Анна Вінницька ■ ВІЙНА ■ №8, 2024-02-25

Рената Тереса Корек й Аліція Корек – мати і донька – у перші дні війни взялися за перо та почали писати вірші про цю трагедію. Мати живе в Тшеб’ятові, дочка – у Ліоні. За національністю вони польки. На початку року в Рівному друком вийшла збірка «Ars Translatorica» (2023, VIII випуск), у якій мати з донькою єдині представляють Польщу.

Видання охоплює також переклади з англійської, німецької та французької мов, туди вміщено твори українських письменників та грецького автора. Усі тексти присвячені Україні та її боротьбі за незалежність. Вірші сповнені силою, болем, незламністю духу, боротьбою з російськими загарбниками й вірою в перемогу. За два роки Рената Тереса Корек написала сімдесят поезій про війну, які українською мовою переклала Олена Степанюк, котра зараз живе у Франції. Авторку віршів та перекладачку поєднала «воєнна дружба». Вони знайшли одна одну рік тому, коли Рената Тереса Корек шукала перекладача для своїх текстів. Познайомила їх Лариса Лугова – заступниця директорки Львівської обласної бібліотеки для дітей, з якою Рената Тереса Корек заприятелювала близько двадцяти років тому під час бібліотечної конференції у Варшаві. Невдовзі у Щеціні має вийти двомовна поетична збірка «Ластівка війни».

«Рената Тереса Корек мешкає в мальовничому містечку Тшеб’ятів, неподалік Балтійського моря, – тихому, спокійному й безпечному, де не чути звуків сирен та вибухів. Там немає війни й не лунають її звуки… Але Рената чує їх серцем. Щомісяця до нашої “Леотеки” (Львівська обласна бібліотека для дітей – прим. ред.) надходять посилки з канцтоварами, солодощами, іграшками для маленьких відвідувачів, які небайдужі польські друзі збирають всією невеликою тшеб’ятівською громадою. Ініціює все Рената, адже вона є директоркою Тшеб’ятівського осередку культури, а це одне з найулюбленіших місць мешканців. Тут буває майже кожен. Рената пише чудові вірші. Проте останні два роки ці вірші просякнуті болем і стражданнями українців. Вона пише про нашу війну, яку пропускає через своє серце. Окремі з них публікують у різних періодичних виданнях, альманахах, а зараз в Щеціні готують до виходу двомовну поетичну збірку “Ластівка війни”», – пише на своїй сторінці у фейсбуці Лариса Лугова. Українські читачі також можуть познайомитися з книжками для дітей Ренати Корек, які є у фонді «Леотеки».

Рената Тереса Корек

Поле

Поле було біля міста, біля річки, то ріс льон там, то ріпак,

заквітчувалось, йшло до сонця з піднесеною головою.

Запав день, коли навіть притінок, який є і якого нема, сховався.

Сяюче поле було владарем, а стало цвинтарем для закатованих,

Ґазди не засівали зерня, тягнули труну, бездужну, бездиханну,

крізь дні і місяці змарнілі.

Польовий цвинтар таїть інші війни і споглядає цю також. Квіти на могилах,

похилі, втомлені, ями нові – і старі, вони не до місця тут,

їх тут не повинно бути.

Стогне поле і ліс, лине тужна пісня, і нікого не поверне вона до життя

після кволої весни, хоч і у вогню, перед лютою зимою.

Переклад Олени Степанюк

Рената Тереса Корек – поетеса, художниця, культурна менеджерка, дослідниця регіональної історії та традиції, авторка статей і наукових досліджень, дитячих книжок і поетичних збірок. Як директорка Тшеб’ятівського осередку культури тісно співпрацює з місцевим гуртком ОУП. Протягом двох років війни допомагає тим, хто цього потребує в Україні, та українським біженцям, які опинилися у Тшеб’ятові. Вірші Ренати Корек про війну є частиною ширшого проєкту, що з’явився після повномасштабного вторгнення. Тоді в Познані виникла ідея видати альманах польських поетів, присвячений подіям в Україні. Він містить сімдесят поезій (спочатку їх було сто) від двадцяти авторів.

Аліція Корек

Пісенька кінця світу

(За Чеславом Мілошем. Майже…)

Ціни на помідори зростають.

Наслідок війни в Україні – пояснюють ЗМІ.

Є. витирає закривавлені стегна кухонною дрантиною.

Передає онучку доньці.

Донька передає онучі бабці.

Немає залитих сонцем настурцій.

І немає звуків скрипок, як у Мілоша.

Є п’яні російські солдати і крики зґвалтованих жінок.

Мати дивиться на доньку.

Донька дивиться на бабусю.

Бабуся дивиться у вікно.

А за вікном Рудий ліс.

Іншого кінця світу не буде.

Іншого кінця світу не буде?

Переклад Олени Степанюк

Аліця Корек – науковиця, художниця, перформерка, аніматорка культури, яка постійно проживає у Франції. Польське Помор’я, насамперед Тшеб’ятів і його околиці, а також Париж та інші французькі міста – це ті місця, що вплинули на життєвий і мистецький шлях письменниці.

ІІ.

Богдан Патра, голова гуртка ОУП у Тшеб’ятові, каже, що зараз у місті та околиці живе кількадесят біженців. Більшість повернулася в Україну, а ті, хто залишився, працюють та намагаються будувати життя по-новому. Серед них – Людмила Гріпічук із донькою Вікторією. До війни Людмила жила в селі Нижнє Деражнянського району, що на Хмельниччині, де була директоркою сільського будинку культури. Нині вона працює хореографкою та аніматоркою у Тшеб’ятівському осередку культури.

Після того, як вибухнула війна, Людмила хотіла йти воювати, але мама, котра на той час тяжко хворіла, вмовила її цього не робити, бо жінка сама виховує дочку Вікторію. Тому, коли Людмила опинилася в Тшеб’ятові, до неї телефонували знайомі з України, просячи допомогти з військовим одягом та харчами. Допомогу вдалося організувати у співпраці з місцевим гуртком ОУП та греко-католицькою церквою.

Людмила з українцями Тшеб’ятова зв’язалася із самого початку війни. Богдан Патра пам’ятає, як одного разу вона телефонувала до своєї бабусі, якій було десь 80 років, і розповідала їй, що потрапила в хороше місце. Бабця на це зраділа, однак після того одразу засмутилася, кажучи, що в них сталася біда. Людмила злякалася, що село розбомбили. Проте бабуся її заспокоїла. Виявилося, що у військовій частині стоять два танки, чекають готові до боротьби танкісти, але для техніки бракує акумуляторів. Богдан Патра зателефонував тоді до Івана Германа, який утримує власне господарство (ферму), і просив допомоги. За чотири дні українцям у Тшеб’ятові вдалося знайти акумулятори для танків і доставити до кордону, звідки їх забрали знайомі Людмили. Бабуся зраділа, а мер міста Деражня був здивований, що необхідні частини вдалося знайти так швидко. На жаль, бабусі вже немає в живих, але вона постійно у серці Людмили.

Окрім акумуляторів для танків, українці з Польщі надіслали своїм новим партнерам генератори, планшети для дронів, зимовий одяг для військових, побутову хімію тощо. Людмила вдячна всім, хто допомагав їй – ОУП, церкві, Тшеб’ятівському осередку культури та всім небайдужим. Особливо родині Богдана Патри, яка у всьому її підтримує, та родині Мажени Доморацької, яка теж їй допомагає і у чиєму помешканні живе дотепер. Вони стали для неї, як родина. Тут вона почувається, ніби дома. 

Для Людмили Тшеб’ятів – місто людей із великим серцем. Однак початок був важким, оскільки спершу вона жила в Шеціні, де її донька Вікторія не могла віднайти себе – на заваді стояв мовний бар’єр. Тоді Людмила вийшла на зв’язок з Богданом Патрою, з яким познайомилася ще до війни. Саме він допоміг знайти помешкання у Тшеб’ятові. І тут Вікторія відчувала тиск з боку інших дітей, був і булінг, але з плином часу все нормалізувалося. Перш ніж отримати роботу в Тшеб’ятівському осередку культури, Людмила ліпила вареники та пельмені, які згодом продавала, працювала на сезонних роботах, була вихователькою в школі. Вона приходила до світлиці ОУП, де брала необхідні речі та їжу, а згодом сама долучилась до волонтерів. Людмила поділилася історією, яка для неї була вирішальною: 

– Мій друг майже два роки служив на херсонському напрямку в Олешківському районі – у «самому пеклі». Я з ним не мала зв’язку тринадцять днів, аж нарешті подзвонив о четвертій ночі й сказав, що живий, однак поранений. «З дев’яти нас залишилося тільки двоє», – повідомив Сергій. Після деякого часу він вдруге подзвонив і просив про зустріч зі мною та іншими друзями, бо Богдана не було в живих. Богдан – його найкращий друг із дитинства: вони разом ходили до школи, разом були у війську – всюди разом. Богдан загинув на очах Сергія. «Богдана немає, тому я хочу вас усіх побачити, бо не знаю, чи завтра буду живим», – казав тоді Сергій. Я запитала Ренату Корек, чи може вона відпустити мене з роботи, і пані Рената погодилася. Коли я приїхала зустрітися з Сергієм, то одразу побачила скляні очі, які бачили смерть… Сергій плакав, кричав, зривався, а єдине, що могла зробити я, тримати його за руку, заспокоювати та слухати. Просила, щоб він не розповідав подробиці батькам. Потім Сергій сказав мені, що вони мали лише один автомат. У Богдана вистрілили з танка, він відтягнув тіло вбік. Коли стихло, після восьми днів, повернувся по нього. Сергій разом із товаришем, котрий, як і він, вижив, виніс Богдана у целофановому мішку. За це дістав догану від керівництва, бо не мав права наражати себе та друга на небезпеку. Дякувати Богові, їх двох вивели звідти, а Сергій ще забрав тіло Богдана. Похорон побратима вже відбувся, однак Сергій ніяк не може змиритися зі смертю друга і, мабуть, ніколи не зможе.

Після повернення до Тшеб’ятова Людмила вирішила, що буде робити все для того, аби допомагати тим, хто цього потребуватиме, не зважаючи – чи ідеться про військового, чи мати з дитиною. Бо війна – це чоловіки, які борються, та незахищені жінки з дітьми. 

Рената Тереса Корек

Волання

Я волаю про допомогу для тих, хто гине на наших очах,

хто п’є полин гіркої безнадії.

Родюча Україно, по твоїх полях серед жовтогарячих соняшників

мчить навмання недоля.

Хто розбудив її, закуту в залізну маску, вітер історії

Насипає могили, осяяні світлом людського страху.

Хто полив її стебла височезні — смуток, жорстокість, порожнечу,

хто носив її на руках, ніжно цілував у отруєні губи?

Недоле, навіщо ти прийшла поночі, як ти віднайшла дорогу до нас?

Крізь густий ліс з ярами, крізь пекучі чагарі ожини?

Йди геть, дай нам спокійно спати, дочекаймося в затінку беріз

Світла справедливості, проженемо тебе прокляттям.

Поділитися: