Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №40, 2022-10-02

Оксана Забужко, «Планета Полин». – Київ: Комора, 2022. – 384 с.

Оксана Забужко сьогодні беззаперечно вважається однією з найвідоміших українських письменниць. Але цікаво, що за останні десятиліття її слава зазнала деяких «мутацій». Дебютувала й здобула визнання Забужко як поетка, далі, особливо після виходу романів «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів», фокус перейшов на її прозу, а останнім часом читачі й читачки найчастіше зустрічають Забужко-есеїстку. Зрештою, саме за свою публіцистичну творчість вона отримала Шевченківську премію.

І ось нещодавно видавництво «Комора» надрукувало книжку «Планета Полин», вибрані есеї Оксани Забужко. З неї можна скласти якщо не повне, то принаймні загальне враження про публіцистику письменниці.

У «Планеті Полин» – чотирнадцять текстів. Усі вони присвячені діячам і діячкам культури, мистецтва, їхнім творам, важливим для авторки та для українського і не лише українського простору загалом. Забужко розповідає про своїх героїв та про їхню роль, їхнє значення, не лише суто культурне, а й політичне та загалом людське, в сьогоднішню кризову епоху («криза гуманізму», як сказано в анотації книжки). Тут потрібно уточнити, що всі есеї в «Планеті Полин», звичайно, написані до початку повномасштабної російської агресії проти України, деякі й задовго до початку, але їх просякнуто відчуттям катаклізму, зламу епох. Це одна з перспектив, із яких сьогодні цікаво та пізнавально читати або й перечитувати творчість Забужко, в якій завжди вистачало катастрофічних передчуттів.

Розпочинається «Планета Полин» з роздумів письменниці над власною творчістю – двох есеїстичних передмов до повісті «Казка про калинову сопілку» (інтерпретація народної казки). Власне, Забужко й надалі регулярно звертатиметься саме до своїх текстів, спогадів та історій. Що ж, з одного боку, це характерна риса її письма, з другого, в підкреслено суб’єктивному есеїстичному жанрі вона, в принципі, досить органічна.

З яскравіших есеїв книжки варто згадати, наприклад, такі «мемуарні» речі, як «Ефект присутности: Спогад про Соломію Павличко», де Забужко дає цікавий портрет важливої та харизматичної літературознавиці 1990-х років. Або – «Ваш дєдушка Ю.Ш.» про Юрія Шевельова, лінгвіста, літературознавця й критика, постать, добре знану не в останню чергу завдяки скандалам, пов’язаним із вшануванням цього діяча в його рідному місті Харкові. Тексти «Пам’яті «”проклятих поетів”» та «Коротка історія рок-н-ролу по-українськи» – це враження Оксани Забужко від київського літературного і взагалі «богемного» середовища кінця сімдесятих, вісімдесятих і частково пізніших років. З-поміж них вирізняється мозаїчний та вельми ефектний образ письменника, перекладача, музиканта Юрія Покальчука, постаті «ренесансної», досі недостатньо оціненої в Україні. Зовсім інший портрет блискучого російського поета й есеїста двадцятого століття, Іосіфа Бродського: Забужко аналізує, як у його творчості та свідомості парадоксально переплелися вільнодумство з імперськістю, згадує досвід особистого спілкування з ним. Хай яким коротким і принагідним був цей контакт, та він одразу гостро виявив колоніалістські настрої Бродського (ті самі, що надихнули поета на скандальний антиукраїнський вірш).

Ще один важливий текст має назву «Катерина, або Філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії». Це справді такий собі начерк біографії видатної української художниці Катерини Білокур. Як жилося мисткині, замкненій в убогий радянський сільський побут? Як доводилося протистояти одночасно радянській тоталітарній стихії та народному консерватизму, в якому було так мало місця для творчості, для інакшості, особливо жіночих? У чому вона знаходила опору для такого опору? Які «поклади» таланту не вдалося реалізувати Білокур? Що зі створеного «не помітили»? Якими були погляди та світовідчуття художниці? Забужко проводить цікаві паралелі між Катериною Білокур і Тарасом Шевченком. Як і у випадку з Шевченком, доля наділила масштабним талантом людину з замученого українського села (тоді – замученого кріпацтвом, цього разу – більшовицькими експериментами, війнами та Голодомором). Але цього разу ситуацію було ускладнено ще й тим, що талант було дано жінці, тобто в радянських сільських умовах особі подвійно пригніченій, без шансу на «викуп», подібний до Шевченкового. Однак, як відзначає Забужко, життєвий сюжет Катерини Білокур склався відносно лояльно. Попри всі страждання й труднощі, Білокур парадоксально уникла інших небезпек. Адже якби їй таки вдалося вирватися з села, отримати мистецьку освіту та повноцінно ввійти в художницькі кола, вона, по-перше, мала всі шанси згубити творчу індивідуальність (ідеологічна й естетична цензура, тиск «зламаних» колег та інші принади радянської культури) або й просто опинитись у сталінських таборах.

Есеї Оксани Забужко написані цікаво, з інтригою, з безліччю посилань і цитат, які дозволяють відкривати різні контексти, але при цьому в украй категоричній, безсумнівній і суб’єктивній тональності, часто з гучними узагальненнями та припущеннями. А отже, вони постають добрим приводом познайомитися з певними постатями і творами української та світової культури – а потім подумки подискутувати про них із письменницею.

Поділитися: