Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №26, 2023-07-02

Павло Вишебаба – український військовий, екоактивіст, музикант та письменник. Його вірші стали стрімко набувати популярності після повномасштабного російського вторгнення, а нещодавно вийшов другий наклад поетичної книги військового «Тільки не пиши мені про війну». Нам вдалося поспілкуватися з Павлом, котрий вступив до лав 68-ї окремої єгерської бригади і зараз перебуває в зоні бойових дій, та розпитати його про досвід участі у війні, зміни в українській культурі, нову книгу та майбутню перемогу.

– Як участь в бойових діях вплинула на ваш особистий світогляд?

– Велике видно на відстані, під час процесу складно сказати. Але з основного, то я більше не роблю багато внутрішніх компромісів з совістю. Якщо мені не цікава розмова або я не бачу в ній змісту, я можу просто сказати про це людині спочатку. Я не хочу спілкуватися з друзями, в яких я розчарувався. Не хочу бути з людьми, які розчарували мене під час цієї війни. Якось більше світ стає таким досить чорно-білим. І коли ти очікуєш, що всі будуть вкладатися в перемогу, а це не так, коли у людини особистісне переважає над державними інтересами, я можу це зрозуміти, але спілкуватися з такими людьми я не хочу. 

Ми зробили свій вибір. Інтереси України вищі за мої особисті, і доля України важливіша за мою особисту долю. І майбутнє наших дітей, нашої нації важливіше за кожну з наших особистих доль. От хто зробив для себе такий вибір, з тим мені по дорозі. З тими, хто продовжує варитися в якихось особистих дрібних речах, я просто перервав спілкування.  

– Щодо спілкування. Один із ваших найвідоміших віршів починається словами «Тільки не пиши мені про війну». На вашу думку, які загалом теми цивільним краще підіймати з військовими і від розмов про що краще утриматися? 

– Цей вірш адресований моїй доньці, їй було п’ять чи шість років, коли я це писав. Мені хотілося б захистити дітей від цієї теми максимально, щоб вона була для них меншою травмою, ніж могла би бути. Хоча ця війна в будь-якому разі буде травмою навіть на ті покоління, які ще не народилися. Як ми, люди, що не бачили Голодомору, все одно маємо цю національну травму.  

Щодо спілкування з цивільними, то потрібно розуміти, що військові набувають тут різноманітного досвіду. Частина з нього досить болісна і травматична. Також часто навіть самими військовими цей досвід ще не встиг стати переосмисленим та поясненим. А цивільні інколи починають задавати питання, аби задовольнити свою цікавість: що там було, що ти відчував?

Наприклад, мого знайомого, котрий повернувся з полону, почали розпитувати про те, як його катували. Ну хіба можна таке питати? Тобто не лізьте в чужий досвід, якщо людина захоче розказати, вона розкаже. Не треба колупатися в рані, яка і так болить. Тому я думаю, що питання про те, що ти там робив та що ти там бачив, просто зайві. Має пройти час, хоча б 5-10 років, аби людина весь цей досвід розклала у себе по поличках і прийняла його. І це перестало бути раною, а стало просто шрамом, який не болісно натискати.

Тому я думаю, що головна порада в спілкуванні цивільного з військовим –  не запитуйте про те, що відбувалося та як відбувалося. Розкажіть про себе, а якщо військовий захоче щось розказати – він це зробить. 

– Як, на вашу думку, війна вплине на українську ментальність і українську культуру? 

– Відповідь на це питання дуже залежить від того, коли ми переможемо і якою ціною. У будь-якому разі, по-перше, це буде, мабуть, один з перших за багато-багато поколінь українців досвід перемоги, великої перемоги.  Такого у нас ще не було. Ми були, як правило, народом, який потерпає від різноманітного тиску. Тут терпець урвався, і зараз у нас з’явиться новий досвід. Ми відчуваємо його вже, десь з 26-27 лютого, коли стало зрозуміло, що Київ не впаде, що ми стримаємо ворога. Люди вже почали відчувати себе переможцями.

Я бачу, що вони навіть зараз дивуються: чому ми ще не перемогли. Тобто ми вже настільки себе усвідомили переможцями, що, мені здається, навіть занадто. Багато людей зараз не розуміють, що перемога не прийде сама. Ми її здобудемо або ми її не здобудемо. Тобто її треба вигризати і треба буде вигризати. Ворог дуже сильний, і як би ми себе не відчували прекрасною нацією переможців і зневажали ворога, все одно ця перемога не дасться легко.

Ще одна зміна в тому, що ми перестали бути периферією Європи. Ми зараз зрозуміли, що у всього світу на слуху, і світ відкриває для себе Україну. І тут важливо, щоб Україна не закривалася у відповідь.

Ви питали про культуру. От якраз зараз світ дуже цікавиться українською культурою. І українська культура має йти на зустріч цьому і показувати себе світу. Ті митці, які можуть зараз виїжджати, частина виїжджає. Треба показувати, пояснювати, демонструвати, які ми творчі, на що ми здатні, чого Україна може навчити світ. Нам треба відкритися назустріч цивілізованому світу, а не варитися в цьому котлі колишніх радянських республік, в інформаційному полі або навіть, я б сказав, в російськомовному інформаційному болоті. Нам потрібно виходити на інтернаціональний рівень, де кожна культура дає щось світовій культурі. 

– В одному з ваших інтерв’ю ви говорили, що зараз працюєте над книжкою про так званий тихий героїзм військових. Можливо, зможете розповісти якусь із історій про такий героїзм?

– Я не хочу псувати інтригу, якщо розповідатиму – книгу не буде так цікаво читати. Хоча я зараз її відклав. Чим далі я пишу, тим далі розумію, що все ж таки вона дуже залежить від контексту, коли і якою ціною ми переможемо. І чи вдасться, і коли нам це вдасться – вийти на кордони 1991 року. Тобто тут є декілька альтернативних сценаріїв, і я думаю, що книга має бути написана вже після перемоги. Тому я поки що її відклав і почав працювати над другою збіркою поезії. 

Бо, дійсно, книга матиме дуже різний настрій в залежності від того, якою ціною буде здобута перемога. Дуже багато всього ще може статися. Але я накопичую історії, накопичую сцени, продумую персонажів.

– Які альтернативні сценарії перемоги здаються вам найбільш правдоподібними?

– Це складне питання. Тобто для мене воно не складне, але, як показали мої попередні інтерв’ю, люди зараз не готові слухати різні варіанти розвитку подій. Я бачу, що люди в тилу переконані, що завтра, максимум – через тиждень, ми підем контрнаступом і одразу переможемо. У мене немає такого переконання. Я розумію, що цю перемогу доведеться реально вигризати, і вона не буде легкою. 

Я не знаю, як склалися такі настрої в тилу. Мені нещодавно дзвонила подруга-військова, яка поїхала на захід України, і каже, що вона шокована, бо там всі думають, що з тижня на тиждень буде перемога. Я не знаю, з чого люди це взяли. Тому я краще свою думку прибережу, аби їх не шокувати.

– Чим, на вашу думку, такі настрої можуть бути небезпечні?

– Це очевидно. Коли у тебе є очікування і вони не справджуються, ти отримуєш розчарування, зниження сил. Під час війни це називається зниження боєздатності. Я, коли йшов у військкомат 24 лютого, то одразу розумів, що це буде «вдовгу».

Коли люди побачили, що 2022 рік закінчується, а ще немає перемоги, то у багатьох почалося розчарування, роздратування, зниження ефективності. Тому одразу треба себе налаштовувати, щоб бути готовими до того, що здобувати цю перемогу буде потрібно довго. Якщо нам вдасться зробити це раніше – прекрасно, це чудова новина. Але якщо це затягнеться, то в нас не буде розчарування. Тому треба економити свої ресурси: психологічні, фінансові, часові і так далі. 

Мені здається, це більш ефективна модель поведінки в таких катастрофічних умовах, в яких ми перебуваємо. Готуватися до довгої планомірної боротьби. Коли ти собі придумаєш, що через тиждень вже будеш відпочивати на березі Криму, а цього не станеться, то можеш розчаруватися і подумати, що от, скільки ж це ще може тривати…

Коли в мене вийшло інтерв’ю, де я сказав, що якщо перемоги не буде завтра і якщо це буде тривати 7-8 років, ми все одно будемо здобувати перемогу, то багато людей це сприйняло негативно. Тобто – як таке можна казати, які 7-8 років?

Мені подруга зателефонувала, яка служить, і каже: «Так, навіть якщо це буде тривати 88 років, ми все одно будемо боротися за перемогу». Але це очевидно тут. Для мене, моїх друзів, побратимів, посестер. У нас немає варіанту скласти зброю і здатися, скільки б це не тривало. Звісно, ми хочемо швидкої перемоги, як і всі. Ми хочемо повернутися додому, ми хочемо мирного життя, але скільки б це не тривало, нам треба буде здобувати нашу перемогу.

– За яку Україну ви боретеся як військовий, поет, громадський активіст?

– Я думаю, що це країна вільних людей, як я собі її уявляю, за демократичними європейськими зразками. Це насамперед. А ще – Махатама Ганді казав, що той, хто по-справжньому любить свою країну і має державницьку позицію, той бачить не лише переваги і сильні сторони своєї країни, а бачить і слабкі. Мені здається, що я бачу і розумію слабкі сторони нашої держави. Це не означає, що за неї не треба боротися,  просто це означає, що ми після перемоги будемо працювати над посиленням і покращенням всього, що є у нас в Україні.

Але основне – це наша унікальність як нації. Наша українська ідентичність, наша культура. Це все того варте. Українці – непересічна нація з дуже цікавими якостями, які сформувала в нас історія. І вона точно вартує того, щоб бути збереженою, вчитися, робити свій внесок в розвиток світової культури.

***

Тільки не пиши мені про війну,

розкажи, чи є біля тебе сад,

чи ти чуєш коників і цикад,

і чи повзають равлики по в’юну.

Як у тих далеких від нас краях,

називають люди своїх котів?

Те, чого найбільше би я хотів,

щоб не було суму в твоїх рядках.

Чи цвіте там вишня та абрикос?

І якщо подарують тобі букет,

не розказуй, як бігла ти від ракет,

розкажи, як добре нам тут жилось.

Запроси в Україну до нас гостей,

всіх, кого зустрінеш на чужині,

ми покажемо кожному по війні,

як ми вдячні за спокій своїх дітей.

Поділитися: