Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №37, 2023-09-17

Фонд «Два крила» ініціював фотовиставку «З холмсько-підляської скрині», яку презентували в Ольштині. На світлинах зображені моделі у вишитому одязі. Але й моделі, й вишиванки – незвичайні. 

Спочатку про вишиванки. Найстаріші з них мають понад 160 років. Їхній власник Юрій Ринковський – нащадок мешканців холмсько-підляського пограниччя, яких було вигнано з рідних земель внаслідок акції «Вісла». Він отримав сорочки у спадок від бабусі. Ці вишиванки одягали чотири покоління жінок у його сім’ї з боку батька. 

– Усе тримаю в хаті, як робила це моя бабуся. Усе поскладано, поміж одягом кладу лаванду, щоб міль не завелась. Скриню теж маю ту саму, що й моя баба. Весною все вивішую, і тоді моя сусідка говорить: «О, пане Юрію, ви вже свій заповідник виносите», – каже власник. 

На відкритті виставки він розповів про свою колекцію, зокрема про спідниці. Їхня основа – з льону, а верхня нитка – шерстяна. Кожна спідниця складається ніби з чотирьох шматків тканин. Спереду вони прості, а з боків і ззаду плісовані та зшиті. 

– Думаю, що таку спідницю треба було з місяць робити. Одним з етапів було натопити в печі, поставити каструлю з водою, пара якої прасувала спідницю. У спідницю ставили й свічку, і так це стояло кілька годин. Певно, тому навіть після 160 років не видно на них пошкоджень, – пояснював із захопленням пан Юрій. 

Зацікавлення народним одягом й ширше історією сім’ї пов’язане з тим, що в дитинстві Юрій Ринковський залюбки слухав усі історії бабусі, яка жила з ними в одній хаті. Тому зараз він знає історію родини краще, ніж старші тітки, – і це він у розмовах згадує всі імена без помилок. Водночас його сім’я дуже цікава: тітки, діди, прадіди були здібними артистами. Вони грали на інструментах, мали дуже гарні голоси, вишивали. З цього мистецького гена пан Юрій виводить свою любов і піклування про культурну спадщину сім’ї. Він погоджується з тим, що варто було б створити регіональний український музей, оскільки люди мають ще досить багато історичних артефактів. 

– Я, наприклад, маю фотографії з української гімназії в Холмі, де вчилися всі мої тітки та тато, – відзначає Юрій Ринковський. У їхній сім’ї етос навчання був дуже міцний. Прадід мав трьох синів і усіх віддав до школи. Найстарший вчився у гімназії в Седльцах, дід пана Юрія закінчив відповідник сучасного сільськогосподарського технікуму, а наймолодший брат – учительську гімназію в Кам’янці-Подільському. Дід пана Юрія був у армії Симона Петлюри. 

– Отже, я внук петлюрівця. Діда я не знав, бо якраз 28 квітня 1947 року, як почалася акція «Вісла», він був арештований, розстріляний польським військом та похований на межі Підляшшя й Холмщини в рідній Голі, – згадує Юрій Ринковський.

Він відзначає також, що до ольштинської виставки свою колекцію презентував у церкві й нещодавно на зустрічі, в якій брали участь біженці з України. Саме там познайомився з Єлизаветою Татарченко – згодом кураторкою виставки, а також Тетяною Ревенко, головою фонду «Два крила». У результаті народилася ідея зробити фотографії, які утворили виставку. 

Цю ж зустріч згадує Тетяна Ревенко. Вона розповідає про момент, коли вперше побачила колекцію Юрія Ринковського, познайомилася з ним та його сім’єю.

– Щойно людина усвідомлювала, скільки років ті костюми мають, то навіть було страшно доторкнутися, – каже вона. 

Ідея зробити фотосесію виникла майже одразу. З огляду на цінність вишитого одягу – це виглядало як мрія. Але, на щастя, власник колекції, був дуже прихильний до цього задуму. Тетяна Ревенко мала честь бути не лише організаторкою виставки, але й взяла участь у фотозйомці як модель. Неймовірним був момент приїзду до скансену в Ольштинку, який зі старими хатами та загородами, того ж віку, що й колекція пана Юрія, був просто створений для задуманої фотосесії. 

– Пам’ятаю, коли вдруге беру цю спідницю в руки й відчуваю тремтіння, – ділиться враженнями Тетяна Ревенко. – Я розумію, що одягаю речі жінки, яка близько 80 років тому зняла їх, і так, як ми минулого року, виїхала невідомо куди із дітьми на руках й залишилася, пускаючи своє коріння. Ми хотіли показати фрагмент української культури, коли історія зробила коло й біженки з України отримали можливість одягнути костюми українок з акції «Вісла». Це неймовірне враження, коли ти стоїш у цьому костюмі та відчуваєш, що якась жінка близько 80 років тому була в подібній ситуації.

Про сорочки вона говорить, що це неймовірні речі дуже тендітних жінок. Її вага – це скромні 47 кілограмів, й вона ледве втиснула шию у вузьку горловину. Щодо самої виставки організаторка зазначає, що фонд готовий до мандрівок.

– Якщо запросять нас в інші міста, то із задоволенням можемо надати знімки й самі поїхати їх презентувати. Думаю, що пан Юрій теж радо б долучився та сказав своє слово. На мій погляд, історія цієї виставки ще не закінчена. Ми обов’язково знайдемо спонсора, щоб це увіковічити й більше людей могли познайомитися з цією історію, – переконана Тетяна Ревенко. 

Винятковість проєкту полягає також у тому, що разом із втікачками від війни у ролі моделей виступили представниці місцевої української громади. Серед них була і Кетерина Генатовська. Вона згадує, як до неї подзвонила товаришка, сказала про ідею сесії й те, що шукають тендітних дівчат. Пані Катерина відповідала цим критеріям і погодилася на участь у проєкті. 

– Для мене та ціла історія несла із собою багато несподіваного, – зазначає Катерина Генатовська.

Але врешті все стало на свої місця, коли Юрій Ринковський приніс сумки, з яких усі почали витягати вишиті скарби. Не все пані Катерина, так само тендітна, як інші моделі, змогла одягнути. Урешті костюм був укомплектований, товаришка зав’язала їй хустку, вдягнула коралі.

– Коралі дала мені моя теща. Їм також понад сто років. Вони зроблені з бурштину. Мені було дуже важливо, щоб у такій  події було використано саме ці коралі, –  говорить Катерина Генатовська. 

Фотосесія  спершу відбувалась на фоні жита, потім пані Катерину попросили збирати трави й зілля, постукати у вікно старої хати та вдати зустріч із сусідкою. 

– Ми намагалися все робити натурально, і щоб виглядало, як колись. Ми знаємо, що сорочки – це святковий одяг. Однак коли жінки поверталися хоча б зі святкувань у церкві, то також зустрічались по дорозі, говорили тощо. Отже, напевно були моменти, коли тодішні жінки ходили в тих сорочках біля хати. На мою думку, сесія вийшла дуже гарною, – підсумовує  Катерина Генатовська. 

Саме з огляду на емоційну цінність проєкту ініціатори планують подальший його розвиток. Про те, як це може виглядати, розповіла Єлизавета Татарченко. 

– У нас виникла ідея зробити календар, тож шукаємо спонсорів. Під час зйомок було 12 моделей, і маємо одну спільну фотографію – отже, вистачить на кожен місяць. Напевно, залишимо назву й додамо описи вишиванок, як були виготовлені, скільки їм років тощо.

Також у планах підготовка каталогу з детальнішим описом костюмів, аксесуарів й історією родини Юрія Ринковського. Це напевно варто зробити, щоб віддячити за його доброту. Єлизавета Татарченко відзначила, що фотографії – це розповідь про родину пана Юрія, але також і її власна: 

– Тут видно історичний зв’язок між долями українців. Коли я їхала рік тому з України, то також узяла із собою сорочку моєї бабусі. Цій сорочці, напевно, понад 60 років. Я взяла також ікони й фотографії – ті речі, які не могла б знайти в жодній країні. Для мене вони дуже дорогі. Коли я почула історію пана Юрія, то відчула, що історія зробила коло та повторилася.

Ольштинські представники української меншин, котрі допомагають біженцям, згуртувавшись довкола ініціативи «Парафіяльна зала», теж брали участь у фотопроєкті. До їхніх представників – Анни та Андрія Фаранчуків – під час відкриття виставки лунали слова вдячності за всю надану допомогу. Такі ж слова було скеровано до присутніх поляків, представників місцевої влади та неурядових організацій. 

Фотографії з вишиванками Юрія Ринковського – це історія, яка обов’язково повинна потрапити до ширшої публіки.

Поділитися: