Коперника в Торуні (упокоївся 21 жовтня 2014 року). Він про табір, долі інтернованих і цвинтар знав майже все. У липні згаданого року офіцери, котрі перебували в таборі, закликали інших інтернованих упорядкувати цвинтар і встановити на ньому пам’ятник.
Було зібрано 20 тисяч польських марок, що дозволило облаштувати поховання й підготувати проєкт пам’ятної могили. Працювали над упорядкуванням і насипанням кургану самі інтерновані. На ньому встановили чорний запорозький хрест. Посередині хреста розмістили герб – тризуб, на раменах напис українською мовою: «Борцям за волю України офіцери й солдати 4 і 6 Дивізій». На звороті був напис: «Pro Ukraine libertate mortuis» і далі по-польськи «Bohaterom walki o wolność Ukrainy 4 i 6 Dywizje Ukraińskie – 1921». На передньому схилі могили інтерновані прикріпили табличку з червоного пісковику з написом українською мовою: «Хай ворог знає, що козацька сила ще не вмерла під ярмом тирана, що кожна степова могила – це вічна непімщена рана».
До Александрова-Куявського 18 вересня 1921 р. прибув головний капелан Дієвої армії УНР, священник Павло Пащевський, відправив службу божу в таборовій каплиці, після чого освятив цвинтар і 17 могил. Немає перевірених даних, скільки саме інтернованих українців на ньому поховано. У наш час поряд з курганом, увінчаним козацьким хрестом, стоять ще 22 безіменні хрести – символ пам’яті про тих, хто відійшов у вічність під час інтернування. Вони безіменні, бо поки не вдалося встановити прізвища померлих. Та й невідомо, чи в тих могилах знайшли останній земний спочинок лише січові стрільці. Професор Омелян Вішка переймався, що там можуть бути останки інтернованих денікінців чи навіть убитого неподалік червоноармійця-будьонівця, який прийшов «визволяти» Європу, як і сьогоднішні «визволителі» під керівництвом варвара путіна.

Розтоптаний курган
У міжвоєнне двадцятиліття український цвинтар в Александрові-Куявському був місцем щорічних богослужінь і патріотичних урочистостей, котрі збирали об’єднання емігрантів-українців з усієї території Куявів і Помор’я. На Козацькій могилі 29 травня 1927 р. було вперше відправлено панахиду за Симоном Петлюрою. Відтоді панахиди по Петлюрі та інших учасниках боротьби за незалежність України стали в Александрові-Куявському традицією. У них брали участь українці з усього регіону. Після відправи влаштовували урочисті церемонії. А 1932 р., після відновлення цвинтаря двома роками раніше, було поєднано церемонію вшанування пам’яті Симона Петлюри з відзначенням річниці відродження української армії. Патріотичні заходи на Козацьких могилах організовували до 1939 р. включно. Друга світова війна розігнала й розсіяла українську діаспору Куявів і Помор’я по світу. Після війни, та ще й за комуністичної влади, про Козацьку могилу забули. Вона поступово перетворювалася на руїну.

«У післявоєнний період не було навіть мови про вшановування “якихось там” петлюрівців, – згадував ще за життя  професор Омелян Вішка. – Цей цвинтар руйнувався аж до початку 90-х років минулого століття. Коли я потрапив сюди навесні 1991 р., то аж серце защеміло. Курган був розтоптаний. На могилках височів лише одинокий хрест (бо ним опікувався син одного петлюрівця – прим. авт.) і декілька похилених стовпців. Оце було й усе».

Патріоти й люди доброї волі повертають пам’ять
Реконструкція Козацької могили розпочалася навесні 1991 р. Набагато раніше роботу над поверненням належної пам’яті символу української непокори більшовицькій ординській системі та водночас українсько-польського побратимства розпочали невтомні українці з місцевого регіону: професор Омелян Вішка та полковник Семен Сметана з Торуня. Самі, що неодноразово підкреслював Омелян Вішка, не зробили б нічого. Їм допомогли люди доброї волі серед поляків.
Професор Омелян Вішка зразу ж після побаченого варварства звернувся в справі відновлення цвинтаря до бургомістра міста Александрова-Куявського,. Коли професор почав ходити до цього цвинтаря, одна з жінок, яка звернула на це увагу, розповіла: «Занедбаним цвинтарем дуже цікавиться начальник місцевої поліції Станіслав Монковський». Так професор потрапив у комендатуру поліції. Начальник справді переймався станом цього цвинтаря. Вони домовилися, що посадовець вивчить ситуацію в місті й дізнається, що про це думає самоврядна влада. Уже невдовзі Станіслав Монковський зателефонував Омеляну Вішці й повідомив, що самоврядні структури міста прихильно ставляться до ідеї відновлення Козацької могили. Незабаром було видано відповідне рішення.

Починати треба було із самого початку, тобто від проєкту. Професор Омелян Вішка в серпні 1991 р. поїхав до Львова, щоб попросити про допомогу. Чудом знайшов прихильних людей і навіть відповідні установи, які зацікавилися проєктом, хоч тоді ще був Радянський Союз.
«Я насамперед подався до Бібліотеки Василя Стефаника, – згадував Омелян Вішка. – Мені там дали один день попрацювати в спецфондах. Я переписав усе, що мене цікавило, що стосувалося Козацької могили. За нагоди довідався, що у Львові є фірма, яка займається відновленням історичних військових цвинтарів. Я домовився з ними. Вони привезли проєкт, у себе замовили хрести й огорожу. Треба було ще два роки на відновлення цвинтаря…»
Патронат над ініціативою взяло Об’єднання українців у Польщі, яке очолював тоді Юрій Рейт, та Посольство України у Варшаві. Перші післявоєнні зустрічі на Козацькій могилі наприкінці травня – початку червня почали організовувати Омелян Вішка й начальник поліції Станіслав Монковський – на зразок довоєнних зустрічей колишніх інтернованих та їхніх нащадків. Пізніше ініціативу перебрала на себе Управа міста Александрова-Куявського, яка організовує зустрічі й досі. Відновлений цвинтар було відкрито 12 червня 1993 р. З цієї нагоди в урочистостях взяло участь духовенство греко-католицької, православної, римо-католицької, протестантської церков. Українську владу представляв тоді посол України у Варшаві Геннадій Удовенко та міністр оборони України генерал Володимир Мулява. 

Зобов’язані пам’ятати – задля теперішнього й майбутнього

На заході 3 червня, вітаючи присутніх і віддаючи належне за ініціативу відновлення Козацького кургану українцям – професору Омелянові Вішці й полковнику Семенові Сметані, бургомістр Александрова-Куявського Адріан Ґраляк згадав і поляків, завдяки яким вдалося відновити цей пантеон: бургомістрів Здзіслава Насінського та Станіслава Крисінського, голову міськради Александрова-Куявського Збіґнєва Замєровського та начальника поліції Станіслава Монковського.

– Протягом останніх 30 років громадськість Алксандрова-Куявського особливо піклується про Козацьку могилу, – підкреслив очільник міста. – В індивідуальному порядку слід згадати насамперед попередніх бургомістрів із покійним уже Анджеєм Цєслею, але також і великий внесок мешканців у відповідний догляд і порядок на цьому місці. Особливо важливим є збереження польсько-українських взаємин, особливо в цей дуже складний, з огляду на війну, період. Це роблять Єжи Регінський, Олександра Козловська, Томаш Козловський, Томаш Цєсєльський, Анета Ґіде, Анна Кв’ятковска, Давід Зих і багато інших мешканців. Є в цьому переліку й фірми, серед яких до найактивніших належить підприємство «БІН», що долучилося ще під час відновлення цвинтаря, і низка установ та інституцій. Спільнота нашої малої батьківщини, якою є Александрів-Куявський, давно відчула, що до польсько-української історії та культури треба обов’язково ставитися з найвищою повагою. Саме відновлення цього цвинтаря стало символом відновлення дружніх взаємин і довіри між польським та українським народами. Я переконаний, що воєнні обставини, в яких відзначаємо ювілей відновлення Українського військового цвинтаря в Александрові-Куявському, ще більше зміцнюють наші взаємовідносини.

Депутат й одночасно представник президента Польщі Ян Кшиштоф Ардановський відвідує український цвинтар досить часто. Він майже ніколи не оминає однієї теми – Волинської трагедії. Так було й цього разу: 

– Ми допомогли й допомагаємо як народ, приймаючи під свій дах, до своїх столів біженців з України. Польська держава надала допомогу, найбільшу, на яку спроможні. Але там триває боротьба також за волю Польщі. Кількадесят мільярдів злотих допомоги показує, що ми це розуміємо. Відчуваємо і співчуваємо, і солідаризуємося з українським народом. Віримо, що Україна переможе в цій війні, що тріумфує добро, а не зло. Але, може, цей особливий час дано нам Богом – час, коли можемо допомагати, але також коли ця допомога відкриє серця в Україні до поляків. Може, це найкращий час для того, щоб наші взаємини ґрунтувалися на правді, на розв’язанні навіть найболючіших питань, а серед них напевно буде Волинська трагедія і злочини проти людяності, символом яких вона є, бо подібне відбувалося й на інших територіях. Обов’язково потрібно говорити й про акції у відповідь з боку польських формувань в Україні. Не можна мовчати про жорстокість акції «Вісла» і чимало інших подій, які отруюють наші взаємини.

Мирон Сич, віцемаршалок Вармінсько-Мазурського воєводства, був присутній на відкритті оновленої Козацької могили тридцять років тому та намагається бути присутнім в Александрові-Куявському кожного року:

– Це символічне місце стає справжнім історичним символом для поляків. Але для українців, особливо для тих, які живуть на території Польщі від 1947 року, від депортації, званої акцією «Вісла», воно таким було завжди. Цей пантеон стає теж символічним емоційним місцем для багатьох українців, яким довелося залишити свою Вітчизну. Пам’ятаймо, що понад сто років тому армія Симона Петлюри, об’єднана з армією Юзефа Пілсудського, вигнала більшовиків з-під Замостя й з-під Варшави. Я не впевнений, чи трапилося б «Диво на Віслі», якби не підтримка української армії. І не знаю, як сьогодні виглядала б Європа, якби не було польсько-українського союзу, чи більшовиків не вдалося б затримати під Варшавою. І це добре, що з нагоди річниці «Дива на Віслі» щораз частіше згадують про цей союз понад сто років тому. У тій спільній боротьбі загинуло десятки тисяч українських воїнів. Дивлячись на те, що нині діється в Україні, повторюю, що понад сто років тому ми чогось не завершили. Саме тепер найкращий час, щоб закінчити те, що розпочали Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра, та раз і назавжди вигнати більшовиків-москалів з цієї частини Європи. Я переконаний, що воно так і станеться завдяки українській армії та українському народу. Саме в Україні вирішується доля Європи, а то й усього світу. Ми, як ніколи, мусимо бути солідарними з тими, хто нині бореться за «нашу й вашу свободу».

Посол України в Польщі Василь Зварич у листі, скерованому до учасників й організаторів ювілейного заходу на Козацькій могилі, який прочитав консул України в Ґданську Олександр Плодистий, подякував «від імені кожної українки й українця» за збереження пам’яті про українських героїв, котрі жили понад сто років тому, за догляд за Козацькою могилою. Підкреслив теж, що нащадки цього ж ворога зараз скоюють в Україні звірства. Він висловив переконання, що Україна переможе, захистивши тим самим і Європу, та запевнив, що російські злочинці будуть справедливо покарані.

–  Світ змінявся, а ми досі маємо того самого ворога, з яким боремося, гинемо, але боронимо свою Батьківщину, – додав від себе консул Олександр Плодистий. – Завдяки допомозі й участі польського народу маємо більші шанси на перемогу та на спільне протистояння кожному варварству. За це Польщі й полякам – велика подяка.

Голова ОУП Мирослав Скірка нагадав присутнім про події початку минулого століття, спільну боротьбу поляків й українців із більшовицькою навалою, натякнув про роз’єднання, яке спершу принесло поразку українцям, а потім, у 1939 році, і полякам.

– Це дуже важливий урок для нас, – продовжив він, – для нас, поляків і українців, бо воля – це основна вартість. Наше нещастя полягало в тому, що ми цю волю хотіли використати одне проти одного. Звідти й трагедії в нашій спільній історії. Тому ми мусимо якнайшвидше зробити висновки. Маємо бути вільні разом, маємо бути вільними, проживаючи поряд, маємо бути вільними, щоб цієї волі не втратити.

Слово взяли теж депутатка польського Сейму Івона Мазурек, представник запорозького козацтва Ярослав Банчук, учасник чи не кожного заходу на Козацькій могилі Андрій Філь із Білого Бору. Були присутні делегації ОУП із Ґданська, Білого Бору, Ольштина, Члухова, а також Олександр Притула, президент Міжнародної федерації козацького бойового мистецтва «Спас» із Запоріжжя. У попередні роки Козацьку могилу відвідували учні й вчителі українських шкіл у Ґурові-Ілавецькому, Бартошицях та Білому Борі. Цьогоріч були юні ґуров’яни, які разом з учнями алексадрівських шкіл і представниками польського війська сформували почесну варту.

Урочистості на Українському військовому цвинтарі супроводжувалися спільною молитвою представників різних віросповідань; забракло духовенства УГКЦ. Раніше в православній каплиці в Александрові-Куявському капелан православного ординаріату польської армії полковник Микола Гайдученя з Торуня провів службу. Участь у ній також взяли священники римо-католицької та протестантської церков. 

Днем раніше у Центрі культури Александрова-Куявського відбулася популярно-наукова конференція «Польща-Україна: спільне минуле, сьогодення й майбутнє. 30-та річниця відновлення Українського військового цвинтаря в Александрові-Куявському». У заході взяли участь, зокрема, наукові працівники Університету Миколи Коперника в Торуні та професорка Олена Гуменюк з Києва.

Поділитися: