Марина Однорог ■ ПОДІЇ ■ №31, 2023-08-06

«Війна вбиває людей і народжує поетів. Але справжні поети, народжені війною, не є її дітьми, бо прийшли в цей світ, щоби вбити війну, щоб війни ніколи не було», – написав у передмові до збірки поезій військовослужбовиці, громадської активістки та поетки Ярини Чорногуз український філософ Вахтанґ Кебуладзе.

Саме в компанії Вахтанґа Кебуладзе і відбулася презентація поетичної збірки Ярини Чорногуз «[dasein: оборона присутності]» у Варшаві на книжковому ярмарку. Назвати класичною презентацією книги цю подію не можна – вона була більше подібна на розмову двох філософів, яка бачать та відчувають війну, але з різних сторін. Двох філософів, які рефлексують щодо українського суспільства, війни, передумов великої війни та власних відчуттів.

Вірші, що ввійшли до книги, авторка писала впродовж останніх півтора роки, велика частина припала вже на повномасштабну війну, хоча на фронті Ярина з 2019 року і вже тоді її вірші говорили про війну. На питання Вахтанґа Кебуладзе «Що для тебе означає поезія під час війни?» Ярина відповіла: 

– Поезія для мене – це спосіб залишити свої думки про якісь відкриті на війні істини, пережиті речі, моменти, які найбільше змінили мене. Можливість залишити слід. Я вагалася, чи варто взагалі видавати цю книжку, тому що, як я вже раніше писала, в нас дуже багато болю, усі відчувають біль: військові і також ті, хто чекає своїх рідних з війни. На мою думку, щоб стати справжніми, сильними після того, що нам доводиться пережити, потрібно дивитися дуже відверто в очі болю. Багато хто хоче абстрагуватись, спробувати про нього не говорити. Я волію говорити, але врівноважено, усвідомлено, додаючи сюди те, що ти знаєш про ворога, про цивілізацію. Я вже говорила на відкритті (ярмарки – прим. авт.), що війна – це те, що стирає цивілізацію. Велика література, поезія – це те найкраще, що створила цивілізація. Можливо, поезія на війні – це спроба зберегти цивілізованість, зберегти гуманність там, де це нереально. 

Окрім цього, як зізналась авторка, вона ніколи в своїй поезії не описує ворога. Її тексти – це особистий екзистенційний досвід, який вона проживає на війні. Це відкриті істини, про які говорить поезією. Подекуди – це роздуми «навіщо це все». У «[dasein: оборона присутності]» є декілька текстів, які написані у 2021 році, тобто до повномасштабного вторгнення росії в Україну. І багато іноземців, за словами Ярини, під час прослуховування цих текстів, вражені, що це було написано до лютого 2022. 

– В нас війна триває десятий рік, і я бачу, що люди схильні дуже швидко забувати. От в нас є проблема з цим забуванням. Забування – це, напевно, нормально, коли ти проживаєш травму, то намагаєшся чорною пилиною закрити якісь речі. Для українців важливо навчитись дивитись в очі найсуворішій реальності і не боятись її – заради того, щоб пам’ятати, щоб говорити про скорботні речі сучасною, важкою, інтелектуальною мовою, – заначила авторка.

Ярина також розповіла про своє захоплення філософією Хайдеґґера. Саме термін з його філософії і став частиною назви нової поетичної збірки військової: 

– Я розумію цей термін як буття «тут і зараз», тобто буття в полі речей, усвідомлення цієї присутності дуже змістовно і сенсово в окремий момент часу. На війні це набуває особливої гостроти, тому що ти розумієш, що день, тиждень, місяць – в залежності від того, яке у вас завдання – може бути останнім. Багато з текстів, написаних у цій збірці, покликані зберегти стан, який я переживала в таких містах, як Маріуполь, Сєверодонецьк, Скадовськ, в багатьох селах та околицях міст. Оборона присутності – це зберігання спогадів про те, за що ти готовий віддати життя, якщо буде так треба.

Окрім текстової складової, особливої уваги варта і візуальна частина книги – вона доповнена фотографіями самої військової. Ярина поділилась, що ще коли вперше приїхала на війну у 2019 році парамедиком в батальйоні «Госпітальєри», стала помічати, що вона має свою естетику. Поетка називає війну своєрідним мистецтвом виживання і частину цієї естетики (як би це не звучало) передала на своїх знімках.

Під час презентації Ярина Чорногуз і Вахтанґ Кебуладзе багато говорили про прифронтові міста України. Обоє відмітили, що ці міста живуть: там регулярно печуть їжу для військових, можна купити квіти. Прикмітно, що у звільнені міста разом з водою, електрикою «приходять» корма для тварин і книги. «З цього починається повернення в Україну», – підсумувала Ярина. 

Воєнна тематика присутня не лише у новій збірці Ярини Чорногуз, перша поетична збірка «Як вигинається воєнне коло», написана впродовж 2019-2020 років, вже активно «говорила» про війну. Авторка не просто описує, що відбувається, але й глибоко розбирається в філософії ворога та питаннях – чому почалась ця війна.

— Вони ненавидять нас за вміння бути вільними, вміння бути вільними, коли навіть нас знищує ворог. Наш ворог, якщо йому запропонують жити в неволі чи загинути, вибере концтабір. Українці ж – це народ, який вміє жити без війни, вміє налагоджувати свій побут, вміє досягати успіхів без цього. Вони цього не вміють. В них дуже важливим є ієрархічність і пригноблення себе, інших. Недарма їхні ті, хто вважає себе лібералами, не здатні нічого робити, бо вони є тими самими рабами цієї філософії ГУЛАГів, – зазначила поетка. 

На противагу філософії ГУЛАГів у росії Вахтанґ Кебуладзе відмітив, що в українців свобода – це власна релігія. А слова «свобода» та «гідність» – порожні, але дуже небезпечні слова для росії. В той же час, коли ворог нищить українців, поезія Ярини не просякнута ненавистю, але вона чесна і терапевтична для самої авторки:

– Поезія, якщо це дійсно поезія, а не віршування, не може брехати – вона завжди максимально чесна. Говорячи про те, що нам нав’язувала культура «руского міра» за всі ці роки, роки мого життя з 1995-го, я помітила, що вони все перетворюють на симулякр. На війні проти них ти починаєш розуміти якісь речі… Ця книжка дозволяє мені відчувати себе певною мірою вільною від того, що вони там кажуть. Я людина, яка вчила філологію, філософію, любила це і хотіла віддати цьому своє життя, я можу говорити про складні речі такою ж мовою, вивченою з тих часів. Я пишу поезію на війні, і, насправді, якщо ми можемо зараз писати поезію про війну, то ми дійсно вільні. Бо лише вільна людина може писати чесно. 

І Ярина дійсно максимально чесна, бо лише чесність може викликати в слухацького залу емоції одним віршем, бо лише в чесності кожен знайде своє, адже війна – спільна, для кожної окремої родини та людини. Перед прочитанням максимально складного вірша, Ярина попередила, що він болючий, й у шумному холі, посеред тисяч людей, які пробігали в пошуках книг, і тих, хто прийшов саме на цю презентацію, прозвучали ці щемкі слова:

[ті що мають загинути в бою]

ті, що мають загинути в бою,
мають занадто ясні очі
на війні ніхто ніколи не вирішує загинути в бою
(це нікчемна книжна романтика), однак…
якщо вже говорити про таких, то —
я аж занадто добре відчуваю їх
їхня поява в твоєму житті схожа на осяяння, таке ніби “ага, ось і ти”
щойно вони по твоєму погляду
бачать що ти знаєш хто вони
і як підуть вони
починають з тобою розмову на рівні серця
а розмови на рівні серця — вони завжди ні про що
і часто промовляються як мовчання —
ви подаєте знаки обертаючись,
ідучи за спиною один в одного щоб ворог не почув.
розмови мовою серця схожі на дубове листя —
навряд є щось тривкіше й вічніше аніж воно.
аніж його мовчазна присутність
серед літа, що так само піде в землю
аж до наступного забуття.
так мовчать з тобою розмовляючи
ті що вирішили загинути у бою.
так розмовляють мовчачи з тобою ті
що вирішили загинути у бою.
ти оприявнюєшся їм як істина,
вони оприявнюються як істина тобі.
і в бажанні сказати, що нема на цілій землі нічого важливішого, ніж він —
ти не маєш влади зупинити хоча б на мить час.
ти безсила, ти не можеш нічого дати йому,
крім мотузки від свого серця.
все одно
вони відчувають твоє знаття хто вони
краще, ніж власне тіло.
і в несвідомому бажанні загинути першими вони проявляють свій єдиний страх —
краще осліпнути, краще не бути,
краще будь-що —
тільки б не пережити смерть того
чиє серце тримає їх за світ ніби
невидима срібна шпилька
тільки би бути першими…
і на конвеєрі смерті, в який загрузила нас уже мертва росія,
 ми не відпускаємо один одного навіть у небутті
“і хай небуття не розлучить вас”, так…
кожен раз ти хочеш помилитися
у ясноті цих очей
очі тих що вирішили одного дня
загинути у бою
завжди ясніші ніж в інших

Наостанок поетка додала, що, окрім болю, війна часто дарує любов, і це об’єднує військових і цивільних:

– Ми всі зрозуміли в якийсь момент, що переживали за те, що не потрібно було.
Любов, яку ти виносиш із фронту, яку ти вмієш приносити до людей, – це прекрасно. Я думаю, що коли ми переможемо, ця любов дуже довго буде давати нам силу на відбудову міст. 

Поділитися: