Петро Андрусечко ■ ВІЙНА ■ №21, 2022-05-22

У перший день агресії російські війська атакували Україну з півночі, сходу та півдня. Колони, що рушили з Криму, швидко досягли Херсона й окупували більшу частину області. До сьогодні росіяни контролюють дев’яносто п’ять відсотків території Херсонської області. Решта п’ять відсотків – це близько десятка сіл у північній частині області. Вони розташовані безпосередньо у прифронтовій зоні, де щодня ведеться обстріл з артилерії.

Село Краснівка Херсонської області – практично на кордоні з Миколаївською областю. В одному з перших будинків на в’їзді зліва досі добре видно сліди присутності росіян. Скільки їх тут проживало, невідомо. У дворі та у будинку можна побачити зелені картонні пакети з-під сухпайка. У кімнатах матраци, підвіконня заставлені різними предметами.

– росіяни ховалися в цих підвалах біля будинків, бо коли наша артилерія стріляла, то це було найбезпечніше місце. Тим більше, що всі ці будівлі зводили ще німці – це була німецька колонія, – розповідає прес-секретарка Карина. 

Втеча на інвалідному візочку

Сусіднє село Свободне захопили одночасно з Краснівкою, десь 13 березня. Більшість мешканців втекли від росіян, але не всі одразу. Галина пробула з чоловіком десять днів під російською окупацією.

– Спочатку увійшли три БТРи, де було близько 30 бійців, а потім приїхали машини, – розповідає жінка. – Обходили будинки. Вони зайшли у двір і сказали, що нас визволятимуть. Я запитала: від кого? У нас все гаразд, нас не треба звільняти.

Спочатку мешканці пересувалися селом, але «визволителі» невдовзі наказали їм залишатися в хатах і не виходити. Через вікно люди спостерігали, як селом проїжджають російські танки. Пізніше росіяни змусили українців носити білі пов’язки на рукавах. За їхню відсутність погрожували розстрілом. Вони зайняли незаселені будинки і поставили у дворах транспорт.

росіяни також почали швидко грабувати оселі. Але найгірше було, коли вони напились (або були під наркотиками), і почали стріляти. Ситуація все погіршувалася, і вони вирішили втекти, каже Галина.

– Ми протрималися днів десять, а потім втекли, бо сказали, що зберуть усіх у селі і приведуть сюди ДНР і ЛНР. О 4 ранку ми взяли собаку і вийшли через сади.

Їхня втеча була нелегкою, оскільки чоловік Галини – людина з обмеженими можливостями і користується інвалідним візком. Вона йшла через поля, а він на візку поїхав ґрунтовою дорогою. Вони повернулися додому через десять днів після того, як до села ввійшли українські воїни.

Чоловік під’їжджає до нас на інвалідному візку і починає розповідати про українських бійців, які стоять неподалік.

– Тихо, нікому не кажи, де наші і де окопи копають, – сварить його Галина.

Опікунка будинків і собак

Упродовж окупації в селі залишилось дуже мало людей. Лариса не втекла, а лишилась доглядати будинки тих, хто виїхав. Наша розмова відбувається під гавкіт собак. Під час окупації Галина годувала двадцятьох сусідських псів. Вона сама не змогла піти, адже має старих й хворих батьків, яких потрібно доглядати. Каже, не мала вибору, і коли вона вимовляє ці слова, починає плакати.

Наступного дня до них прийшли росіяни, наказали принести документи і прочитати, що в них написано.

– Я кажу: «Лариса»… народилася…

«Реєстрація?!» – перебиває їхній офіцер.

Пізніше вони самі розпитували її чоловіка, і не тільки тут:

«Гроші, золото, валюта, наркотики є?»

– А мій чоловік: «Навіщо нам такі речі з собою?!»

росіяни сказали жителям, що прийшли звільнити їх від «бендерівців».

– А я їх питаю: а де вони з нами? А той відповідає, що ловлять тих, хто ходить по лісах.

Але це був лише початок. Пізніше росіяни приставили рушницю до голови Лариси і навіть стріляли в неї.

– Якби я не пройшла через інші двері, можливо, була би вже мертва. Він прийшов напідпитку чи під наркотиками. Попросив тютюну, мій чоловік дав, я винесла йому газету. Сидів і розмовляв з чоловіком на лавці. Врешті мій чоловік пішов у стайню, а я пішла додому, і він почав стріляти в повітря. Розпалюю піч і чую: бух-бац, і так п’ять разів. А я думаю, чи він не убив Льоньку. На щастя, наші двері залізні. Одна куля пробила стіну, друга пройшла крізь замок, – розповідає збентежена Лариса.

Коли росіянин вистрілив, вона вибігла з дому і нервово закричала на нього:

«Що ти вчинив, адже ми з тобою були добрі?!»

«І я добрий до вас», – відповів він злобно, маючи на увазі, що він її не вбив.

Згодом приїхали забрати свою машину, стару «Ладу Ниву».

«Відкрийте гараж. Заведіть машину».

– А палива у нас не було, і коли почалося, ми відкрутили колесо, бо стали відбирати машини, – продовжує Лариса.

Наче цього було замало, до їхнього будинку на «Жигулях» під’їхав російський солдат, який вкрав автівку у їхнього родича в сусідній Краснівці. Лариса каже, що можна написати книжку про те, що тут трапилось і що робили росіяни.

—– Вирвали ціле вікно, щоб потрапити до батьківської хати. Матері 88 років, а батькові 95. Вони сказали, що перевіряють, чи там хтось не ховається.

російські солдати були погано екіпіровані і не мали чого їсти.

– Вони спалили половину дров в одному будинку за ніч. Батьківська кухня ще ніколи не бачила нічого подібного.

Лариса не витримала, коли побачила, що з комори забрали 80 банок.

– Хто виніс банки?! – вигукнула вона. А росіян було десь 30, і всі мовчали. Жінка сказала, що дасть пляшку, якщо покажуть, хто це зробив.

Але Ларисі заборонили заходити до льоху, і вона переконана, що росіяни тримали там полонених. Одного разу в селі знаходилося 15 російських БТРів і стільки ж камазів. Все позначено буквами «Z». Селом прокотилися і росіяни, і кадирівці. Були й бійці з так званої Донецької Народної Республіки. Один із офіцерів, який прийшов до неї додому, був з-під Донецька.

– Мав значок росгвардії. Звали його Толік, і прізвисько «Старий». Я дала йому 50 грам горілки і сказала, щоб він не приходив до нас. А мій чоловік, як побачив, ледь не захлинувся слиною, бо напередодні йому виповнилося 66 років, і я не дала йому пити, а дала росіянину.

Ми чекали, коли наші виженуть росіян

Навколо села росіяни встановили міни-пастки. А в самому селі шукали дівчат.

– Вони якось зайшли до нашої сусідки у двір і там стріляли. Ми злякалися, що її вбили, але, на щастя, її вже не було в селі, – розповідає Лариса.

Селяни чекали, доки українські військові виженуть росіян. Багато людей, які втекли з окупованих росіянами сіл Херсонської області, виїхали не дуже далеко, іноді всього за 10-15 кілометрів – саме стільки до місцевостей, які контролюють українські військові.

– Вони сподівались, що зможуть швидко повернутися, – пояснює Лариса.

Нарешті дочекались звільнення. Українські солдати витіснили звідси росіян 30 березня. Мешканці почали повертатися і зараз наводять лад у своїх будинках. Однак багато з них все ще чекають. Вони просто хочуть, щоб українська армія звільнила їхню землю, навіть якщо домівки будуть зруйновані. Аби лиш там не було росіян.

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

В Україні створять Національне військове меморіальне кладовище

Інститут національної пам’яті України ■ УКРАЇНА ■ №26, 2022-06-26 Верховна Рада України підтримала ініціативу створення Національного військового меморіального кладовища. Там з почестями ховатимуть «загиблих...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*