Григорій Сподарик ■ ОСВІТА ■ №8, 2023-02-26

Директори українських шкіл у Польщі говорять про річний досвід праці з учнями, які мусили втікати від війни. Польська освітня система загалом створила для них непогані умови, перебування в українських школах додатково сприяє навчанню та інтеграції, але проблемою залишається відчуття тимчасовості. 

Зупинка по дорозі назад

У школі ім. Б.-І. Антонича в Лігниці навчається 273 учні, серед них 35 біженців у ліцеї й 72 у початковій школі. З думкою про гостей з України відкрили підготовче відділення, до якого потрапили учні І і ІІ класів ліцею. Діти з України навчаються й у загальних класах. Заступниця директорки Анна Корнаґа підкреслює, що ставлення біженців до освіти різне. Одні, зокрема у підготовчому відділенні, усвідомлюють тимчасовість. Школу вважають лише зупинкою по дорозі назад на батьківщину. Є також учні та батьки, які кажуть, що хочуть залишитися в Польщі і тут будувати своє майбутнє. «Отже, ситуації різні, а до того ж маємо ротацію. Учні в нас є – і несподівано зникають, бо батьки переїжджають в інше місто. На їхнє місце з’являються нові, які приїжджають десь із Польщі. Це може не масове явище, але воно існує», – говорить Анна Корнаґа. 

Саме тимчасовість є однією з головних проблем, бо учням у такій ситуації не дуже залежить на навчанні, а до школи приходять, щоб не сидіти дома. Тим часом ті, які зосередились на освіті, амбітно долають такі виклики, як, зокрема,  швидке вивчення польської мови. Заступниця директорки підкреслює, що в останні роки ситуація школи змінилася радикально. З одного боку, більшість її учнів – це громадяни України: «Українська меншина в нас перебуває в меншості», – говорить Анна Корнаґа. З іншого – багатолітній досвід праці з мігрантами дозволяє нині краще інтегрувати тих, хто мусив утікати від війни. «Ми отримуємо інформацію про випадки, коли учні-біженці в польських школах не дають собі ради. У нас вони можуть почуватися, як у себе вдома», – відзначає Анна Корнаґа. 

Вона не бачить зараз потреби введення адміністративних змін у навчанні біженців. «Кожен несподівано кинутий у чужу державу хотітиме повернутися до близьких, своєї батьківщини тощо. Ми це розуміємо. Ми часто не можемо навіть уявити собі, що ці діти бачили, пережили і які проблеми вони мусять подолати. Звичайно, ми тут пропонуємо їм психологічно-педагогічну допомогу, але не всі хочуть говорити про пережите», – говорить заступниця директорки лігницької школи. 

Принагідно вона звертає увагу на широку участь учнів-біженців та їхніх батьків у шкільній акції допомоги Україні, а особливо українській армії. Також гості з України виявляють активність у загальному волонтерському русі, допомагаючи дітям чи безпритульним тваринам. «Вони бачать потребу ділитися добром і нести допомогу іншим», – підсумовує Анна Корнаґа.

У Комплексі загальноосвітніх шкіл ім. Маркіяна Шашкевича у Перемишлі кількість дітей з України також постійно змінюється. Наприкінці минулого року в школі навчалося приблизно 290 дітей, серед яких 120 – це учні з України. Для біженців було створено 3 підготовчі відділення, в яких навчалися учні від 4-го класу початкової школи. «Якщо говорити про кількість, то майже нема місяця, щоб не відбувалися якісь зміни», – зазначає директор школи Петро Піпка. Звичайно, порівняно з початком повномасштабної війни все-таки можна говорити про якусь стабільність. За словами директора, основна й актуальна проблема – це рівень знання польської мови, який у більшості випадків є нульовим. Шість додаткових годин польської на тиждень, які дає навчальна програма, загалом вистачає. Проте ситуація ускладнюється, бо до однієї групи потрапляють учні, які були охоплені таким навчанням у різний період. «Учителям тут насправді нелегко», – стверджує директор. 

Більше уваги потребують учні з найбільш постраждалих регіонів, як Харківщина чи Маріуполь. У їхньому випадку тривале перебування в місцях укриття не лише не давало можливості навчатися, але й призвело до ряду психологічних травм. У «шашкевичівці» впоратися з ними допомагають психологи, а також рідна українська атмосфера школи. 

Як у Лігниці, так і тут на ефективність навчання великий вплив має ротація й відчуття тимчасовості. Загалом директор Петро Піпка вважає, що освітня та адміністративна системи Польщі зуміли піти назустріч потребам учнів-біженців, доказом чого є, наприклад, додаткові уроки з польської мови та інших предметів чи матеріальна допомога на рівні органів самоврядування. «Ця система більш-менш функціонує нормально», – підкреслює директор та, як і колега у Лігниці, наголошує на багатолітньому досвіді роботи з мігрантами, що нині дозволяє краще вирішувати проблеми біженців. 

Прирівняти у статусі

Такими завданнями займаються в українській школі в Білому Борі, де із 77 учнів більше 30 мають статус біженців. Як і в двох попередніх школах, тут ротація найбільшою була в перші дні війни. Щотижня учні прибували та виїжджали на Захід або назад в Україну. «Маємо одного учня-біженця, який цього року складатиме екзамен на атестат зрілості. Минулого року це була дівчина, яка приїхала в березні, встигла підготуватися до іспиту та склала його успішно. Потрібно ще попрацювати над польською мовою, але ми переконанні, що й цьогорічний випускник матиме успіх», – зазначає директорка білобірської школи Дорота Стефанська-Джевєцька. Іспит особливо не лякає, оскільки школа давно перебуває серед найкращих за рейтингом освітнього видання «Перспективи» (належить до 500 найкращих у Польщі, має 25 місце в Західнопоморському воєводстві). Говорячи про навчання учнів-біженців у річній перспективі, директорка підкреслює: «За доброї волі самих учнів ми в силі з кожним випрацювати гарний результат. Додатково сприяє цьому невелика кількість учнів у класах». Водночас директорка зауважує, що учням потрібна постійна психологічна допомога. У Білому Борі в гуртожитку хотілося б мати більше місця, зокрема приміщень для самостійного навчання. Проблемою є також те, що діти рідко виїжджають додому, через що мають обмежені контакти з батьками. «Вони весь час перебувають у школі та гуртожитку з кимось, через що їм дещо бракує комфорту, інтимності й можливості побути на самоті», – зазначає Дорота Стефанська-Джевєцька. Однак велика кількість занять і мало вільного часу відволікають їх від думок про війну. Директорка бачить також потребу системних змін. Ідеться про те, щоб фінансовою чи психологічною підтримкою на таких самих засадах, як біженців, було охоплено українських учнів, які з’явилися в школі ще до війни. «Їхні батьки чи брати також воюють, тому й ці сім’ї потребують фахової допомоги», – говорить Дорота Стефанська-Джевєцька підкреслюючи, що в теперішніх обставинах дуже важливою для функціонування білобірської школи є, зокрема, прихильність відповідального органу, тобто маршалківського управління Західнопоморського воєводства.  

Це розумні діти

На свого «опікуна» – маршалківське управління Вармінсько-Мазурського воєводства – може розраховувати й українська школа в Ґурові-Ілавецькому. Як зазначає директорка Марія Ольга Сич, ця прихильність особливо цінна зараз, коли державна влада обмежила рівень освітньої субвенції для іноземних учнів. У Ґурові-Ілавецькому навчається 58 учнів, які мають статус біженців, а всього в школі їх 224. «Це найбільша кількість за останні роки», – говорить Марія Ольга Сич. Оцінюючи результати навчання біженців, директорка позитивно здивована, оскільки в момент їхнього зарахування, школа очікувала на більшу кількість проблем. «Тим учням, які остаточно від березня залишилися в нашій школі, було зараховано перший семестр», – зауважує директорка. Вона підкреслює також, що гарантована кількість додаткових годин польської мови є достатньою для тих, хто бажає її вивчити. За підсумками, проведеними в школі, біженці щодо результатів навчання особливо не відрізняються від решти учнів. Марія Ольга Сич не має сумнівів, що впливає на це й характер освітнього закладу, про що говорять самі учні та їхні батьки. Безпека, комфорт, низка додаткових занять чи фінансова підтримка з боку відповідального органу (маршалківського управління) – це переваги української школи в Ґурові-Ілавецькому. «Класний керівник чи вихователь у гуртожитку кожного місяця може складати заяву про фінансову допомогу таким учням щодо оплат за перебування в гуртожитку та харчування. Нам вистачає коштів, щоб забезпечити ці потреби», – зазначає директорка. Вона також переконана, що у подальшій праці з учнями-біженцями постійно необхідний індивідуальний підхід, який у деяких випадках означає й постійну допомогу психолога. 

«Щораз менше від учнів з України чуємо російську мову. Вони розуміють, в якій школі навчаються, хто їм допомагає й з чиєї вини сюди потрапили. Це розумні діти», – підкреслює Марія Ольга Сич. 

Створити комфортні умови

Через війну нові учні потрапили також до Початкової школи ім. Лесі Українки в Бартошицях. Наразі їх близько 35, а у школі навчається приблизно 130 учнів. Директорка Любомира Тхір говорить, що однією з проблем є те, що батьки за намовою учнів старших класів виписують їх з навчання. «Не тому, що вертаються в Україну або десь виїжджають, а тому, що ці учні вважають, що їм важко вчитися в нас і в онлайн-системі української освіти», – зауважує Любомира Тхір. Водночас більших виховних проблем з учнями-біженцями в школі немає. Хоч у випадку з відвідуванням дотеперішній високий результат для школи помітно занизили саме учні з України. «Низька присутність, зрозуміло, впливає на результати навчання», – підкреслює Любомира Тхір. За її словами, навчання молодих українців у польській системі освіти важливе й тому, що приблизно половина сімей, з якими вона зустрічається, планує на довший час залишитися в Польщі. 

Любомира Тхір переконана, що основним завданням шкіл є створення комфортних психологічних умов навчання та перебування учнів-біженців. Наприклад, в Бартошицях проводять багато логопедичних обстежень. «Це не пов’язано з умінням говорити польською мовою. Багато дітей з України просто приїхали з мовними дефектами», – пояснює директорка школи. За її словами, психологічна опіка також потрібна ще й тому, що діти пережили досвід війни. Важливою в процесі є інтеграція, тому в Бартошицях роблять ставку на позашкільну активність: екскурсії, майстер-класи, участь у виставках тощо. «Дбаємо, щоб ці діти максимально пізнали наш регіон і щоб інтеграція відбувалась між усіма учнями – і громадянами України, і представниками нацменшини», – підсумовує Любомира Тхір. Вона підкреслює, що польська система освіти не дискримінує молодих гостей з України і дає їм доступ до всіх послуг, як кожній іншій дитині. Потрібне тільки усвідомлення, що це все варто використати для свого розвитку.

Поділитися: