Рената Жупанин ■ УКРАЇНА ■ №45, 2022-11-06

За словами заступниці міністра оборони України Ганни Маляр, зараз у ЗСУ кадрових військовослужбовиць 38 тисяч, а ще близько 12 тисяч – цивільні жінки, що вступили до армії України. 

За статистикою Україна має один з найбільших показників кількості жінок у Збройних силах серед країн-членів НАТО. Ми зібрали три історії відомих українських військовослужбовиць, які описують відчуття жінки на фронті. 

Ярина Чорногуз – українська поетка і бойова медикиня. Її військова історія почалась у 2014 році, коли вона вступила до лав «Госпітальєрів». Ярина входить до списку 100 найвпливовіших людей України за версією журналу «Фокус». А сьогодні, нарівні з найсильнішими морськими піхотинцями в гарячих точках, захищає українські кордони.

Які в тебе особисті, можливо, якісь специфічні відчуття чи асоціації щодо війни? От якщо в тебе, наприклад, європеєць, що не знав і не бачив війни, спитає, що це таке? Як би ти пояснила? 

Я б, очевидно, почала описувати кінець лютого-початок березня. Ми застали початок війни на півночі від Маріуполя, ближче до півдня. Це був дуже складний етап. Так, зараз теж є досить важкі точки, але той етап, коли російські війська заїжджали з шістьох напрямків величезними, довгими колонами з техніки, був дуже тяжкий. Ці колони часом довелося стримувати дуже смішними силами – двома ротами стрілковими, піхотними, і це реальний жах. Це нагадувало Другу світову! 

І тому, якби мене попросив європеєць описати війну, я би згадала холод. Цей нестерпний холод, з яким ти нічого не можеш зробити. Коли тобі треба викопати одиночний окоп в землі, швидко. Коли тебе перемістили на висоту і ти маєш швидко окопатися і вистежувати. Ти в двох «термухах», в «гортексі», в броні, і воно все тебе не гріє. 

Війна мені асоціюється із спанням у берцях у техніці. Твої ноги нічим не можуть зігрітися, який би «гортекс», який би спальник, які б грілки ти не поклала. Броня холодна, ти все одно відчуватимеш холод. Отак стоїть БРДМ на дорозі, а ви очікуєте виїзд російської колони і спите вп’ятьох в тісній броні. Самі, в «броніках», в невеличкому БРДМі, вночі дивитеся на дорогу, а потім вдень. Навколо тиснява – як би ти не ліг, тобі погано, незручно. Тобі холодно, ти дратуєшся. Ви гиркаєте одне на одного, бо хтось багато рухається. Але все це треба робити, бо цього більше ніхто не зробить. А на ранок на вас виїжджає колона і ваш «бардак» злітає в повітря.

Чи є в армії поблажки для жінки? Інше ставлення, специфіка комунікації? 

Якщо відчувають слабкість, тебе дотискають! І ти ще будеш працювати в п’ять разів більше за всіх чоловіків разом взятих. На жаль, таке в психології є. Треба бути відстороненою, холодною, але водночас дуже серйозно ставитись до своєї самопідготовки, до своїх обов’язків. Робити все на рівні з іншими. І тоді в будь-якому колективі військових матимеш рівне місце з ними і повагу.

З досвіду знаю: треба бути готовою агресивно захистити себе і відстояти своє місце. Але при цьому, як в моєму випадку, як бойовому медику, треба бути дбайливою. Ніколи не відмовляти в найменшій допомозі. Ідеально виконувати свої обов’язки. І тоді ти можеш служити.

Звичайно,  казати, що «я дєвочка, і я цього не робитиму» – то пряма дорога до того, щоб тебе і в чоловічому колективі не поважатимуть взагалі ніколи.

І теж цікавий момент: коли чоловіки бачать, що ти приходиш така із запалом, намагаєшся з ними заряджати БК, вкладати і їхати на ротацію, тягаєш з ними ящики, коли ти з ними разом по стадіону бігаєш крос в цій всій багнюці… Вони починають хотіти бачити в тобі трошки жіночності. У мене таке було. Тобто вони починали підходити, казати: «Давай я за тебе щось піднесу?» або «Чому ти не посміхаєшся? Шо ти ведеш себе так “нежіночно”?» Тобто починається абсолютно протилежне.

І це все теж треба відхиляти, якщо хочеш, щоб тебе випускали на передову, на завдання. 

Багато кого з дівчат жаліли. Деякі комбриги взагалі з початку війни говорили, щоб відправити нас назад, подалі в тил, щоб нам нічого не загрожувало. Мене ж без проблем запихали в найкращі місця. Тобто ніякої жалості і співчуття до мене не було, за що я дуже вдячна

У 20 років Наталя Борисовська, яка зараз є командиркою відділення ПВЗ, уклала свій перший контракт зі Збройними силами України. Це було в 2009 році. Зараз вона знову стала на захист нашої держави.

Війна змінює характер. Чи безповоротно? Чи згодна ти з тим, що війна залишиться всередині у тих, хто на ній був, назавжди?

Цілковито і безперечно! Війна не може не змінити. В будь-якому разі вплив буде. Тут питання більше, в яку сторону підуть зміни – хтось ламається, а хтось навпаки зростає. Я не можу назвати вплив війни абсолютно негативним. Дивлячись на те, як змінюється суспільство, як росте в нього поняття державності, як свідомість прокидається – це дійсно позитивний вплив.

Але все ж таки війна – це в першу чергу про смерть, а смерть завжди залишає слід. І так, війна залишається всередині назавжди.

Які, ти думаєш, три основні причини вигорання? Деякі теорії стверджують, що психіки військового «вистачає» на 200 днів – ти погоджуєшся? Чи було у тебе вигорання; якщо так, то що повернуло тебе до життя?

Три основні причини вигорання: коли ти не контролюєш ситуацію, коли дозволяєш негативним емоціям оточуючих впливати на твій емоційний стан, постійне перебування в одноманітному середовищі або іншими словами – «день бабака».

Щодо 200 днів: особисто не рахувала, скільки в мене проходить по часу, але чітко можу сказати, що кожного року я знаходжуся у емоційному вигоранні і, на жаль, не можу повноцінно його позбутися.

Я не можу повернутися до стабільного емоційного стану повноцінно, але я знайшла способи трішки покращувати свій стан – малювання, вишивка і турбота про тварин. Це ті речі, які мене відволікають. На сьогоднішній день у мене критичний стан, і я це визнаю, і на питання «Що мені потрібно, щоб відпочити» у мене немає відповіді. Але я знаю точно, коли буде перемога – коли закінчиться війна і я зможу все, що зараз всередині просто виплакати, навіть якщо це буде істерика.

Історія Андріани Арехти, війсковослубовиці ЗСУ та очільниці Жіночого Ветеранського Руху почалася у 2014 році, коли вона брала участь у Революції гідності. Навесні цього ж року в рядах перших добровольців Майдану вона поїхала в Луганську область на 5 днів. У результаті мобілізувалася на рік і стала учасницею бойових операцій в складі штурмової групи батальйону «Айдар». Демобілізувалась, коли народився син. З повномасштабним вторгненням 24 лютого вона вступила до лав ЗСУ. Каже, що впевнена: якби не мобілізували, то пішла би в добровольче формування.

Чи очікувала ти повноцінного вторгнення росії? Якими були твої емоції 24 лютого? 

Так, очікувала і після 2014, і після переходу процесу в більш «окопну» війну. Весь час, презентуючи різні проєкти, говорила і намагалася донести людям, що рф не зупиниться, що потрібно змінювати себе, свою меншовартість, нав’язану нашим гірким совєцьким минулим, що потрібно готуватися і оборонятися. Але мене не завжди розуміли. 

До повномасштабного вторгнення до нас у штаб ЖВР приходило багато іноземних кореспондентів, журналістів, які ставили питання: «Нападе чи не нападе?». А я просто готувалась і чекала, встигла вивезти сина до 24 лютого, отримала подарунок від чоловіка на День св. Валентина у вигляді деяких мілітарних речей, розгрузки, РПС, отримала плити металокерамічні від партнерів Anabel Arto. Тобто ми з найкращими моїми посестрами готувались.

Зранку 24-го я встала, коли почула вибухи недалеко від заводу Артема і цю жахливу сирену. Тоді відправила чоловіка заправляти машину, і ми всі зібрались вдома з побратимами, щоб далі рушити на війну. Думаю собі: нарешті це звучить публічно і більшість розуміють, що в 2014-му на Сході України ми не на Мальдівах відпочивали. 

Далі було багато болю, страху, огиди, ненависті, апатії, безпомічності… Але я пам’ятала, що я зробила свій вибір давно, ще в 2014-му. Перемога і воля даються неоціненною вартістю життів, і тепер покоління за поколінням нам потрібно буде пропрацьовувати травму війни, проте лише у випадку Перемоги. Але ми будемо крутими ветеранами і ветеранками, а наші діти – це просто золото, цінність майбутнього. Діти надихають на подвиги. 

Гендерна рівність на війні – є чи ні? Чи є зміни за останні 8 років?

Ой, як же ж мені важко тепер відповідати на це запитання. За 8 років є колосальні зміни. Нарешті в моєму військовому квитку не написано «Начальник швейного цеху» (швачка), бо така раніше була подекуди практика оформлення жінок у військо. Через питання безпеки і специфіки роду військ я не можу сказати, що саме там пишеться зараз, але це бойовий підрозділ.

Гендерної рівності в армії стільки, скільки її в суспільстві загалом. Порушують права як чоловіків, так і жінок. Система недосконала. От, наприклад, мого розміру форми і берців немає досі, не кажучи вже про білизну і все таке. Працювати потрібно нам, жінкам, вдвічі більше через фізичні особливості. Є ще таке, що я рота на замку тримати не вмію, а в армії – ініціатива карається й досі. Потрібно, аби змінилась критична маса середньої ланки управління і вище керівництво трохи вже прийняло умови, що так, як раніше, не буде. 

Українська жінка в окопі зі зброєю в руках – це вже звична річ, яка вказує на те, наскільки нація, незалежно від гендеру, готова захищати свою землю.

Поділитися: