Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №7, 2024-02-18

Упродовж століть українці обстоювали своє право на духовний код, що є живильним ґрунтом для формування самоідентичності. На жаль, паростки національної свідомості не встигали вкорінюватись, бо тоталітарний режим розчавлював, шматував, спотворював… Таке знищення ідейних і духовних цінностей відбувалося шляхом жахливих репресій у 1930-70-х роках минулого століття. Видатних особистостей, що мали високу національну ідею та намагалися поширити її, знищували морально і фізично, безжально вириваючи з українського ґрунту. Тому й не могла сформуватися нація як цілісний організм – фрагментарні та понівечені ціннісні орієнтири потребували впорядкування, глибоких досліджень та «зшивання». Саме такою копіткою працею займався вчений Григорій Антонович Нудьга – фольклорист, літературознавець, музикознавець, культуролог, історик. Він був серед тих, хто не втратив націєтворчий ґрунт під ногами за тогочасних складних умов. Його наукові спостереження, глибокі дослідження культури, словесності, філології, літератури у поєднанні з фольклористикою унаочнюють феноменальні особливості та багатство української культурної спадщини.

Зупинімося на кілька хвилин і згадаймо того, хто творив і зберіг духовне обличчя нашої нації. Адже пам’ять – надто важливий і цінний процес в усі часи.

Григорій Нудьга народився 21 січня 1913 року в с. Артюхівці Роменського району Сумської області у сім’ї козака Антона Нудьги і козачки Ірини Нудьги (у церковній книзі записали «син козака»). Після закінчення початкової школи і семирічки навчався у Гадяцькому педагогічному технікумі. Мав ораторські здібності, тож після технікуму працював учителем української мови та літератури у рідному селі, де саме відкрили семирічку на 500 дітей. Восени 1932 року, коли у селян почали масово забирати хліб до останньої крихти, Григорій організував поїздку разом з односельцями до так званого «всеукраїнського старости» з проханням зменшити плани хлібозаготівель. Той розумів весь трагізм ситуації, але, на жаль, виявився безсилим керівником за таких нелюдських умов. 1937 року його, як і багатьох, розстріляли. А Григорія як організатора почали жорстоко переслідувати. Від голодної смерті помер його батько, і юнак став єдиною опорою для матері та сестер. Переживши жахіття голодомору 1932-1933-х років, написав болючі та гнівні спогади «Цар – голод», які було опубліковано у 1990-х у журналі «Київ». 

Студентські роки після 1933-го  

Багатостраждального 1933 року Григорій вступив на філологічний факультет Харківського університету. Ось які нотатки залишив студент Нудьга про навчання: «У Харківському університеті багато дали мені лекції Л. Булаховського та особливо М. Наконечного, великого знавця української мови. Його компартія тиснула все життя і не дала можливостей стати провідним ученим… Який знавець української орфоепії!»

Після офіційного перенесення столиці з Харкова до Києва Григорія Нудьгу разом з іншими студентами перевели до Київського університету, який він закінчив у 1938 році. Навчаючись в університеті, ґрунтовно вивчав творчість кобзарів, зокрема свого земляка – артюхівського кобзаря Івана Запорожченка. Ще у студентські роки 1935 року опублікував свою першу статтю про Запорожченка. Тоді ж у довоєнний час молодий пошуковець розпочав дослідження одного з головних питань своєї наукової діяльності – проблеми взаємодії фольклору та літератури «Пісні літературного походження в українському фольклорі», праця датована 1940 роком. На думку вченого, «кращі літературні пісні здебільшого проходять такий шлях: зародившись на основі фольклору, ідуть в літературу, а далі у фольклор, щоб там, витримавши пробу часу, викристалізуватися в чистий поетичний кристал».

Григорій Нудьга вирізнявся надзвичайно широким колом зацікавлень. Досліджував упродовж своєї наукової діяльності українські пісні, балади, думи, билини. 

Перші кроки у науковій царині, війна, концтабір

1936 року молодого пошуковця запросили до Інституту фольклору Академії наук України на посаду молодшого наукового співробітника, паралельно він друкував свої наукові статті. Але у 1937 році за доносом колег по інституту Нудьгу було звинувачено у зв’язках з «ворогами народу» (до яких зараховували тоді й кобзарів) і звільнено з інституту.  Оскільки у Києві Григорій Нудьга став «неблагонадійним», довелось переїхати до Полтави. Там з 1938 року він працював у педагогічному інституті викладачем української мови.

Коли розпочалася Друга світова війна, пішов на фронт, у червні 1941 року. Спочатку мав звання молодшого лейтенанта, потім став лейтенантом, командував взводом. 1942 року разом з побратимами потрапив у оточення, опинився в полоні у німецькій в’язниці. Згодом вдалося втекти, переховувався на окупованій тоді Полтавщині, про що йому згадували «компетентні органи» мало не до самої смерті. З червня 1944 року знову воював на фронті, де зустрів колег по науковій роботі. За їхнім клопотанням був відкликаний і зарахований до Львівського відділення інституту літератури Академії наук України.  

Напередодні захисту кандидатської дисертації 10 травня 1945 року був заарештований, довелося пройти не одне коло пекла допитів у НКВС, але стати «стукачем» відмовився, звинувачення не підписав. Григорія Нудьгу засудили 8 серпня 1945 року в Полтаві за статтею 54 (антирадянська агітація) до 10 років таборів і 5 років обмеження в правах.

Ось як були сформульовані його обвинувачення: «Извращал украинский язык в националистическом духе» – користувався правописом Скрипника, вживав літеру Ґ, писав «лямпа», «кляс» тощо. «Утверждал, что в творчестве Т. Г. Шевченко больше мотивов национальных, чем социальных». «Клеветал на тов. Сталина, будто он организовал угнетение народов и их традиций».

Клопотали за звільнення Григорія і вболівали за його долю М. Рильський, Ф. Колесса, В. Щурат, але безрезультатно… Григорія Нудьгу вислали на Колиму в концтабори «Дальстроя». Завдяки перевиконанням норм каторжних робіт йому скоротили термін перебування у концтаборі до 6 років.

Лише у жовтні 1951-го він повернувся до Львова, але всі двері перед ним були зачинені – заборонено працювати за спеціальністю та жити у містах. Навіть щоб побачитись із дружиною та сином, потрібен був спеціальний дозвіл. Тож довелося оселитися у селі Винники, де влаштувався на швейну фабрику обліковцем. Це був період страшного злиденного існування.

1954 року його реабілітували і дозволили працювати завідувачем відділу журналу «Жовтень». 

Помста влади за національну ідею 

1956 року Григорій Нудьга успішно захистив кандидатську дисертацію і був зарахований на посаду молодшого наукового співробітника львівського Інституту суспільних наук Академії наук (нині Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). До речі, гримасою долі виявився той факт, що на таку саму посаду його було зараховано ще у студентські роки у Києві, але 20 років тому… Режим робив свою підлу справу – знецінював, принижував, розтоптував.

Коли Григорію Антоновичу не було ще й 60 років, його звільнили з інституту як «націоналіста» і відправили на пенсію, яку він не міг отримувати. Родина дуже бідувала. Утиски торкнулися навіть сестри, якій не продавали хліб у сільській крамниці за вказівкою місцевого керівництва. У своєму щоденнику він занотовував ті моторошні реалії: «У другому томові “Шевченківського словника” статтю про мене після ІІІ верстки знято, поскреслювано також моє прізвище під моїми більшими статтями у другому томі. Машина працює. Мені ніхто нічого ані слова, а тиснуть з усіх боків так, що сил не маю триматися на ногах. Ой машино ти залізна!»

1963 року Григорія Нудьгу прийняли до Спілки письменників України. Побачили світ такі його книги-дослідження: «Українська пісня серед народів світу» (1960), «Пародія в українській літературі» (1961), «Заповіт» Т. Шевченка» (1962), «Листування запорожців з турецьким султаном» (1963), «Пісні революції» (1968), «Думи» (1969), «Українська балада» (1970) та ін. У 60-70-х роках дослідник опублікував десятки статей про зародження пісенної творчості в інших країнах та історію появи й поширення української пісні за кордоном – у Франції, Італії, Англії, Німеччині, Данії, Угорщині, у слов’янських країнах. Ці статті склали велику працю під назвою «Українська пісня і дума за кордоном (Світова слава і значення української народної пісні)». Праці Григорія Нудьги справді самобутні і вражають новизною (як на той час), далекоглядністю, об’єктивністю бачення та розуміння історичних моментів, у яких гноблена, але нескорена українська нація демонструє унікальний поетичний та музичний талант. 

Україноцентричні погляди Григорія Нудьги, попри заідеологізовану атмосферу, що панувала в українській науці радянського часу, знайшли глибоке втілення у його науковій спадщині. Дослідник вивчав джерела нашої культури і високо підносив у світовому просторі, що неабияк виокремило і закріпило роль України на шляху до світової культурної дипломатії. У книзі «У колі світової культури» (Львів, 2006) він зазначає, що пісні і думи «стали настільки вагомою часткою духовного життя народу», що без них «суспільне існування людей було вже немислиме», «збагачуючи арсенал своїх пісень, кожен народ робився духовно вищим, зрілішим, його буття ставало змістовнішим».

У колі однодумців

Оселя Григорія Нудьги завжди радо і привітно зустрічала гостей. Родина мешкала у Львові на тодішній вулиці Енгельса (тепер Коновальця). Тут записували свої пісні на звичайний побутовий магнітофон кобзарі, тут бували близькі друзі та приятелі – брати Горині, Василь Симоненко, В’ячеслав Чорновіл, Ніна Матвієнко. Тут організовували музичні вечори артисти оперного та відомих у Львові хорів, бували студенти університету. Сам вчений неодноразово виступав перед школярами. До викладання в університеті його не допускали як завзятого націоналіста.

Письменниця і громадська діячка Марія Чумарна згадувала, що на початку діяльності Товариства української мови ім. Шевченка у 1990-х до співпраці з викладачами долучився Григорій Нудьга. Це був час, коли українською мовою почали по-справжньому цікавитись, досліджувати, знімати заборони. Він приходив до Спілки письменників і робив просвітницькі виступи про зародження і появу української мови, зв’язок літератури з фольклорними джерелами. Тоді вже вийшла його фундаментальна праця «Українська дума та пісня у світі», у якій розкривалася глибина і велич української мови з погляду сприйняття світовою громадськістю. Ця книга вражала реалістичністю поглядів у тодішніх історичних та політичних умовах. Дослідження Григорія Нудьги були своєрідним ключем, який відчиняв двері не тільки до українських, а й до європейських культурних цінностей. Нудьга твердив, що лише українська пісня і мова здатні відчувати глибоку душу нації і можуть впливати на людські думки, мрії, почуття. Він окреслював своє призначення так: «Я почуваю себе звичайним ратаєм на полі української культури». 

Попри грунтовні дослідження, велику кількість опублікованих наукових праць, відкриття невідомих фактів з історії України, культури, освіти, влада помстилася вченому за його національні переконання – йому не дали можливості піднятися вище посади молодшого наукового співробітника. На жаль, вже за незалежної України, ще за життя Григорія Нудьги, його не було належним чином поціновано, а Шевченківська премія, на яку все ж спромоглися подати його кандидатуру за рік до смерті, дісталася комусь іншому, мабуть, «потрібнішому». Не витримавши такого останнього у своєму житті вироку, вчений закінчив земний шлях 14 березня 1994 року, поховано його на Личаківському кладовищі у Львові. Згодом коштом меценатів було видано монографію Григорія Нудьги та низку його наукових праць, нині вони посідають чільне місце у наукових бібліотеках України, їх цитують у вітчизняних та закордонних виданнях.

Поділитися: