Валерія Гуржий ■ УКРАЇНА ■ №21, 2022-05-22

Як кажуть, у гостях добре, а вдома краще. 

З початку повномасштабного вторгнення в Україну я тимчасово виїхала до Польщі. Тоді ще не знала, що це тимчасово, адже на другий день війни по Києву – місту, у якому я живу, – їздили ворожі танки. Вони переїхали чоловіка в автомобілі та стріляли по балконах. Тоді вже була захоплена частина Київської області. 

У Польщі нас зустріли дуже дружньо та по-родинному – допомогу пропонували незнайомі люди на вулиці, а на кордоні на українців чекали поляки, які самі приїхали на авто, аби надати житло та їжу.

Щодня я майже цілодобово моніторила новини, аби бути у курсі подій. Це тривало 2,5 місяця. Весь цей час я сиділа у польській квартирі й сподівалася на момент, коли зможу повернутися додому. Перша надія з’явилася на початку квітня, коли Збройні сили України звільнили Київську область від російських окупантів. Саме тоді виникло непереборне бажання повернутися додому, але зважаючи на заклики влади доки не повертатися через мінну небезпеку та залишки диверсантів у регіоні, реалізацію задуму трохи відклала.

На початку травня стало вже надто складно впоратися з емоціями та сумом за домом. Тож остаточно вирішила повернутися. Купити квитки на потяг «Варшава-Київ» виявилось майже неможливо, їх не було ще за кілька тижнів до відправлення, тож вирішила їхати через Перемишль. Але й там виникли проблеми: частина потягів не підходила за часом, а ще частина їхала з довгою пересадкою у Кракові, внаслідок чого дорога до Перемишля з Варшави зайняла б вісім годин. Я засумувала. Та наступного дня на очі натрапила новина від «Укрзалізниці»  про запуск нового потягу від Холма до Києва. І тут сталося диво: якраз з Варшави до Холма за пів години до відправлення прибував потяг. Тож недовго думаючи купила квитки й поїхала. 

Коли перетинала кордон, телефон почали розривати повідомлення про ракетні удари по залізничних шляхах. Тоді окупанти вдарили по Львівській, Кіровоградській, Закарпатській та Дніпропетровській областях, ще одну ракету збили під Києвом. Я злякалася. Вже темніло і слід було лягати спати. Я боялася прокинутися від вибухів чи сирени. Та врешті все ж заснула. Ми мали приїхати у столицю близько обіду, аж раптом мене розбудив провідник та сказав, що за 20 хвилин Київ. Я здивувалася, що так довго проспала, а коли глянула на годинник, побачила 7:30 ранку: ми прибули на декілька годин раніше. У вікні я бачила приміську частину столиці, світило сонце, і я відчула пронизливу ностальгію. Я часто їздила потягом до рідного Миколаєва, і до Києва поверталася також вранці. Тої миті здалося, що це був страшний сон, що їду додому, як раніше, і життя у країні так само мирне та тихе. Втім, реальність швидко нагадала про себе, коли вийшла з вагона і побачила чоловіків з автоматами, які перевіряли документи. 

Додому їхала на таксі, оглядаючи знайомі вулиці у вікно. Вони були майже такими, як до війни, не вистачало лише перехожих. Не побачила й заторів – дороги були порожні. Якоїсь миті знову почало здаватися, що все гаразд, як і було колись. Аж раптом, під’їжджаючи до будинку, побачила блокпост та безліч протитанкових їжаків. Біля будинку у крамничці продавалася смачна випічка, я завжди заходила туди перед роботою, зайшла і цього разу. Неймовірно зраділа, побачивши продавчиню, з якою завжди спілкувалася перед війною. Якщо раніше раділа лише зустрічі зі знайомою людиною, то тепер – і тому, що вона жива, ціла й неушкоджена.

Додому заходити було страшно. Я прожила за кордоном два місяці, періодично відчуваючи провину й розмірковуючи, що я дарма поїхала з міста. Весь час спілкувалася зі своїм хлопцем, він військовий і рідко буває вдома. Зайшла у під’їзд, почала підійматися сходами, й знову відчула, наче я з сумками просто повернулася з подорожі. Відчинити двері мені не вдалося, у той момент згадала, що проблеми з ключем виникли ще 24–25 лютого. Тоді я дійсно злякалася: вийшла до магазину за харчами, а відчинити двері не вдалося – погнувся ключ. Пам’ятаю, як стояла на східцях з ключем, який не відкриває квартиру, за вікном вили сирени, а всі мої речі (в тому числі тривожна валіза) знаходились всередині. Ось і зараз – доки я намагалася вирівняти ключ, двері відчинилися зсередини. Переді мною стояв коханий. Я взагалі не очікувала побачити його вдома й одразу кинулася в обійми. Всю дорогу обіцяла собі не плакати при зустрічі, але не втрималася. Ридала довго і сильно, а він заспокоював. 

Трохи прийшовши до тями, почала ходити квартирою – почуття були дивними. Здавалося, ніби я нікуди не їхала і весь час була вдома, а паралельно відчувалося, що я дещо відвикла від певних речей. Особливо це стосувалося кухонних меблів: вони здавалися якимись низькими, але це відчуття минуло того ж дня. Запам’яталося ще цвітіння дерев за вікном – їхній аромат та вигляд мене заспокоїли, я любила їх споглядати усі роки, що мешкала в квартирі.

Все знову почало здаватися таким, як і раніше, аж доки не завила перша сирена після мого повернення. Я трохи злякалась, та хлопець заспокоїв. Ввечері ми пішли прогулятися, вже стемніло, але до початку комендантської години ще залишався час. Тоді людей на вулиці майже не було, але й світла у будинках також. Якщо світилося у трьох вікнах у всій будівлі – це вже було багато.

Як би там не було, попри всю можливу небезпеку – я вдома, і це для мене найголовніше.

Поділитися: