Тетяна Семаковська ■ РОЗМОВА ■ №41, 2023-10-15

Світлана Ройз – відома дитяча психологиня, авторка книг «Хто живе у мами в серці?», «Подорож страховиська» та «Таємниці Життя та смерті». Війна змінила ритм життя героїні – тепер робочий графік інколи складає 20 годин на добу, однак цьогоріч на Книжковому Арсеналі вона презентувала свою книгу. Ми поспілкувалися з психологинею про її нові проєкти, колекцію ангелів, початок війни та шпагат материнства.

Початок війни та рубрика «не будь, як Свєта» 

До війни вона готувалася, хоча й не вірила в її широкомасштабний початок, каже Світлана Ройз. Для своїх студентів підготувала протокол кризового втручання, який допомогає вийти зі стану шоку – таке буває у людей після травматичної події чи стресу, й важливо встигнути надати психологічну допомогу. 

За місяць до великої війни психологиня разом із партнерами презентувала методичку – як готувати дітей до надзвичайних ситуацій, до сирен та укриттів, але тоді це ще був теоретичний досвід. Менш ніж за місяць діти в Україні навчаться бігти в укриття, збирати рюкзаки та подорослішають. Героїня статті каже, її стан в перший день вторгнення врятувало те, що вона не губиться в екстремальних ситуаціях. 

«У мене реакція на стрес – діяти, і як я зробила перший допис під час першої сирени 24.02.2022, так і дію. Перший семінар по стресостійкості я з друзями провела вже о 15-й годині 24 лютого. Знаєте, коли ми зустрічались з чоловіком 12 чи 13 років тому – я йому сказала, що відчуваю, що попереду я маю взяти на себе якусь відповідальність, наче я готуюсь до цього. і саме зараз у мене відчуття – що я “віддаю” те, що напрацювала, чому навчилась за всі роки практики та усвідомленої роботи з собою», – каже Світлана Ройз.

«Відповідальність зросла. Навантаженість… у мене є така жартівлива рубрика “не будь, як Свєта” – мій робочий день останній тиждень по 20 годин на добу. І так не можна. Так не професійно. Пообіцяла собі завершити проєкти, які важливо закінчити насамперед, і взяти паузу, бо відповідальність – це (і в першу чергу саме зараз) відповідальність за свою ресурсність», – додає психологиня.

Розмова з квітами, кава на безлактозному молоці й «свято інтроверта»

Дуже важливе питання для українців: як зберігати здоровий глузд під час війни? Комусь допомагає книга, кава, а іншому – рутинні справи. Світлана Ройз каже, що її звичний розпорядок значно змінився, поменшало офлайн-зустрічей.

«До повномасштабної війни, після виходу з карантину, у мене було по 4-5 семінарів офлайн на тиждень. Я знала свої плани на місяців 9 наперед, і моє коло спілкування було дуже широким. Ми мріяли з родиною жити за містом, зараз живемо в селі, бо в нашому районі Києва немає укриттів, і донька ходить в школу в селі», – ділиться жінка.

Вона додає, що в доньчиній школі є сучасне укриття та офлайн-заняття. Раніше Світлана Ройз часто проводила заняття у своїй київській студії – цей простір вона створювала близько 10 років. Саме приміщення студії вона мала покинути, але простір трансформувався разом із психологинею, а за роки семінарів та тренінгів тут зібралася ціла колекція ангелів.

«В студії у мене була колекція ангелів – понад 800 фігурок на стінах. Зараз вони всі на дачі в пакунках. Кожна деталь в студії була продумана та вибудована. Але зараз простір моєї студії розширився, напевно, на тих, з ким я спілкуюсь в фейсбуці», – говорить героїня.

Світлана Ройз ділиться своїми рутинними практиками, які допомагають їй повертати контакт із собою. Серед таких – вранішні ритуали, які вже років 20 не підводять, це практики цигун (дихальні вправи), вітаміни, слова доньці «Доброго ранку, щастя!» – ці слова завжди повертають стан радості та вдячності, а також обов’язково – «кава для себе» й сад.

«Уявіть, я п’ю каву без кофеїну на безлактозному молоці – суцільне плацебо, та моя лаванда та троянди – це зараз мій величезний ресурс. Я ходжу по саду і говорю з квітами, а ще моя флейта – моя бамбукова флейта – давній друг, вона лежить біля робочого столу. Я не так часто на ній граю, але коли беру в руки – відчуття, що сама налаштовуюсь, як інструмент, повертаю “свій голос”. Ще моя рутина – це прогулянка селом, хоча це буває смішно, бо я дуже складно орієнтуюсь в просторі. Це мене саму дивує – я знаю маршрути у внутрішній території, а в зовнішній мені потрібні емоційні мітки, щоб не загубитись. Донька – їй 9 років – мене виводить іноді на нашу дорогу. Ще важлива дія – нагадувати собі пити воду», – розповідає психологиня.

Також допомагає бути в ресурсі приїзд сина, коли вся родина разом грає в настільні ігри. Не обходиться й без теплого спілкування із подругою – пані Світлана каже, що кожен день вона хоча б на кілька хвилин зідзвонюється із товаришкою в месенджері, а як не виходить, то листується. 

Психологиня окремо виділяє – важливий час наодинці. Каже, її чоловік називає цей час – «для самого себе».

Спогади війни у трьох ситуаціях

Світлана Ройз розказала про три спогади, які описують її три перші місяці війни:

«В перші дні чоловік збирався в Київське ТРО (територіальна оборона – прим. ред.) і молодша донька його обіймала і кричала в істериці: “Навіщо ти йдеш, коли у тебе є я?!”, а ми їй відповідали, що саме тому він і йде. І всі разом плакали».

«Коли почалась війна, син з дівчиною був на дачі, де ми зараз живемо, а дача біля військового аеродрому. Перші вибухи і висадка десанту була поруч із нами. Він з дівчиною йшов 6 чи 8 годин через ліс, де вже була перестрілка та вибухи, щоб дістатись до вокзалу. Коли я вже почула його голос – це було щастя».

«Коли ми жили у Франківську, наша кішка жила разом з нашими родичами – нам не можна було взяти її в квартиру. Ми кожного дня до неї приходили. І раптом мені дзвонять і кажуть, що Шира вистрибнула з 4-го поверху й зникла. Ми з донькою прибігли туди. Я ходила по району, гукала нашу Ширу, раптом почула під парканом “Мяу” – і я вперше з початку війни розридалась. Вона відгукнулась! Була жива, налякана. Ми повезли її до ветеринара, виявилось, що зламана лапка. А в цей час ми вже мали повертатись до Києва. Лікар сказав, що кішці не можна в дорогу, і ми з нею ще місяць прожили у Франківську. Шира – важлива частина нашої родини. Уявіть, коли мені складно, вона приходить і дає мені лапку, мов друг, а коли донька плаче, кидається до неї і злизує сльози. І дуже нервує, коли ми виходимо з дому». 

Більше цінувати своїх

Світлана Ройз з початком повномасштабної війни перейшла на українську мову за один день, це відбулося 24 лютого. Психологиня пригадує, що боялася, що не зможе – бо навіть російською було складно розмовляти після того, як перехворіла на ковід.

«Я не уявляла, що можу витримати стільки напруження, створити разом з партнерами таку кількість проєктів. Посттравматичне зростання проявляється в зміні ставлення до самого себе, до сенсу життя, до відносин – напевно, всі ми стали ближче до рівня СЕНСІВ, всі ми зараз набагато більше цінуємо СВОЇХ. З початку війни я звертаюсь до всіх в своїх дописах “Родино”, і це відчуття сили “своїх” – для мене надважливе. Я стала ще більше цінувати партнерство – у нас така прекрасна команда, з якою ми втілюємо проєкти! Я рада, що поки – бо війна триває – не зрадила себе і те, у що я вірю, чим живу», – каже Світлана Ройз.

«Сміховисько» та Книжковий Арсенал

За час великої війни у Світлани Ройз вийшли в світ три книги – це «Ключі сили», «Першокласна книжка для майже школярів», блокнот-практикум «Книжка сили та перетворень». В процесі й нова книжка – «Сміховисько». Вона присвячена посттравматичному зростанню дітей, це історія про дівчинку, яка з родиною переїхала під час війни в інше місто і завмерла. І поступово, завдяки важливій зустрічі, почала процес відновлення. Знов стала Смішинкою – Сміховиськом, розповідає Світлана Ройз.

«Прототип головної героїні – моя донька. Як прототипом до головного героя “Ключів сили” був старший син. В “Сміховиську” насправді я описую те, що мені допомогло виводити її із стану шоку та завмирання після того, що вона пережила на початку війни», – каже героїня. 

Цьогоріч Світлана Ройз брала участь у Книжковому Арсеналі – ця щорічна подія стала культовим місцем для українських читачів та видавців. На заході, каже психологиня, їй вдалося поспілкуватися та пофотографуватися з багатьма прихильниками. Не обійшлося й без обіймів.

«У мене були заплановані три події, одна за одною без перерви, а ви пам’ятаєте, що я не орієнтуюсь в просторі. Я попросила, щоб організатори мене переводили з локації на локацію, і так ми й переходили – я провела зустріч для батьків, організатори мене підхопили і переводили на зустріч з дітьми – а за нами вервечкою йшли ті, хто був на попередньому практикумі, а після зустрічі з дітьми ми тією ж компанією перейшли в місце, де я підписувала книги», – згадує героїня.

Час для родини, або Як мамі робити шпагати

З війною її звичний графік значно змінився і доводиться працювати понаднормово, тож часу відверто бракує. Але, попри це, Світлана Ройз старається тримати баланс.

«Я намагаюсь робити паузи, щоб цілий день відкладати всі справи і бути цілком з рідними. Я, як і всі матусі, в шпагаті між усіма важливими планами. Я вдячна моїй родині за те, що вони такі терплячі. Хоч насправді я намагаюсь жити так, щоб всі мої близькі могли кожного дня бути впевнені в моїй любові. Життя зараз таке непередбачуване – я хочу, щоб в будь-який момент вони були наповнені мною. І це ж не про проведену кількість часу. Це більше про емоційну присутність», – розмірковує героїня.

Й наостанок у розмові згадуємо проєкти. Один із теплих спогадів – це проєкт «Обійманці», втілений в життя разом із Галиною Титиш, ГО «СмартОсвіта» та Фондом «Східна Європа». Ця ініціатива присвячена близькості та повазі.

Також психологиня проводить травмачутливу експертизу підручників для молодшої школи і зараз вже прочитала 86 книг.

«Я дуже хочу, щоб простір навчання був безпечним. і щоб вчителі розуміли, як обходитись із складними темами. І читаю всі книжки для дітей про війну, що вийшли під час війни. З простором дитячої книги «Барабука» та ГО «СмартОсвіта» ми зробимо методичку для батьків з анотаціями книг та технікою безпеки при читанні. Бачите, моє життя пов’язане з дітьми та книгами», — резюмує психологиня нашу розмову.

Поділитися: