Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ №42, 2022-10-23

Швидка їзда вночі дірявими дорогами Харківщини – справжнє випробування. Їдемо колоною з трьох позашляховиків, розфарбованих у камуфляж. Зрештою в одній з машин пробивається колесо. Треба міняти, а насоса, щоб підкачати, немає. Допомагає місцевий житель, який проїжджає повз нас.

– Куди їдете? – запитує чоловік.

– Поспішаємо на роботу, – відповідають бійці сміючись.

Дійсно, група військових-добровольців поспішала взяти участь у штурмі Ізюма. Машини були завантажені різною оптикою, дронами та автоматами Калашникова з глушниками, які стирчали між сумками та рюкзаками. Це загін, який перш за все займається розвідкою. Моя подорож з ними завершилась за кілька десятків кілометрів від лінії фронту.

Через два дні один з них написав мені повідомлення: «Зачистили Вірнопілля та Ізюм. Затрофеїли багато танків, зброї та боєприпасів». Незабаром отримую і фотографію: у кадрі він стоїть перед знаком на в’їзді до Ізюма.

Вдалий контрнаступ

Наприкінці серпня увага громадськості була прикута до Півдня України, де українські війська атакували позиції росіян, але наша армія наштовхнулася на сильний опір. Упродовж кількох місяців Київ обіцяв розпочати бойові дії, спрямовані на повернення Херсона та всього окупованого Півдня. Побоюючись українського нападу, росіяни зміцнили тут свою оборону, збудувавши кілька оборонних рубежів, які складаються не лише з окопів, а й з бетонних укріплень.

З кінця липня на цій ділянці фронту українська армія почала інтенсивно використовувати американські ракетні установки HIMARS. Ними атакували не лише склади боєприпасів і командні пункти, а й постійні переправи на річках Дніпро та Інгулець. Мости були настільки пошкоджені, що росіяни вже не могли використовувати їх для транспортування важкої техніки на правий берег Дніпра. Також українська армія обстрілювала понтонні переправи. Це спричинило великі логістичні проблеми у російських військ. Проте просування наших військових виявилося складним і повільним завданням.

Несподівано позитивні звістки почали надходити 7-8 вересня з Харківської області. Українські війська тут справді перейшли у широкомасштабний контрнаступ. Темпи були вражаючими: за тиждень вдалося відбити більшу частину території області з такими містами, як Балаклія, Куп’янськ та Ізюм. Українська армія скористалася успіхом і продовжила наступ. 1 жовтня українські військові захопили Лиман на Донеччині. А вже наступного дня з’явилась інформація про успіхи в Херсонській області.

«Голуб миру»

На звільнених у вересні територіях Харківської області відновлюється життя. Чимало місць досі перебувають під загрозою через російські обстріли. Сам Харків увесь час потрапляє під удари російських ракет. На жаль, місто розташоване неподалік російського кордону.

На північ від Харкова, ще ближче до кордону, знаходиться селище Козача Лопань. Від місцевого вокзалу до кордону по прямій лише чотири кілометри. Через Козачу Лопань проходили потяги на москву, але тепер здається, що це було дуже давно, за іншої епохи.

Дорогою в селище можна побачити багато зруйнованих артилерією будівель. Над коліями, що ведуть на москву, висять обірвані кабелі електропередач. Пожежа була дуже потужною. В одній з воронок при дорозі вмістилася перевернута автівка.

Козача Лопань була окупована до початку вересня. На вокзалі росіяни влаштували штаб. Однак залишки російської присутності помітні навіть через два тижні після звільнення. Перед входом, у приймальні, стоїть велика картонна коробка з наклеєним білим папірцем, де намальовані велика літера «Z» і напис «Своих не бросаем». Ймовірно, це коробка з-під посилки, яку перетворили на імпровізований смітник. Що виглядає досить символічно.

На землі валяються шматки одягу, стрічки з молитвами. Вперше я побачив ці стрічки на початку 2014 року на російських бойовиках у Слов’янську під час першого наступу української армії. Носили їх переважно на голові.

Більшість рисунків та листів намалювали і надіслали російські учні та дошкільнята. Листи подяки солдатам, малюнки із серії «С Днем Победы» та «Ничто не забыто». Пропаганда, ніби живцем з часів СРСР. На малюнку під назвою «Голуб миру», автором якого, згідно з наклеєною інформацією, є 6-річний Міша з дитячого садка, справді зображений білий голуб, але він ніби переплітається з великим чорним літаком, що скидає бомбу.

Але ще більше вражає за самі фотографії те, що більшість листів – а їх сотні – російські солдати навіть не відкривали. Вони так і лежать у ящиках або розкидані на підлозі.

Вхід до підвалу знаходиться з боку будівлі вокзалу. Тут допитували і, ймовірно, катували українських полонених.

На платформі, на цегляній стіні, можна побачити творчість людей, які не так давно тут дислокувалися. Біля напису «России Слава!» підписи, які свідчать, що тут були окупанти з так званої Луганської Народної Республіки.

Метрів за двісті від вокзалу розташовані складські будівлі. Одна з них знищена артилерійськими вибухами. Тут також базувалися російські солдати. Частину підвалу загородили, тут також затримували і катували українців. Після контрнаступу в Харківській області було виявлено близько двадцяти таких катівень.

Повернення до життя і травми окупації

Дорогою з Харкова до Балаклії проїжджаємо повз розбиту військову техніку, іноді евакуатори везуть трофейні російські танки і транспортери. Автобусні зупинки розмальовані буквами «Z».

Ракета Huragan, що застрягла в землі, стирчить у полі. Через кілька сотень метрів бачимо воронки після вибухів і бетонний знак з назвою «Балаклія». Перед ним фотографується на пам’ять група українських військових.

«Це наша робота, – каже чоловік іншим, показуючи на воронки. – Так, наша, – підтверджує, показуючи артилерійський шеврон, і додає: – Може, не зовсім тут, але ми стріляли по російських позиціях навколо міста».

Тиждень після визволення, і «Укрзалізниці» вдалося відновити залізничне сполучення з Харковом. 19 і 20 вересня в місті ще не було електроенергії (електропостачання відновили наприкінці вересня).

– Ходити містом було страшно, навіть на базар треба було йти з паспортом і телефоном, – розповідає Віктор, який до російської агресії працював на місцевому цементному заводі.

Ми сидимо з його дружиною у дворі їхнього будинку. Можна напитись кави, бо, на щастя, є газ, ми їмо кавун з їхнього городу. Теплий вересневий день і приємна атмосфера, якби не жахливі спогади.

Коли Віктор виходив з дому, то про всяк випадок видаляв усе з телефону, бо якщо щось би не сподобалось, могли забрати. А якщо зовсім не подобалося, то забирали господаря.

У відділку міліції в центрі міста російські окупанти влаштували свою в’язницю і кімнату тортур. На іншому боці вулиці, в друкарні, – ще одне місце тортур. Туди можна було потрапити лише тому, що ти не сподобався росіянам.

– Був у мене знайомий, який їздив містом на машині і казав, що вони «нормальні пацани і нема чого боятися». Через три дні він приїхав на велосипеді. Я його питаю: що сталося? А він: «Забрали мою машину». Я відповів: «Ти ж казав, що вони нормальні хлопці»! – сміється Віктор і додає, що потім машину повернули, хоча їздити на ній було вже неможливо.

Одного разу вісім росіян прийшли до будинку навпроти, щоб забрати Сєрьожу, друга Віктора. Тримали його десять днів. Коли його звільнили, він два тижні приходив до тями, потім зібрав речі та поїхав через росію до Фінляндії.

Спочатку росіяни ще пускали в бік Андріївки, куди можна було з’їздити за хлібом, а потім повністю закрили місто.

– Люди ходили в магазини і на ринок робити покупки від восьмої ранку і до дванадцятої дня, а потім місто ставало мертвим, – розповідає місцева мешканка Олена.

Коли був обстріл чи бомбардування, вони ховалися в підвалі – там жили і ночували. Їхній пес біг з ними до схрону, а кіт ховався у будинку.

– Звикаєш і вже орієнтуєшся – це від нас летить чи до нас. Чи час тікати, чи ще можна почекати, – каже вона, показуючи осколки, які залетіли у хату та на подвір’я.

З референдумом не встигли

– Навколо Балаклії велися бої з трьох боків, а російська пропаганда тоді казала, що вони вже окупували майже всю Україну, – згадує Віктор.

росіяни разом зі своїми колабораціоністами запустили в місті своє радіо та кабельне телебачення.

– Сказали, що скоро видадуть російські паспорти і що вони проведуть референдум. Але не встигли.

До нашої розмови приєднується їхня подруга Наталя. Вона теж жила у своєму будинку, але їй пощастило менше.

– росіяни прийшли до нас на початку окупації. Вони сказали, що житимуть тут, і вигнали нас з дому. Перші п’ять днів ми жили у сусідів і бачили загарбників п’яними в нашій хаті.

Будинок Наталі пограбували, однак за всю окупацію вона жодного разу не звернулася за гуманітарною допомогою до росіян.

Олена, як і Наталя, – патріотка України, хоча майже вся її родина живе під москвою. І у липні вона навіть їздила до них, бо хвора на рак, і їй потрібні були аналізи.

– Там неможливо витримати. З тими, хто дивиться «зомбоящик», не можна розмовляти. Я сперечалась з батьком десять днів. Він мені: «Ти нічого не знаєш!» А я кажу: «Я звідти приїхала!» Проте його неможливо було переконати, хоч я – його дочка. Я запитала, чому він мені не вірить. Він відповів: «Вам брешуть». Молодші родичі дивляться не телевізор, а інтернет, і роблять якісь висновки. Але вони пасивні, кажуть «Ну, що ми можемо зробити…» – Олена злиться, але водночас глибоко сумує. Вона чудово розуміє, що більше ніколи туди не поїде і не побачить ані їх, ані могилу матері.

Радість і гордість

– Коли прийшли наші, перевіряли будинки, малювали хрести на воротах. Ми були такі щасливі, дарували їм кавуни, дині та виноград, – розповідає Олена.

І попри хворобу та те, що російська пропаганда та агресія відірвали її від родини, вона радіє, що вони вижили і повернулися в Україну, в будинок своєї мрії, де живуть лише чотири роки.

– Ось зараз дивишся на наше місто, на нашу країну, і відчуваєш гордість, що більшість наших людей об’єдналися. І, можливо, наше місто стане навіть кращим, ніж було. І ми так пишаємося нашими солдатами, навіть просто тим, як вони виглядають! – додає Наталя.

Поділитися: