Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №45, 2022-11-06

В межах фестивалю «Віа Карпатія» у театрі ім. С. Ярача в Ольштині відбулася дискусія про український театр у часи війни. Він рішуче змінився, страждає разом з суспільством і разом з ним бореться. 

Прагнення свободи

Своєрідним вступом до дискусії стало читання акторами п’єси «Під прицілом у тиші». Її головні герої – це співробітники та біженці з «Інформаційно-гуманітарного центру», як називають табори для біженців. Героїв розділяють обставини життя та соціальний статус. Життя у центрі дає стабільність, але не свободу. Треба дотримуватися жорстоких правил, і завжди існує загроза депортації. Врешті з’являються бунтівники, і спалахує революція. Потім стає зрозуміло, що це гра на перевірку співробітників центру. Однак реально ситуація демонструє, ким люди є насправді і скільки вони готові заплатити за свободу. «Коли ви чуєте тишу, то ми чуємо вибухи», – казала одна з акторок, позначивши цим головну дилему персонажів.

Драма стала переможцем літературного конкурсу «Коронація слова» в Україні, а у 2017 році – міжнародного конкурсу EURODRAM в Парижі. Її автор Олександр Вітер був серед учасників ольштинської дискусії, в якій також взяли участь: професорка Олена Бондарева (Київ), докторка Марія Гарбузюк (Львів), драматургиня Неда Неждана (Київ) та представниця українського Міністерства культури Олена Чужинова. Дискусію вела дослідниця української літератури та перекладачка, працівниця Вроцлавського університету проф. Аґнєшка Матусяк. 

Проти маніакальних вбивць

Статистика свідчить, що наразі в Україні пошкоджено 17 театральних будівель, але  у списку немає тих, що належать недержавним театрам. На очах всього світу відбулося знищення окупантами театру у Маріуполі, в якому ховалися і діти. Нещодавно у Херсоні диригента місцевого театру розстріляли за те, що не бажав співпрацювати з окупантом. Це реальність, в якій діє український театр. Разом з тим, багато колективів було змушено переїхати зі Сходу на Захід країни: так Одеський театр потрапив у Івано-Франківськ, харків’яни переїхали до Львова, а херсонці – до Києва. «Зміни важко зафіксувати і описати, тому що вони відбуваються щодня, і навіть щогодини», – відзначила Олена Чужинова. Вона також зауважила, що державний бюджет зосереджено на війні, тож не виділяються кошти на функціонування театрів. Але держава намагається забезпечити пенсії акторам. Все інше найчастіше відбувається на волонтерських засадах. Якась допомога може прийти від європейських партнерів, оскільки зараз на Заході розробляються дотаційні програми для українського мистецтва, в тому числі й театру.

Наступна ключова зміна – це різка дерусифікація репертуару. Неда Неждана зауважила, що про таку потребу писала вже у 2014 р. Якщо до війни в Україні працювали російськомовні театри, і їх підтримувала держава, то зараз це припинилося. Багато із них самі перейшли на україномовний репертуар. Є також приклади етнічних російських драматургів, які залишилися в Україні і надалі творять. А оскільки не володіють українською, то всі свої твори віддають на переклад. Неда Неждана впевнена, що це відповідь на вікову імперську традицію москви з нищення сусідніх народів. За її словами, в російську культуру міцно вписаний принцип, що можна бути тільки рабом або вбивцею. Інших варіантів не передбачено. росіяни нині, як оцінила драматургиня, поводяться як «сім’я маніакальних серійних вбивць». При тому в цій сім’ї є дідусі, які виховували тих маніяків, або матері, які живуть за вкрадені у жертв гроші. « І як люди, яких вони вбивають, мають сприймати цю родину? Зараз ми усвідомлюємо, що неможливо толерувати ті злочини, і росія має припинити своє існування як імперія. Звільнити народи, і тільки після цього можливий якийсь діалог і перетворення російської культури і самих росіян на цивілізоване суспільство», – казала Неда Неждана. 

Кожна вистава може стати останньою

Український театр від самого початку повномасштабної війни став фронтом опору та протесту. Олександр Вітер говорив, що кожен драматург, актор та режисер 24 лютого став перед дилемою, що робити. У когось був ступор, бо неможливо творити під бомбами і ракетами. Пан же Олександр вирішив, що треба писати. Він від початку був переконаний, що потрібно не просто жалітися, а через драматургію і театр показати світові, що відбувається. «Я хочу, щоб сьогодні прочитана в Ольштині вистава зрезонувала не тільки як екзотична історія України. Це історія про нас всіх і кожного окремо», – казав Олександр Вітер. Акторські читання п’єс, як це відбулося в Театрі ім. С. Ярача, – це спосіб, у який український театр повернувся до свого глядача. Завдяки таким авторам, як, наприклад, Неда Неждана, яка передала свої авторські права, українські п’єси почали ставитися під час війни в Європі та США. Проф. Олена Бондарева підкреслила, що зараз в Україні герої – не тільки ті, що воюють, але також ті, що дають світло зразу після обстрілів, воду чи зв’язок. І є також герої театру. Вона пригадала, що знищений у Маріуполі театр був прихистком від обстрілів для людей. У його підвалі влаштували навіть відділення дитячої лікарні. Однак, як відомо, для російських варварів й дитяче життя не мало жодної вартості. Олена Бондарева розповіла, що потім часто бачила, як театри ставали волонтерськими центрами, а їхні служителі – волонтерами, медиками, варили їжу чи опікувалися дітьми. Саме бажання ставити дитячі п’єси, які виконували б терапевтичну роль, стимулювало українських митців до відновлення діяльності. «Зараз російська артилерія дістає такі міста, як Миколаїв, Харків чи Запоріжжя, і просто рівняє їх з землею. Але й там у підвальних приміщеннях під шаленими обстрілами діють театри, хоча знають, що кожна вистава стати бути останньою», – говорила Олена Бондарева. Олександр Вітер наголосив на неймовірній позиції глядачів, бо дивитися драму під ракетами – це найправдивіша, чи не інстинктивна потреба у театрі.   

Воєнний відсів

Про театральну дійсність на Заході України говорила Марія Гарбузюк зі Львова. Й тут театри від 24 лютого пережили кілька етапів, хоч жоден з них не полягав у дерусифікації репертуару. Першим було мовчання і шок. Потім задумувалися, що взагалі театри можуть зробити, і остаточно почали перетворюватися на центри допомоги людям. Поступово від волонтерських функцій перейшли до своєї основної. Тоді постало питання з репертуаром: «Для багатьох діячів думка про те, що можна бути театром і грати на сцені, видавалася абсолютно неприйнятною». Вона зауважила, що, мабуть, найшвидше в Україні відновив діяльність театр у Івано-Франківську, який у приміщенні під сценою поставив першу п’єсу вже 7 березня. Тут і в інших місцях зразу почали задумуватися над тим, що можна в таких умовах грати, а що ні. Йшлося про те, щоб випадково не посилювати в людях травм. Щодо дітей вирішили, що театр загалом має мати терапевтичну функцію. Згодом виявилося, що є потреба навіть у комедіях. Віру повертало й те, що військові, які потрапляли на вистави, заохочували до театральної активності, кажучи, що за цей прояв нормальності вони воюють. Гості з України зауважили, що війна відділила у театрі справжнє від несправжнього і показала, хто тут був лише заради грошей і кар’єри. Діячі, що залишилися, якщо можуть, працюють щодня. Для інших вистава раз на місяць є великим святом. Оскільки глядачам важко заплатити за квиток, то працюють «на шапку», до якої скидаються хто скільки зможе. Потім актори часто передають ті кошти колегам, які продовжують працювати на окупованих теренах.

У підсумку гості заходу зауважили, що майбутнє театру бачать таким, які і усієї держави – світлим, українським і європейським.

Поділитися: