Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №23, 2023-06-11

«Лікарі без кордонів» («Medecins Sans Frontieres») – глобальна гуманітарна організація, заснована в Парижі у 1971 році. Вона спрямована на підтримку людей, які опинилися в кризових обставинах, стали жертвами природних бід, техногенних аварій або військових конфліктів. Зараз організація надає допомогу у сімдесяти країнах світу. Головний координатор з надзвичайних ситуацій «Лікарів без кордонів» в Україні Франсуа Жіль Делфосс розповів «Нашому слову» про діяльність організації після початку повномасштабного російського вторгнення, роботу медичного потяга та умови, в яких перебувають хворі на окупованих територіях.

– Чим займаються «Лікарі без кордонів» в Україні зараз?

– Наша діяльність в основному пов’язана з постійним доступом до медичної допомоги для людей, що постраждали від війни. Незалежно від того, чи є вони внутрішньо переміщеними особами, чи живуть в районах поблизу лінії фронту.

Наші зусилля зосереджені в різних сферах. Це, наприклад, мобільні клініки, де працюють медики, але також і психологи, оскільки психічне здоров’я є дуже важливою людською потребою. Такі клініки працюють або в місцях, де є внутрішньо переміщене населення, таких як Вінниця, Дніпро, Миколаїв та інші, або на територіях, що є близько до лінії фронту, або взагалі на лінії фронту, як, наприклад, Запоріжжя. Ці мобільні клініки допомагають людям, які перебувають вдома або в притулках для внутрішньо переміщених осіб.

Також ми надаємо значну безпосередню підтримку деяким лікарням, зокрема донаціями, комплектами допомоги для масових жертв після конкретних критичних інцидентів, коли, до прикладу, ракета влучає у житловий будинок.

Окрім цього, проводиться евакуація пацієнтів, тому у нас є такий компонент як використання медичного потягу, що дозволяє евакуювати вразливе населення, постраждалих або людей з особливими потребами. І ще ми займаємося фізіотерапією поранених унаслідок війни. 

Таку допомогу ми надаємо з початку повномасштабної війни з лютого 2022 року. Але в Україні ми присутні взагалі з 1999-го, мали проєкти з лікування ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, гепатиту С. Також працювали і після того, як почалася війна в 2014 році. Наші мобільні клініки з психологами працювали в Маріуполі, Сєвєродонецьку.  

Зрозуміло, що в лютому минулого року ситуація для всіх драматично змінилася, і нам довелося припинити там свою діяльність. Проєкти, які ми мали до лютого 2022 року, були призупинені. І організація переключилася на інші гуманітарні потреби, що вимагали надзвичайної реакції.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про медичний потяг.

– Першочергова задумка медичного потягу була в тому, щоб обладнати його відділенням інтенсивної терапії та засобами для стабілізації пацієнтів. Головною метою було евакуювати поранених із районів фронту до більш стабільних областей України.

Пізніше його функції було розширено для інших типів вразливого населення. Наприклад, ми використовували його разом із Міністерством охорони здоров’я та місцевою владою в різних областях для евакуації з деяких спеціалізованих установ людей з особливими потребами, включаючи людей з інвалідністю.

Потяг почав свою роботу у березні 2022 року. Відтоді він зміг евакуювати більше трьох тисяч пацієнтів. В ньому працює понад двадцять медичних працівників, включаючи анестезіолога, кардіолога, лікаря швидкої допомоги, медсестру, медсестру відділення інтенсивної терапії тощо.

Цей потяг здійснював евакуацію людей з Покровська, Дніпра, Запоріжжя, Харкова, Херсона до Києва, Вінниці, Полтави та інших міст України. Зазвичай він працює разом з переправленням через швидку допомогу «Лікарів без кордонів» або швидку допомогу, надану Міністерством охорони здоров’я чи іншою українською медичною організацією. Так відбувається транспортування пацієнта з лікарні до залізничної станції та зі станції на потяг до місця перенаправлення. 

– Що бачать лікарі, коли приїжджають на щойно деокуповані території? В яких умовах перебували хворі під час окупації?

– Ми стикалися з цим навколо Києва у березні-квітні того року, але головним чином у Харківській області, а також між Миколаєвом та Херсоном, коли ці території були повернуті під контроль українських сил.

Ситуація там досить драматична. Очевидно, що люди в цих районах перебували протягом тривалого періоду часу з обмеженим доступом до медичної допомоги, оскільки система охорони здоров’я була зруйнована під контролем росії, а також через руйнування, пов’язані безпосередньо з самими бойовими діями. 

Доступ до води на цих територіях дуже складний, оскільки водопостачальна інфраструктура також була пошкоджена або зруйнована. Людям дуже складно пересуватися, оскільки там є багато мін та нерозірваних боєприпасів, залишки ракет. Медична інфраструктура частково або повністю пошкоджена, а й іноді забруднена мінами, іноді також розграбована. Тобто коли росіяни йшли, вони взяли з собою матеріали, обладнання тощо.

А населення, яке перебуває в цих районах, – це дуже часто старші люди, люди з особливими потребами та малою здатністю до руху. Вони мають багато хронічних захворювань. Наприклад, діабет. І вони були без належного піклування під час перебування території під контролем росії. Це означає, що їхній стан здоров’я був драматичним. Вони жили тривалий період без належного доступу до якісних ліків, якісної допомоги. Зараз зима вже за нами, але, очевидно, була проблема з опаленням та притулком, будинки також постраждали від обстрілів. І ще одним важливим пунктом є психічне здоров’я людей, котрі перебували на підконтрольних росії територіях.

– Психологічна допомога загалом є одним з важливих напрямків вашої роботи. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються?

– Існує багато різних проблем, залежно від того, де ми працюємо. Звичайно, що багато стресу, порушень і проблем з психічним здоров’ям пов’язані з безпосередніми подіями, з яким стикаються люди. Таким чином, іноді ми надаємо те, що ми називаємо психологічною першою допомогою. Це допомога для людей, які, наприклад, постраждали від інциденту, коли ракета впала на житловий район. Це призводить до багатьох жертв, але також всі люди, які живуть навколо, є постраждалими. І вони потребують психологічної першої допомоги. Така перша допомога подібна до медичної, але спрямована на психічне здоров’я і має на меті зменшити з самого початку психологічний вплив критичної події, з якою стикаються люди. Також ми займаємось психосоціальною підтримкою, надаємо консультації з психологом.

Все важливішою також стає робота з посттравматичним стресовим розладом. Оцінки щодо кількості людей, які страждають або потенційно під загрозою ПТСР в Україні, дуже високі. І тут є інший тип психосоціальної допомоги, яку ми теж хочемо надати.

Тому ми працюємо разом з Міністерством охорони здоров’я України, щоб розробити новий інноваційний підхід, аби бути більш ефективними і швидкими у догляді за цими людьми. Це проблема громадського здоров’я. І тепер питання в тому, як ми здатні разом з українськими органами влади збільшити можливості догляду за пацієнтами, кількість яких постійно зростає.

Те, що ми намагаємося розробити зараз, – це спеціальний центр, де можна лікувати людей, які страждають від ПТСР. І ми також плануємо провести навчання з українськими психологами, щоб вони могли повторити модель терапії в інших місцях України.

– Які історії, пов’язані з роботою «Лікарів без кордонів» під час війни в Україні, найбільше запам’яталися особисто вам?

– Є багато різних дуже жахливих ситуацій. Це залежить від регіону, в якому ми працюємо. Коли працюємо в мобільних клініках з внутрішньо переміщеними особами у притулках, зазвичай дуже часто стикаємося з тим, що сім’я раніше мала нормальне життя, а потім раптово втратила близьких, втратила свій будинок, була змушена тікати і жити в страшних умовах.

Притулки також не завжди є дуже приємним місцем для життя, хоча багато що робиться, і є неймовірна солідарність українського народу у цьому питанні. Це дійсно неймовірно, і я хочу підкреслити це. Але люди там втратили одного, двох, трьох членів сім’ї, коли вони мусили тікати, наприклад, з Маріуполя. Ці люди втратили все. 

Хочу розповісти про один випадок, він також дотичний до вашого питання про ситуацію на контрольованих росією територіях та що ми виявляємо, коли вони повертаються під контроль України. Я пам’ятаю одного старенького, який був сам удома в Ізюмі, він зламав стегно. Це був вісімдесятирічний чоловік, що пробув у своєму будинку два або три тижні. Він не міг пересуватися, і ніхто про нього не дбав. Чоловік був повністю ізольований, загублений і забутий. Просто лежав у своїй кухні. І тільки коли район повернули під контроль українських сил, його змогли виявити і доставити до лікарні.

На окупованих територіях є багато людей похилого віку, людей з особливими потребами, з низькою мобільністю, яким важко пересуватися і вони є повністю ізольованими.

Це наш обов’язок, і ми справді докладаємо багато зусиль, щоб мати змогу надати допомогу всьому вразливому населенню в Україні. Зокрема і тим мирним мешканцям, які проживають на українській території під тимчасовим контролем росії. Але, на жаль, поки наші спроби це зробити не мали успіху.

Поділитися: