Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №34, 2022-08-21

У Драматичному театрі у Кошаліні щойно закінчилися зйомки документального фільму про
війну очима дітей. Його готує товариство «Майстерня», організатор виставки «Я покажу
свою Україну», де діти біженців мали змогу представити власні малюнки. Прем’єра стрічки
призначена на грудень.

Сценарій фільму та зйомки забезпечили студенти Лодзької кіношколи, а з дітьми розмовляла Ірина
Кєжковська, кандидат педагогічних наук, соціальний педагог і психолог. Перед цим кожну дитину
та матір готували до запису, оскільки постійно поверталися травматичні емоції, які
супроводжували виїзд з України.

– У дитячих роботах можна помітити декілька основних тем. По-перше, це малюнки, на яких
зображена краса України, її квітучі луки, тихі парки та сквери, вулиці та будинки. Другий сюжет
показує нам Україну вже у пеклі війни – криваві відбитки рук на державному прапорі, батальні
сцени, танки, літаки, ракети, що символізують агресію загарбників, зруйновані будівлі, вибиті
вікна, страх і жах, біль, сльози і сум простих людей – як дорослих, так і самих дітей. Ще один
елемент, який ми бачимо на малюнках, – це ті місця та істоти, за якими сумують малюки –
наприклад, улюбленці, які залишилися в Україні, життям яких вони переймаються, – каже Ірина
Кєжковська.

Сценарій до фільму підготував Міколай Мєльчарек, студент четвертого курсу режисерського
відділення Лодзької кіношколи. Дітей саджають у крісло посеред сцени. Нічого зайвого, лише біле
тло. Насамперед вони представляються, кажуть, звідки приїхали, та розповідають про початок
війни. Згодом за спиною дитини показують картину, яку вона намалювала, й просять про неї
розповісти. Завдяки тому, що малюків не питають безпосередньо про війну, вони почуваються у
безпеці – не розповідають про те, що бачили, виїжджаючи з України після початку
широкомасштабної війни, а лише описують власні малюнки.

– Важливим сюжетом робіт є також подорож дітей – подорож до Польщі, якій передували тривога,
жах, пов’язаний з вибухами, постійні переховування в протиракетних сховищах, страх за життя
своє та рідних, залишені зруйновані будинки та міста. На малюнках ми також бачимо втілення
допомоги – допомоги, яку отримали діти та їхні батьки в Польщі: тут символічно представлені
постаті Польщі та України, подані підписи з подякою за підтримку. Діти кажуть про відновлене
відчуття безпеки, про ночі, проведені в спокої, про сон, що не переривається повітряною тривогою.
Їхні мрії крокують поруч з надією – на перемогу України, на майбутнє, в якому міста відбудують, а
дитинство та мир повернуться, – каже психолог.

У записі взяло участь понад 30 дітей. Дарія Антошко, голова товариства «Майстерня», каже, що
ідея фільму з’явилася під час презентації робіт на різних виставках. Спочатку це мали бути лише
кадри з наймолодшими свідками війни, які мали з’являтися в інтернеті для того, аби нагадувати,
що війна і досі триває, і допомагати збирати кошти на підтримку ЗСУ. Однак Міколай Мєльчарек
побачив у цьому потенціал для документального фільму, який можна буде показати хоча б під час
кошалінського престижного кінофестивалю «Młodzi i Film».

– Знімаючи фільм, ми документуємо трагічну історію України, свідками якої є діти. Насправді, ми
навіть не усвідомлюємо, яким чином війна вплинула на наймолодших і якою терапевтичною наша
стрічка може стати для її героїв. Тому, гадаю, фільм матиме значно глибший та ширший контекст,
ніж ми уявляємо сьогодні, – каже Дарія Антошко. Вона підкреслює, що суспільство наразі
зосереджене на жінках та старших людях, а потрібно привернути увагу саме до дітей. Бо дорослі
мають знати, як радити собі з власними емоціями, а малюки беззахисні та вразливі.

– Тому я дуже хотіла почути дітей. Хотіла, аби діти самі сказали, чого бояться, на що сподіваються.
Аби про їхні мрії розповідали нам не матері чи бабусі, а самі діти, – підкреслює Дарія.
Софія, якій 10 років, на малюнку пише про свою поїздку із Запоріжжя до Польщі: «Добре
пам’ятаю початок війни в моєму місті, було дуже страшно. У місті постійно лунали тривоги, було
чутно постріли і якісь вибухи. Ми з моєю родиною постійно сиділи у бункері. Мені було лячно
лягати спати. І врешті, залишивши сховок, ми з мамою попрямували на вокзал, щоб поїхати у безпечне місто. В Польщі в мене мешкає бабуся, тож ми вирушили до неї. Дорога була дуже тяжка,
спочатку ми ледве вмістилися у потяг – там було дуже багато людей: нас було 18 в одному купе.
Багато дітей і дорослих спали просто на підлозі у потязі. В дорозі хотілося їсти і пити, але у вагоні
не було навіть води…».

Фільм про війну очима дітей – один з найцінніших проєктів, який народжується у Кошаліні на
руїнах міст та сіл України.

Поділитися: