Тетяна Семаковська ■ УКРАЇНА ■ №20, 2023-05-21

Що таке деокупація для українців? Найкраще це можуть пояснити люди, які, власне, пережили окупацію в різних областях України. А це не просто життя під чужою владою – це постійний страх бути вбитим чи закатованим. Жінки на окупованих територіях стають жертвами сексуального насилля, діти змушені навчатися російською, а чоловіки стають об’єктами для катувань. Редакція дізналася історію трьох українок з Херсонщини, Харківщини та Донеччини, які пережили окупацію. Імена героїнь змінені з міркувань безпеки.

Херсонщина: голосування під загрозою зброї

Ганна з батьками російську окупацію зустріла на Херсонщині у невеликому селі. росіяни, пригадує жінка, стояли біля її громади вже в кінці лютого 2022 року, а почали його обстрілювати 2 березня. Якщо порівнювати із найближчими сусідніми селами, де зруйнований або пошкоджений кожен другий будинок, то село Ганни пережило окупацію ще не дуже важко, але все одно було складно, згадує жінка.

«Перші тижні окупації люди збирались групами і спали разом у підвалах, бо в хаті було небезпечно. Було важко психологічно, особливо тим людям, чиї рідні служили в армії, бо людей неодноразово допитували. росіяни в березні та квітні перевіряли будинки та людей, шукали випивку, проукраїнську символіку та воїнів АТО», – каже Ганна.

При цьому окупанти казали жителям, що «тепер вас звільнено і все буде добре, буде кращий рівень життя, вищі пенсії та зарплати» та інші проросійські наративи, пригадує героїня. Після так званого «кращого життя» в селі пропало світло на декілька місяців.

Село періодично обстрілювали – в березні-травні інтенсивність була найбільша, і люди старалися не виходити з дому без зайвої потреби. Влітку обстріли майже припинилися, а вже після початку наступу ЗСУ знову поновилися. В день, коли було пошкоджено Кримський міст (08.10.2022 – прим. ред.), по селу велися сильні обстріли – в Ганни поруч з обійстям зруйнували літню кухню й пошкодили осколками будинки поруч.

На початку березня через російські обстріли в селі поранило кілька дітей – осколок прилетів в живіт дівчинці, хлопчик поранив ногу, каже Ганна. На свято Великодня поранили ще троє чоловіків. Один із них помер – через те, що росіяни зайняли місця в лікарні. У вересні, за лічені дні до звільнення Херсону, один чоловік пропав безвісти, його досі шукають, ділиться жінка.

Під час проведення так званого «референдуму» у вересні жителів села змушували голосувати. Якщо люди відмовлялися це робити, то колаборанти з озброєними російськими солдатами погрожували, що тоді доведеться голосувати ще раз, але вже в будівлі сільської ради.

«Люди під час війни проявили всі свої якості: хтось як був, так і лишився вірним Україні, хтось із байдужості зайняв проукраїнську позицію, хтось підтримував росіян, а хтось був нейтральним, бажаючи лише хорошого життя при байдуже якій владі. Їм все одно – росія буде чи Україна», – з сумом згадує Ганна.

Село, де живе жінка, звільнили якраз напередодні визволення самого Херсона, – 10 листопада. Того дня село було обстріляне, а перед відступом росіяни підірвали лінії електропередач. Згодом вони також потрапили снарядом у трубу, якою йшла вода на Миколаїв, і ця вода потекла полями до місцевого ставку.

Про звільнення наша співрозмовниця Ганна говорить з піднесенням. Вона пригадує, що тоді багато жителів зібралися в центрі села. Люди обіймали українських військових, плакали та дякували. А під вечір вся громада зібрала для військовослужбовців продукти, щоб хоч якось віддячити їм за звільнення. Село звільнили бійці 28-ї окремої механізованої бригади імені лицарів Зимового походу.

В селі Ганни за час російського володарювання зруйнували дитсадок, школу, сільську раду та житлові будинки. Хата Ганни дивом вціліла. Зараз в громаді є газ, вода та світло. Життя там пливе неспішно, люди ще досі не оговталися після всього побаченого. В село завозять гуманітарну допомогу міжнародні організації.

«Складно описати словами, але після звільнення відчувалось так, ніби все нарешті стало правильно і на свої місця. Це безмежне полегшення і відчуття свободи, стало легше дихати, бо більше не було чути щоденних та інколи щогодинних вильотів російських снарядів в бік наших воїнів. Люди раділи, вони нарешті змогли розслабитися», – каже жінка.

Лиман на Донеччині: двічі під вогнем

Лиман – невелике місто в Донецькій області, яке вперше потрапило під вогонь в 2014 році. Тоді його вдалося швидко звільнити. Але вдруге, в травні 2022 року, Лиман таки змогли окупувати російські війська, і цього разу окупація тривала до жовтня.

Місцева жителька Марія – мати двох синів. Один з них служить в ЗСУ й продовжує звільняти Донецьку область від окупантів прямо зараз. Марія важко згадує про окупацію, каже, що той час воліла б забути.

До повномасштабної війни жінка працювала на ринку, час від часу продавала городину, яку власноруч вирощувала: огірки, морква, помідори, горіхи. Коли в Лиман зайшли росіяни, робота припинилася, виходити на вулицю люди боялися.

«Я знаю тих, хто перейшов до цих… (окупантів – прим. ред.) Там вчителі були, педагоги, як вони кажуть. А я кажу, що то «учітєля», бо не знаю, як їх назвати. Син мене просив на вулицю не виходити, боявся за мене. Вдень ми старалися сидіти вдома, але як треба було води чи хліба – виходили на двір. Що сказати… важко було всім, ми вірили в Україну, вірили, що наші хлопчики прийдуть», – розповідає жінка.

Нашій співрозмовниці трохи за 60 років, вона енергійна, часто сміється, каже, що раніше й подумати не могла, що доведеться бачити росіян вдруге. В 2014-му все було інакше, порівнювати це неможливо, каже героїня.

На вулицях Лиману під час окупації було пусто, місцеві передавали одне одному інформацію про безпечні шляхи, як дістатися до того чи іншого місця. росіяни в цей час відчували себе повністю безкарними, каже Марія. Наставляли автомати на людей, цькували, шукали родичів військових.

«Люди про це не говорять, мовчать, бояться досі. Місто звільнили, але всередині лишилася чорна діра, чи як там кажуть. Багато хто втратив рідних. Потім знаходили у нас могили, багато могил було», – розповідає Марія.

Вона не може говорити про звірства, які росіяни вчиняли у Лимані. Ця тема для неї ще дуже болюча й важка. Однак, ми знайшли офіційні дані про масові поховання у Лимані.

Про перші 20 тіл, знайдених у братських могилах, стало відомо вже 9 жовтня – це були військові. Свідок, який повідомив поліцію про поховання, розповів, що його примусили закопувати тіла захисників. Серед жертв були й діти, а деякі останки було важко ідентифікувати, бо в чорних пакетах були тільки кістки. Загалом у Лимані ексгумували 187 тіл, багато людей померло внаслідок вибухів, на тілах є ознаки насильницької смерті – в українців стріляли з вогнепальної зброї.

«Я не думала, що доживу до того дня, – згадує жінка звільнення Лиману. – Дні тяглися дуже довго, в календар вже навіть не дивилася. Я вже стара, свій вік прожила. Звісно, що пам’ятаю, як це було. Коли наші зайшли, люди плакали. Я теж плакала, подзвонила сину, а він каже: «Я знаю, мамо, все знаю! Скоро чекай вдома мене». Це було 1 жовтня, місто сіре, люди сірі… ох, росіяни наробили багато біди».

Після деокупації окупанти продовжують обстрілювати Лиман, але місто намагається жити далі. За словами героїні, люди повертаються сюди з евакуації, бояться втратити дім й усе цінне. Тут майже немає цілих будинків, все пошкоджене – десь менше, десь більше.

У Лиман волонтери привозять продукти й досі, а саме місто схоже на примару, каже жінка. Багато чого настільки зруйновано, що важко впізнати рідні вулиці. Люди часом злі, бояться журналістів, на камеру говорять неохоче, зізнається місцева мешканка.

Ізюм на Харківщині: жінка боялася, що її малих синів заберуть воювати проти України

Руслана прожила в Ізюмі понад 35 років, тут вона народилася і виростила трьох дітей, всі вони на момент окупації були неповнолітніми. Місто Ізюм почали штурмувати в перший день повномасштабного вторгнення 2022 року. Жінка тоді побоялася виїжджати, бо чула історії про розстріл цивільних по дорозі. Крім того, в перші дні була паніка, Руслана не знала, що робити. Потім намагалася волонтерити, але хвилювалася за дітей вдома. 

«Ізюм окупували швидко. В перших числах квітня по місту вже вільно ходили росіяни, але вони боязко тут себе почували. Це було помітно, їм допомогли сюди прийти. В місті були зрадники, я коли дізналася, що мій сусід перейшов на їхній бік, не могла повірити. Це як кулаком по спині, я ж цю людину знала, він влади хотів», – каже Руслана.

Героїня згадує, що в місто багато харчів привозили селяни – вони віддавали їжу або безкоштовно, або за мінімальну ціну. Руслана сама ходила за продуктами дітям в перші дні, їх боялася випускати на вулицю, ховала в підвалі приватного будинку. Місто постійно обстрілювали. Згодом у місцеві магазини почали завозити російські продукти. Руслана ділиться, що їй морально було важко купувати ці товари, але вибору не було. Діти весь цей час сиділи в підвалі, час від часу вибігали до хати, коли обстріли стихали.

«Коли людей почали перевіряти за списками (росіяни мали перелік людей, яких вони мали піддавати так званій фільтрації: це ветерани війни, родичі військових, мисливці, у яких могла бути зброя, – прим. ред.), я почала ще більше боятися. Мій брат був військовим, у нас різні прізвища, але страх був. Сини мені казали, що мають захищати мене й свою країну, але вони діти ще, розумієте? Діти. Їм навіть по 18 немає», – згадує героїня.

Люди намагалися тоді триматися гуртом. За словами Руслани, вона також об’єдналася з сусідами: разом ходили за їжею, в перший місяць пекли хліб вдома. Обстріли були дуже сильні, часом від гулу снарядів голова дзвеніла кілька днів, пригадує співрозмовниця. Сусіди переказали Руслані, що росіяни цікавляться молодими хлопцями на районі – жінка боялася, що її дітей можуть забрати воювати проти ЗСУ силою.

Місцева влада Ізюма повідомила, що від початку вторгнення росіян у місті загинула щонайменше одна тисяча цивільних. Руслана боїться говорити про смерті. Каже, що їх від росіян вберіг Бог. В підвалі родина тримала ікону Божої Матері, українську символіку. Щоб її не знайшли окупанти, довелося ховати це в різних місцях.

Чутки про те, що українська армія вже близько під Ізюмом, поширювалися блискавично, росіяни в ті дні дуже метушилися. В підвалі дому Руслана з дітьми інколи намагалися зловити українську радіохвилю, але сигнал був поганий.

В останні дні панування в Ізюмі росіяни намагалися залякувати місцевих – казали, що всіх, хто залишався в місті під час окупації, в Україні будуть вважати зрадниками. Однак, жінка запевняє, такі провокації на неї не діяли: «Це моя рідна земля, тут я поховала батьків, сама виросла, вивчилася, чому я маю звідси тікати. Дома, знаєте, й стіни гріють. Про дітей я подбала, думок про російський паспорт я не мала ніколи. Боятися мають зрадники, ті, хто продав себе за кусок хліба».

Ізюм звільнили 10 вересня, і ця дата стала знаковою в житті Руслани. Жінка зізнається, що намагається жити далі. Але дітям часто вночі сняться жахи, спати спокійно важко. Руслана каже, що вони хочуть поїхати до храму в Києві – помолитися за загиблих, бо ці душі досі неприкаяні. Ізюм потроху оговтується, але є громади поруч, де досі не можуть відновити світло. Життя триває, каже героїня.

Поділитися: