Петро Тима ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №11, 2024-03-17

Петро Тима: У цьому році відзначаємо 80-ту річницю трагічних подій у Сагрині. Беручи до уваги твій досвід як історика, твої наукові дослідження, як можна описати те, що сталося 10 березня 1944 року в цьому селі?

Професор Ігор Галагіда: Без сумніву, це був злочин. Беручи до уваги теперішній доробок української і також польської історіографії, це треба ствердити однозначно. До такого висновку можна навіть дійти, спираючись більше на польську історіографію. Бо на відміну від значної частини інших місць, де відбувалися подібні злочини, Сагринь досить добре дослідили польські історики, як-от Маріуш Заянчковский чи Маріуш Сава. Вони вивчили не лише перебіг акції, але також її наслідки. Це не була акція відплати, як деколи говорять. Хоча б тому, що відділи УПА прийшли на Грубешівщину вже після злочину, а вбивства поодиноких українців (сільських старост, учителів, кооператорів) відбувалися від весни-літа 1943 року. Тільки до кінця 1943-го в Люблинському дистрикті (адміністративно-територіальна одиниця Генерального губернаторства з 1939 до 1944 років – прим. ред.) загинуло понад 500 осіб. Отже, тут узагалі не можна говорити, що це була якась відплата. Сагринь – це також свого роду промовистий символ української мартирології (мучеництва – прим. ред.) на Холмщині в роки ІІ Світової війни. Звичайно, можемо знайти на цих територіях й інші села, в яких постраждали місцеві українці. Якщо брати до уваги відсоток вбитих мешканців, то не можна не згадати Ласкова. Це село було пацифіковане повністю, майже все населення замордоване. Але Сагринь є символом. Тому що маємо справу з найбільшою кількістю жертв – це понад 600 осіб, імена й прізвища більшості з яких відомі. До того це відоме нам число не є остаточним. Сагринь було досить великим селом, там діяв відділ української допоміжної поліції. Це давало надію, що люди, які туди приїдуть, будуть більш захищені. Тому до села на ніч дуже часто з’їжджалися мешканці інших навколишніх сіл та околиць. Так було й напередодні тієї пацифікації. Не можна забувати також про те, що в Сагринь та навколишні села переселено досить велику кількість українців із Білгорайщини. Тому частину з убитих ніхто не знав, й про них ніде немає жодної згадки. Сьогодні саме з цих причин ми не в силі встановити точної кількості жертв. Ті понад 600 прізвищ Сагриня – це мінімум. Нема сумніву, що їх могло бути більше – може, лише на кількадесят, а, може, й понад сто. Тому теж можемо вважати, що це найбільший злочин польського збройного  підпілля не тільки в часи польсько-українського конфлікту, але взагалі у ІІ Світовій війні. Немає іншого села, де б від рук членів польського підпілля в одноразовій акції постраждало стільки цивільних.

 – Село Сагринь стало символом трагедії великого масштабу. Трагедії, яка розпочалася 10 березня саме з цього села, тобто пацифікації відділами Армії Крайової й селянськими батальйонами (AK i СБ – Batalionу Chłopskie, BCh) кілька десятків українських сіл. Якби ти схарактеризував цю операцію, як вона виглядала і який мала характер? Ти вже згадав село Ласків, інші символічні місця.

– Сагринь – це символ, бо у цьому селі одного дня загинуло найбільше українців. Але не можна забувати про інші пацифіковані села, той же Ласків, Берестя, Шиховичі чи Новосілки, на які напали на початку квітня, тобто на місяць пізніше. Таких пацифікованих польським підпіллям сіл тоді в Грубешівському повіті, хоч не лише там, було кілька десятків. Ми досить добре знаємо з різних джерел, як виглядала ця акція. До наших часів збереглися, зокрема, свідчення людей, котрі були свідками трагедії. Свідчення очевидців були записані переважно працівниками Українських допомогових комітетів (УДК) із Грубешова, але також кількома тижнями пізніше – членами українського підпілля. Це дуже цінні матеріали, тому що їх отримали «за гарячими слідами» – через кілька, кільканадцять днів після подій. Тобто вони були дуже свіжими, і водночас дуже точними. У них міститься багато подробиць. Дуже часто там з’являються навіть прізвища вбивць, ким не раз були просто сусіди з польських навколишніх сіл. Частина істориків, переважно українських, покликається саме на ці джерела. Менше їх використовують у польській історіографії. Маю відчуття, що польські історики їх дещо ігнорують. Це дивує. Я знаю, що частина з них зберігається серед спадщини Кубійовича в Оттаві, але поїздка до Канади – не така проста. Проте, наприклад, велика частина з матеріалів є також у Львові. Інші свідчення – це звіти православного духовенства для митрополита Іларіона про події на території єпархії, вбивства священників чи спалення сіл, де були церкви. Не можна також забувати про документи німецької цивільної та військової адміністрації, які не тільки доповнюють свідчення, але також дають загальний нарис подій, а деколи – уточнення, котрих нема в інших джерелах. Ті й інші матеріали дозволяють досить точно змалювати масштаб акції та загальну картину подій. Думаю, що одним адекватним словом, яким можна їх назвати, буде «пацифікація».

– Ця акція пацифікації українських сіл була підготована командуванням польського підпілля, реалізована підрозділами АК і СБ. Який образ тих подій вимальовується з перспективи польських джерел, документів польського підпілля? Яке місце зараз ці події займають у польській історіографії?

– Мушу сказати, що, якщо йдеться про документи польського підпілля, спираючись на них, до сьогодні не можна знайти точної відповіді на питання: «Чому така акція була спланована, яка була її мета?» Найчастіше в польській історіографії, і це думки чи погляди, які з’явилася ще в 70-х і 80-х роках, ідеться про те, що це була відплата. Коли пізніше з’ясувалося, що така теза є не до кінця вірогідною з погляду хронології подій, з’явилася теза про операцію на випередження. Акція випереджала нібито заплановану «антипольську операцію» українського підпілля, яке мало провести її на зразок Волині. Я, звичайно, стовідсотково не заперечую можливість цієї останньої версії подій, але тут треба взяти до уваги, що до сьогодні не знайдено документів, які б це підтверджували. Можна припустити, що така гіпотеза була створена пізніше, post-factum, щоб виправдати хоча б масштаб тієї акції й кількість жертв.

Я особисто вважаю, що вона була пов’язана із загостренням польсько-українського конфлікту весною 1944-го, посиленням боротьби з другого боку кордону, на Волині, де тоді також відбувалися наступи власне польського підпілля на українські села. І це збігається також із тим, що відділи Армії Крайової, котрі проводили такі акції, частково були з Грубешівського повіту, а частково – з Томашівського.

Деякі з командирів АК, наприклад, сам Мар’ян Ґолембйовський, мали зв’язки з Волинню. Взагалі саме він був перекинутий на Холмщину, де мав підготувати акцію «Burza». Були такі плани, що польські відділи по той бік, на Холмщині, мали співпрацювати з відділами на Волині. Отже, я думаю, що тут була якась кореляція.

Результат акції був протилежним до того задуманого – дійшло до загострення. Польські села не було захищено, а польська акція довела до того, що на Холмщині з’явилися відділи УПА (дотепер там діяли лише боївки та місцева самооборона) й виник польсько-український фронт. Крім того, маю враження, що командування вищого рівня польського підпілля було налякане, тим що сталося. Стефан Кваснєвский – особа, яка спланувала цю акцію, пізніше, через роки, у спогадах писала, що після проведення пацифікації українських сіл його командувачі навіть хотіли відкрити проти нього слідство, бо вважали, що акція вийшла за дозволені межі й відбувся геноцид.

Сьогодні частина польських істориків не заперечує, що це був злочин, і точно його описує. Ідеться, наприклад, про згаданих вже Заянчковського чи Саву. Ці історики є авторами фундаментальних праць на відповідну тему. Але бачимо також значну частину польських авторів, а також, може, навіть більше, польських політиків чи публіцистів, які будують картину того, що сталося в 1944 році в такий спосіб, як це робили в останні роки комуністичної Польщі. Тобто вважають, що ідеться про слушну відплату за правдиву або позірну співпрацю з німцями чи відповідь за українські злочини. А формулювання «злочин» щодо вбивства мирних селян у їхній мові не виступає. У публіцистичних чи навіть історичних працях деяких польських авторів пишуть про акцію як «Грубешівську революцію», з такими позитивними конотаціями. Для прикладу, у них не береться до уваги факт, що лише протягом одного дня 10 березня 1944 року загинуло 1200 цивільних українців, до того ж більшість з них були жінками та дітьми.

Те, що зустріло Григорія Купріяновича, який у липні 2018 року привселюдно згадав про березень 1944-го, не випадкове. Місцевий чиновник, представник центральної влади, тодішній воєвода Пшемислав Чарнек саме тому наслав на історика прокуратуру, що сповідує маніпулятивний наратив про події в Сагрині.

 – Мені здається, що події 1944 року варто вписати в ширший контекст. Ти є учасником проєкту, що здійснює підрахунок українських жертв на теренах пограниччя. Нещодавно вийшла книга «Українські жертви Холмщини та південного Підляшшя у 1939–1944 рр.»,  яку ти упорядкував разом із Мирославом Іваником. 

Мої запитання такі. Яке місце в цій праці посідають жертви березня 1944 року? Яка в команди схема опрацювання джерел? Які висновки зроблено з уже опрацьованого?

– Це не проєкт встановлення кількості жертв. Бо насправді не про числа йдеться. Це проєкт зі встановлення прізвищ тих, хто загинув. Він, варто зазначити, з’явився із запізненням щонайменш на чверть століття. Тоді ще можна було б розмовляти зі свідками чи здобути інформацію від тих, хто пережив і бачив ті події. Натомість наш проєкт – це останній момент на реалізацію задуму, аби врятувати від забуття прізвища жертв, прізвища тих людей, які постраждали. Проєкт, мушу сказати, не до кінця зустрічають із розумінням і в Польщі, і Україні. Звичайно, дуже часто учасники проєкту чують закиди, що це політизація історії, або запитання: «А навіщо це робити?» Інші кажуть, що не вдасться підрахувати й встановити прізвища.

Натомість я вважаю: оскільки тривають польсько-українські дискусії чи історичні сварки, такий проєкт вартий уваги. Ідея встановити прізвища жертв, щоб у майбутньому їх увіковічнити, як би це не звучало патетично, врятувати їх від забуття, це той мінімум, котрий можемо сьогодні зробити. Сама кількість жертв – певною мірою другорядне питання. Хоча, звичайно, я думаю, що це також додасть певні корективи до публікацій польських чи українських істориків.

Якщо йдеться про методологію, то ми з Мирославом Іваником намагалися дійти до всіх можливих писаних джерел, які ще можна віднайти. Ідеться, серед іншого, про документи УДК і Українського центрального комітету, українського підпілля, німецькі документи, що збереглися до наших часів, пресу, яка тоді виходила. До того ж варто додати спогади людей, котрі пережили ці події – чи то опубліковані зараз у Польщі, чи частіше в еміграції, а також в Україні. Однак це не всі джерела, на які спираємося. Ми збирали й збираємо всю інформацію, але також зіставляємо її між собою. Тому що такі дослідження, безумовно, створюють небезпеку, що дуже часто інформація помножується. Для прикладу: записані прізвища інколи різняться однією буквою чи дуже легко можна пересунути певну подію, вказати її 2-3 рази, бо вона записана під різними датами. Усі такі сумнівні випадки ми рахували «в мінус» (in minus), щоб число, яке вдасться встановити було найбільш точним. Ми одразу ставили позначку, що це мінімальне число. Можливо, колись віднайдуться якісь інші джерела, тоді завжди буде можна доповнити наше дослідження. І завдяки цьому, хоча б у випадку Сагрині, коли в українській емігрантській історіографії з’являється така кількість жертв як 1200 чи навіть більше, ми опустилися до понад 600 осіб. Щодо тих 600 осіб не маємо жодних сумнівів – ці люди саме тоді загинули.

На мою думку, наш проєкт є також реалізацією того, що запропонував покійний уже польський історик Ришард Тожецький, який ще на початку 90-х років перший знизив усі ці фантастичні цифри, котрі кружляли в часи Польської народної республіки про кількість польських чи українських жертв. Він написав десь таке речення: за його оцінками, дуже вступними, можемо говорити про 80 –100 тисяч польських і 10 – 15 тисяч українських жертв. Наголошував також, що в майбутньому ці числа мають перевірити історики чи якась комісія – найкраще спільна польсько-українська. На жаль, зараз усі пам’ятають лише першу частину того висловлювання, про цифри, які міцно увійшли в обіг, та забувають, що це була лише пропозиція й вони ніколи не були перевірені. Ту другу частину взагалі всі забули, і ми пробуємо покликатися до цієї його спадщини й виконати те, що він тоді запропонував.

Методологія, яку ми випрацювали з Мирославом, виправдала себе. І зараз, за таким самим принципом і таких же гострих методологічних умов, невелика команда веде проєкт в Галичині та на Волині. Він відбувається за сприяння Українського католицького університету у Львові. Уже рік у такий же спосіб збираємо інформацію також про польські жертви. 

– Існують певні стовпи – історичні події, які формують бачення минулого української громади у Польщі. На першому місці маємо акцію «Вісла» з табором у Явожно, на другому – злочини в Надсянні й переселення до СРСР в 1944–46 роках. Натомість трагедія Холмщини, холмських сіл, довгі роки не входила у цей перелік. Яка, на твою думку, причина відсутності в українському громадському просторі цього холмського мартирологу чи взагалі погляду на історію українців Холмщини? Як таке холмське минуле вписується в історичну пам’ять сучасної України?

– Думаю: було кілька причин явища, котре ти назвав. Мені здається, що на бачення трагедії останніх воєнних чи перших повоєнних років на території сьогоднішньої Польщі, українські трагедії, досить великий вплив мали перекази, які розповіли за «залізною стіною» – на Заході – люди, котрі емігрували після 1944-го. Насамперед члени підпілля, які діяли на території повоєнної Польщі й яким пощастило у 1947–1948 роках дістатися Заходу. Коли подивимося на всі публікації еміграції, що з’являлися в Америці чи в Канаді в 60–70-х роках, побачимо, що їх творила переважно українська інтелігенція або члени підпілля, які були родом з територій більш-менш південніших  від Холмщини, тобто це Ярославщина, Перемищина. Тому в еміграції з’явилися праці «Перемишль – західний бастіон України» чи «Ярославщина». Збірку про Холмщину ’видано відносно пізно. Щоправда, під цим  заголовком вийшло аж чотири томи, але вони були пізніше, порівняно з іншими виданнями такого типу. Також пам’ятаємо, що українська інтелігенція на Холмщині у роки війни – це певною мірою  інтелігенція з Галичини. Галичани, які прийшли в цей регіон, стали керівниками УДК, кооперативів або учителями. Вони у спогадах по-іншому розставляли акценти. Трохи інакше це виглядає у випадку духовенства, православної церкви. Серед духовенства зазвичай була частина місцевих, але за великим рахунком більшість тих священників пізніше була депортована до Радянської України. Відносно небагато їх виїхало на Захід.

У перші роки самостійної України в українській історіографії воєнне минуле з’являлося в образах, відтворених в середовищі еміграції. І це мало свої наслідки.

Крім того, довгі роки в Україні не проводили самостійні дослідження з тієї теми. Це добре видно, коли глянемо, як там відбувалося збирання свідчень чи фіксування трагедії Холмщини (бо значну частину мешканців цього регіону виселено в 40-і роки до Радянської України). Щоб зрозуміти, пригадаймо, як це виглядало в Польщі після 1989 року. Тут з’явилася низка осіб, які збирали свідчення (Євген Місило, Богдан Гук й інші). На сторінках тижневика «Наше слово» публікували свідчення, спогади тощо. В Україні такого довго не було. Перші публікації вийшли під кінець 1990-х чи на початку 2000-х років – уже тоді, коли майже не було, в кого збирати свідчення. Звичайно, існує Товариство «Холмщина», воно має свої осередки, але це вже нащадки тих переселенців. Вони пам’ятають про свою малу батьківщину від своїх батьків чи дідів. Однак більше згадують про такі визначні постаті, як, наприклад, Михайло Грушевський чи митрополит Іларіон Огієнко. І, звісно, згадують також про трагедію 1944 року, але їхня пам’ять найчастіше зводиться до того, щоб відвідувати місця цих трагедій. Коли можуть, то приїжджають найчастіше до села Сагринь, бо це, як я сказав, символ. Вони їдуть, щоб помолитися чи запалити свічку. Натомість в загальному, ширшому, просторі цього немає. Узагалі в Україні майже відсутня пам’ять про українців Закерзоння. Більше згадують про радянські репресії, ІІ Світову війну чи зараз, що також є зрозумілим, про теперішню війну і теперішні жертви. Натомість пам’ять про Холмщину, Ярославщину надалі дуже часто перебуває на задньому плані.

***

Професор Ігор Галагіда, історик випускник IV ліцею у Лігниці та Ґданського університету (де зараз працює професором історичного факультету), автор багатьох публікацій і книжкових видань, зокрема про історію українців у Польщі, керівник проєкту «Жертви польсько-українського протистояння 1939–1947 років».

Фото Павла Лози

Поділитися: