Як українка з Польщі я часто чула, що немає жодної екзотики в тому, щоб виростати в польсько-українському оточенні. Ми схожі. Використовуємо подібні слов’янські мови, відзначаємо ті самі свята, не відрізняємося кольором шкіри. Звичайно, є певні ментальні відмінності, більші чи менші, часами помітні лише після довших спостережень, тривалішого перебування в даному суспільстві. Я не звертала на них особливої уваги, бачила їх, але мене це аж так не цікавило. Швидко зрозуміла, як потрібно поводитися серед одних й інших, де і як «переключитися». Зараз усе інакше. Спостерігаючи зсередини за молоддю, будучи її частиною, я помітила, як ми усе більше починаємо відрізнятися. Цей відлік розпочався після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року.

На початку лютого, два роки тому, ситуація була напружена. Дома майже не вимикали телевізор. Шкільні перерви я проводила, спостерігаючи за повідомленнями інформаційних служб. Кожного ранку нервова перевірка телефону. Жили новинами. Світ завмер, щось відчувалося в повітрі. У домі була незвична тиша, окрім невтомного потоку слів телевізійних ведучих. Батьки ніби щось приховували, усі намагалися уникати однієї конкретної теми. Часто дзвонили до своїх, які були там, на місці, щоб впевнитися, що все добре, пожартувати, переконати одне одного, що все налагодиться. Тоді ще намагалися в це вірити. 

У школі був зовсім інший світ. Це видавалося дуже дивним. Читаючи статтю з підсумками найважливіших подій дня, я чула поряд емоційну розмову знайомих, котрі не могли вирішити, яку горілку купити для вечірки, щоб «добре пішло». Гротеск. Два різні світи. Трагедія й комедія. У ліцеї була лише одна людина, котра теж відчувала цю важкість у повітрі, розуміла серйозність ситуації – мій вчитель англійської, шотландець, колишній солдат і поліціянт. Він щодня питав, як у мене справи, ми багато розмовляли про політику, актуальну ситуацію. Він говорив, що застрелив би путіна й Качинського одним пострілом. Я сміялася й почувалася краще. Відчувала, що не сама в цьому іншому світі, іншому вимірі, який мої ровесники так старанно оминали. Хоча, якщо чесно, не хотіла б стріляти в Качинського.

17 лютого 2022 року був урок з уже загаданим учителем англійської. Він сказав, що хотів би з нами поговорити. Запитав, як я й чи хотіла б розповісти класу про те, що відбувається в Україні: які настрої, що говорять люди тощо. Я погодилася й розповіла. Довкола панувала ніякова тиша. Коли я завершила, вчитель запитав, що робитиму, якщо почнеться війна. Я відповіла, що повернуся. Після випускних іспитів чи університету – ще не знаю. Але повернуся. Робитиму все, що буде потрібно. Якби мене призвали до армії, то пішла б. Тиша набрала іншого, глибшого, виміру. Вчитель подивися на хлопців із мого класу. Їх було мало й не виглядало, щоб вони були дуже зацікавлені темою. Вони отримали таке ж питання, як і я. Дехто не звернув на нього уваги, один відповів, що зовсім не знає. Потім почулася відповідь: «Виїхав би. Чому маю помирати за країну ПіС?»

Рівно за тиждень я прокинулась, почувши плач мами й слова тата, що почалося. З того часу спостереження за моїми польськими знайомими стали для мене несподівано цікавим заняттям. Пам’ятаю їхній шок і недовіру, коли повідомила, що мої рідні, які жили в нашому домі протягом трьох перших тижнів війни, повертаються в Україну. І такий же шок, коли розповіла, що двоє моїх друзів-українців із Польщі поїхали в Україну, щоб піти до війська. Знайома запитала: «А вони мусили повертатися чи як? За це є якесь покарання?» Ні, не мусили.

Немає покарання за те, що залишишся в Польщі. Немає покарання за те, що не хочеш відмовитися від безпечного життя за кордоном, навчання, знайомих і нормального життя. Ніхто не відмовляється від цього з примусу.

Одного з двох згаданих друзів уже немає. Захар Скляр загинув біля Донецька 20 грудня 2023 року. Похорон відбувся в день мого народження, 27 грудня. Він мав 26 років, наречену, брата, сім’ю. Його батько теж служить в армії, пішов добровольцем щойно почалося вторгнення.

Реакція на смерть Захара серед моїх польських друзів була дивною. Знову почула питання, чи він залишив Польщу з примусу. Люди реагували неоднозначно. Співчували, але в цьому можна було відчути ще щось. Вони не розуміли. Не розуміли, що може керувати людиною, яка кидає навчання, роботу й плани на майбутнє в Польщі, повертається в Україну й лише з третього разу дістається до Збройних сил (йому двічі відмовили, злився через це й повторював, що все одно щось вигадає). Не говорили вголос, але не розуміли. Адже це безглуздо. Легковажно. «Бідолашний, і навіщо він повернувся?» – ось, що я почула.

Молодь дратує слово «патріотизм». Вони цього не розуміють, асоціюють із маршами футбольних хуліганів 11 листопада та «битвою за “Емпік”» (сутичка між націоналістами й поліцією, що відбулась 2020 року на День Незалежності Польщі у Варшаві біля одного з магазинів мережі «Емпік» – прим. ред.). Бо якщо йдеться про патріотизм – то це праві, а якщо праві – то ПіС і «Конфедерація». А хіба ні?

Я би припустилася суттєвої логічної помилки, хибно роблячи висновки з частини про ціле. Зрештою, це лише мої спостереження за власним оточенням із мого класу у варшавському ліцеї, моєї групи в університеті. У своїй розповіді я намагаюся врахувати якомога більше деталей, тому звертаюся до даних дослідження IBRiS, проведеного на замовлення видання «Rzeczpospolita». У ньому поляків запитали, що вони будуть робити в разі військового нападу росії на Польщу. Кожен третій респондент відповів, що вирішив би втекти зі свого місця проживання, тобто 37,4%, а 11,9% опитаних виїхали б за кордон. Лише 15,7% заявило, що пішли б добровольцями у військо. Дослідження показує, що таку відповідь обрали переважно виборці ПіС та «Конфедерації».

Згадую обговорення статті про команду корабля ПіС під час одного із занять і дурне порівняння «народу ПіС» із сарматським зразком. Автор Ярослав Барткєвіч певною мірою торкається поняття патріотизму, але не подає його повністю. Можливо, це й добре. Він позбавив наші сірі клітини від неминучої смерті, спричиненої його дурницями. Ярослав Барткєвіч зухвало описує виборців «Права і справедливості» як продовження ракової хвороби багатьох поколінь польського народу, котра почалася від нарцисичних шляхтичів та, пустивши метастази, живе до сьогодні.

Шкода від його тексту полягає в тому, що більшість заяв автора – це образи. Стаття є ідеальним засобом для розпалювання сповненого ненависті наративу про «дурних правих». А якщо праві – дурні, то їхні цінності – також. Це досить сміливе узагальнення, але саме так сприймає це повідомлення молодь.

На заняттях з медіадискурсу ми говорили про індивідуалізм і пов’язаний з ним розпад поняття «ми». Прозвучав приклад французького суспільства, якому вдалося зберегти поняття спільноти. Принаймні поки що. Французи спалюють університети, нападають на поліцію та блокують половину міста, борючись за свої права. У Польщі ми чуємо: «У цій країні щось не дуже. Певно, треба виїжджати». За даними звіту «Економічні перспективи молодого покоління» (представленого Інститутом фінансів – прим. ред.), аж 48% молодих мешканців великих міст замислюються про трудову міграцію, шукаючи краще життя, зарплату, повнішу самореалізацію.

План продуктивності та саморозвитку не передбачає боротьби за свободу. У тренінгах від коучів не знайдемо поради «будь найкращою версією себе й пам’ятай про свою Батьківщину». Батьківщина вимагає жертв, праці та захисту. У графіку для цього немає місця, потрібно йти на роботу, потім – у спортзал, а далі планувати свій подальший особистий розвиток.

Мої родичі повернулися в Україну через три тижні, тому що вони хотіли бути в себе. Хотіли бути вдома з тими, хто залишився – сусідами, друзями. Мій дядько сказав: «Стільки крові пролито за цю країну, а я повинен взяти й виїхати? Забути про ці жертви?»

Я відповіла своєму вчителю в ліцеї, що повернуся. І зроблю це. Бо мене так виховали. Ось такі провідні настрої серед нашої молоді. Такими вони були до 24 лютого. Патріотизм був не образою, а гордістю й честю. Довів це Євромайдан. Почуття «ми», як на сьогодні, перемагає.

Не наважуся стверджувати, що в разі війни в Польщі нинішні настрої не зміняться. Цього ніхто не знає, і я щиро бажаю, щоб ми ніколи про це не дізналися. Однак найжахливішим є те, що теперішні події не спричинили зростання патріотизму. Я маю на увазі чистий патріотизм, ідентифікацію себе як нації, відчуття «ми».

Адже війна не далеко за океаном. Вона тут, поруч, і відповідає за появу величезної кількості біженців, яких бачимо в нашому суспільстві. Відповідає за періодичне падіння ракет на територію Польщі – української протиповітряної оборони чи російських. Це неважливо. Вони падають, і вже двоє поляків загинуло. 

Захар помер не за Зеленського чи партію «Слуга народу». Захар помер не заради чогось чужого. Він помер за своє – свою наречену, родину, друзів. За мене й за те, що під час канікул між семестрами маю можливість поїхати до Львова, Івано-Франківська, побачитися з родиною. Можу туди поїхати, і мене не зустрінуть прикордонники з триколором на плечі. Тільки жовто-блакитний прапор, з яким себе ототожнюю. Захар загинув за свою країну, за ось це «ми». Бо інколи питання вибору між «я» та «ми» – це питання життя й смерті. Жертвувати собою заради блага інших – важко, але правильно. І необхідно. Абсолютно необхідно. Бо інакше, будуючи своє неповторне «я», ми не помітимо, що на нас летять ракети.

Марта Скірка

Поділитися: