Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №15, 2018-04-15

Наприкінці березня загальнопольська газета «Rzeczpospolita» вийшла з фантастичним заголовком на першій шпальті: «Українські працівники лише на папері». Видання, ознайомившись зі статистикою уряду, дійшло до висновку, що понад 70% українців, які «висловили намір працювати в Польщі, зникають після перетину кордону». От тільки газета невміло підійшла до статистичних даних і причинилася до того, що кинуто черговий камінець у стереотипи про Україну й українців, які, мовляв, усюди тільки й майструють при папірцях і законах. Що ж, epistola non erubescit (папір все стерпить – ред.).

Я вже не один раз повторював, що українці в Польщі як тема для преси щораз частіше стають безмовною частиною вульгарної статистики. Це наочно продемонстрував згаданий матеріал із першої шпальти видання, яке останнім часом рекламувало себе як «найбільше ЗМІ, що формує громадську думку в Польщі».
У матеріалі, що фактично маніпулює даними про українських імміґрантів, нема голосу представників цього середовища. Це й зрозуміло, якщо почитати матеріал, де громадяни України в Польщі зводяться до людей, котрі тільки й чекають, щоб на чорному ринку придбати «освядченє», завдяки чому зможуть виїхати до Польщі на будівництво чи на прибирання. Інших їхніх типів просто в природі нема.
Однак серед міґрантів, на диво для редакторів видання «Rzeczpospolita», виявилися і соціологи, і юристи. Вони, а точніше голова Фонду «Наш вибір» Мирослава Керик та голова Фонду розвитку «Понад кордонами» Ксенія Наранович, розкритикували матеріал. Громадські активістки вказали, що видання весь час плутало поняття, а також не вміло працювати зі статистичними даними, оскільки не передбачило елементарного факту, що одна людина може отримати кілька документів, може вчинити кілька різних дій із ними тощо.
Саме тому польському урядові важко навіть орієнтовно порахувати, скільки точно українців працює на території Польщі. Інша справа – «Rzeczpospolita»: вона, подивившись у статистику запрошень громадян України і порівнявши її з кількістю зголошених працівників до соціального страхування, робить однозначний висновок: 90% іноземців у Польщі не платить соціальних внесків, а дві третини українців просто «виманюють» робочі запрошення і робочі візи. З одного боку, ця стаття є частиною «вульгарної статистики» про українців у Польщі, яку я згадав; а з другого, – не можна розглядати її окремо від стереотипів про українців, які останніми роками в Польщі роздмухуються і впливають на всіх українців без різниці: чи вони громадяни Польщі, чи ні, чи меншина, чи міґранти, чи українськомовні, чи іншомовні тощо.
Є в Польщі щораз більш виразні сили, котрі хочуть представити Україну як невдалу державу, українців – як недобудовану й розгублену націю, а українське суспільство – як непотрібну й сліпу гілку еволюції. Це не вигадана в Польщі казочка, її автори знаходяться в Кремлі та намагаються розказати її всім європейським суспільствам, у тому числі українському, щоб підірвати віру останніх у самих себе і слушність протистояння з Росією. Схема про те, що українці купують на чорному ринку запрошення і втікають з Польщі, скажімо, у Німеччину, де нелеґально працюють, дуже відповідає цій кремлівській казці.
Але насправді реальність інша, і вона не віддзеркалена у цій статті. Реальність така, що це не громадяни України, а польський уряд не може поставити імміґрацію у правильне русло. Не громадяни України винні в тому, що відбувається з запрошеннями до Польщі, а польський уряд, котрий, спостерігаючи за тенденціями, не вміє опрацювати відповідних рішень із гідним ставленням до того, хто запрошує, і до того, кого запрошують. Не громадяни України відповідальні за девіації на польському ринку праці, навпаки: саме громадяни України, на відміну від польського уряду, їх вирішують.
Коли котрась чергова польськомовна кремлівська помийка подає наступну «зраду» про українських імміґрантів у Польщі, вона, зазвичай, натякає на те, що так діється через українців, які сюди приїхали. Насправді ж, українці приїхали, щоб таких «зрад» у Польщі було менше. Однак із кремлівськими балалайками у вигляді ЗМІ у Польщі більш-менш зрозуміло, але питання в тому, чому хоче до них приєднатися «Rzeczpospolita»? І не лише вона, а й таке ідеологічно протилежне від неї видання, як «Gazeta Wyborcza», котра кілька місяців тому твердила, що через українських імміґрантів у Польщі не зростає заробітна плата, забуваючи вказати, що без них польський бізнес впав би разом із зарплатою?
На жаль, і це дуже давнє спостереження, і польські консерватори, і ліберали підходять до українців дуже обережно, я би навіть сказав, інструментально. При чому також і до української меншини, яку взагалі не відрізняють від імміґрантів. У цьому «ПіС» і «ГП» рівні. Обидві партії повірили, що серед українців, як ніколи, квітне націоналізм (але це стара, як світ, кремлівська кричалка). Обидва табори не зацікавлені, щоб піти назустріч українцям у Польщі, адже їх краще використовувати, як лякалку, і взагалі не давати їм голосу. І обидві групи так само ставлять нам питання, як на Страшному суді: а як ви смієте вимагати того й того, ми ж Майдан в Україні підтримали!
Це справді можна робити, маєте на це право, панове. Моя мама не раз повторювала, що кожну дрібну сварку про немиті тарілки можна перетворити на розлучення. Якщо так, то, може, варто подумати, що воно принесе і Польщі, і Україні? ■

Поділитися: