21.12.2024
Від традицій – до майбутнього: Пластуни зібралися в Перемишлі на Крайовий зʼїзд
Марта Скірка ■ ПОДІЇ ■ №44, 2024-11-03 Пласт – Українська скаутська організація в Польщі провів Крайовий пластовий зʼїзд. З 20 до 22 вересня 2024...
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль ■ ПОГЛЯДИ ■ №52-53, 2017-12-24_31
Хоч прокинулись ми набагато раніше, все ж виїхати вдалося лише біля 11-ї. Якщо хтось каже, що справжніх циганів уже нема, здається, людина ця ще просто не мала справи з нами. Протягом останніх чотирьох місяців ми вели кочове життя між Ґданськом і Перемишлем. Досі не можемо зрозуміти, чим заслужили собі на таких добрих родичів і друзів, які витримали наше довге гостювання і не прогнали нас під найближчий міст. Нарешті прийшов цей довгоочікуваний день! Ми завантажили чи не під сам верх наш «опель», втиснули до нього «майже здорових» дітей, самі теж сіли й поїхали.
Звісно, було зовсім не так, що одного дня прокидаєшся і знаєш уже, що хочеш повернутися, говориш про це чоловікові, а він відповідає: «Так, це чудова ідея! Мабуть, завтра ще ні, але наступного тижня кидаємо під три чорти наше дотеперішнє життя і їдемо в Бескиди». Все це триває деякий час – усвідомлення потрібності зміни і переконання в ній свого чоловіка. Відколи себе пам’ятаю, я завжди відчувала, що там, де живу, де є моя родина, друзі, моя хата, кімната, город, ліс, озеро, – це не до кінця моя земля. Мабуть, фахівці з психології могли б це пов’язати з популярним сьогодні синдромом «посттравми», що з’являється в людей, предки яких пережили травматичні події. Хто знає, може, дійсно винна якась наполеглива гикавка генетичної пам’яті, що знайшла особливе місце в людині, щоби розшалітись у неспокійній душі. Мабуть, має значення і те, що я виросла в «понімецькому» довкіллі, де прикметник «понімецький» функціонував у підручному словнику як синонім слів «тутешній», «старий», «корінний». Увесь мій дотеперішній світ спирався на підшкірній свідомості, що ми сюди прийшли «після німців», а десь там далеко є наша земля, яку наші предки мусили залишити не з доброї волі. І не йдеться тут виключно про село, з якого виселили мою родину, але всю територію, яку хтось, хто нині там живе, несміливо називає «поукраїнською». Мої переживання можуть звучати досить абстрактно, оскільки я належу до покоління, котре виросло на своїй-не-своїй землі, тому це не повинно мене вже торкатись. Проте факт, що діється все навпаки, мабуть, виникає з того, що змалку мене оточували люди, для яких ці емоції були актуальними. І хоч більшості з них уже нема, відлуння їхніх голосів, здається, у мені й досі резонують.
Їдемо. Діти плачуть, сніг падає, дорога в ремонті, автомобіль також не дуже хоче їхати, але якщо сказали «А», треба сказати «Б». Аура далеко не метафізично-романтична. Ніяких глибоких роздумів, ніякої лірики, жоден вірш, ані крилата цитата не тиснуться на уста. Лише в голові товчеться думка: чи майстри врешті зробили сходи до хати, які мали зробити вже два місяці тому, або чи інші майстри встигнуть протягом тижня закінчити підлоги, та вкінці – чи попри зиму, прихід якої всіх завжди дивує, підключать наш дім до водопроводу?.. Згадуються ще вчорашні розмови з ґданськими друзями, які, попри всі докази наступаючих змін, ніяк не хочеться назвати прощальними. Діти на короткий час заспокоюються при черговій серії «Пригод свинки Пеппі», але нам ніяк не виходить милування краєвидами за вікном, бо все розмазується в білосніжні плями. Напруження думок не минає, хоч і робимо ніби те, що хотіли, а хвилювання, – чи прекрасне місто над Сяном швидко стане нам рідним, а у світлі останніх настроїв – і безпечним, не дає нам спокою. Але все-таки їдемо далі!
Не пам’ятаю точно, коли ми вирішили, що житимемо в Перемишлі. Мені здається, що однієї такої миті не було. Кожний мав свої арґументи, які до нього промовляли. Може, ця ідея взагалі б не з’явилась, якби колись давно до Перемишля не переїхав за коханою дружиною мій брат і не показав нам, «північнякам», що Перемишль – це справді круте місто. А вже напевно не мали б ми від чого почати весь процес, якби не наша мама, яка років 10 тому купила землю коло Перемишля з думкою про те, що «файно було б там колись жити». Сьогодні на цій землі стоїть невеличка хата, де хотілося б нарешті розпакувати багаж і розкласти меблі. Але весь час чекаємо на підключення до водопроводу.
Якби від Ґданська до Перемишля був автобан, можна було б їздити сюди-туди хоч щонеділі. Ну, нехай що другої. Правда, більшість траси – це дійсно автобани, проте відрізки між ними, які не є автобанами, їдемо дуже довго. Якщо захочемо утримати зв’язок зі старим життям, необхідно буде подумати про альтернативні транспортні шляхи. Можна, наприклад, літати зі Львова до Ґданська, бо така траса має бути невдовзі відкрита. Треба б ще тільки якось до Львова дістатись, щоб оминути черги на кордоні. Мабуть, найзручніше поїздом. А, може, й не буде вже більшої потреби повертатися на північ? Може, наше життя в Перемишлі обтікатиме медом і ми не будемо мати бажання звідси нікуди їздити? А, може, коли повернемося вже на рідне для наших дідів Закерзоння, тепер матимемо сентиментальну потребу час від часу повертатись на рідне все ж таки нам Помор’я? Адже, попри всі відчуття неприналежності, саме там ми виросли і там на «колонізованих» українцями селах ще стоять помальовані на синьо-жовте «понімецькі» святі фіґурки, а на цвинтарях поміж польськими могилами є написані несміливою кирилицею дощечки з іменами «Панько», «Агафія», «Анастасія».
Важко знайти більш українське місто в Польщі. А до цього ж Перемишль – це квінтесенція Галичини по той бік кордону, яку, до речі, обожнюю з усіма її плюсами та мінусами. Перемишль – це маленький Львів, з прекрасною та однаково деґрадованою архітектурою, напруженими польсько-українськими відносинами, різким кліматом і легким підходом до правил дорожнього руху. Все наше, що тут відбувається, є адекватним, має автентичну традицію, пов’язану з багатокультурністю цієї землі. Десятки років успішно працює тут «повернена» українська громада, діє школа з багатою історією та особливо нам нині близький – дуже приємний садочок. Є греко-католицький кафедральний собор і церква отців василіанів, тому в неділю рано замість «зілля копати», можна вибирати, на яку літургію їхати. А ще ці неймовірні краєвиди, які простягаються перед очима, коли піднімемось на будь-який міський горб. Уже відчутний подих гір, де між засніженими в цей час верхами лежить Бальниця, з якої походять діди мого чоловіка. А й наш Новий Люблинець не за горами…
Вже ніч. З’їжджаємо з кінцевого, недавно відкритого відрізка дороги А4. Переїжджаємо міст, у Сяні відбивається освітлене місто. Діти майже заснули. Ми, до речі, теж подрімали б. Снігу в місті ще нема, впаде, певно, завтра. Але Перемишль, весь у святкових прикрасах, мерехтить привабливо. Помаленьку починаємо вірити, що нам удалося. Це ще не усвідомлення повернення додому, але все ж відчуття приємне, надійне. Кидаємо короткий погляд у напрямку Народного. Стоїть! Добре, буде нагода краще познайомитись. Але тепер – добраніч. Одне, про що ми мріємо, це м’якенькі подушки. І щоб не чути вже шуму дороги у вухах (якщо це взагалі можливо)… ■
21.12.2024
Марта Скірка ■ ПОДІЇ ■ №44, 2024-11-03 Пласт – Українська скаутська організація в Польщі провів Крайовий пластовий зʼїзд. З 20 до 22 вересня 2024...
27.09.2024
Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №30, 2024-07-28 Чи хотіли б ви навчитися надсянських пісень і танців? А може, грати на інструментах, щоб акомпанувати пісням...
07.09.2024
Ігор Горків ■ ПОДІЇ ■ №36, 2024-09-08 Дім – це особливе слово. Воно викликає різні почуття чи спогади. Це може бути щось близьке, тепле,...
05.08.2024
Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №26, 2024-06-30 Зокрема, про це розмовляли у Перемишлі 7 червня учасники науково-практичного семінару «Навчальні видання МІОК-у: новітні підходи до...