Ігор Горків ■ СПОГАД ■ №20, 2023-05-21

Протягом кількох останніх років я мав честь час від часу чаювати з доктором Олександром Колянчуком. Він вітався завжди сильним голосом, радісно й щиро, міцно стискаючи руку. На дружину Лідію дивився, мабуть, так, як і кілька десятків років тому в часи молодості. Казав: «Якби не дружина, я б нічого не зробив». Із захопленням оповідав про долі петлюрівців та їхніх дітей у Польщі. Людина-енциклопедія – не тільки тому, що мав потужні знання, але й тому, що вони були впорядковані – і в голові, і на полицях. Одного разу під час нашої розмови задзвонив його мобільний телефон. Олександр Колянчук підняв слухавку і випадково перемкнув на гучномовець. З телефону долинув характерний низький голос Михайла Козака: 

– Як там, Олександре, працюєш?

– Працюю. А ти, Михайле? 

– Також. Не здаємося й працюймо далі. Я мушу встигнути дописати своє, а ти – своє. 

– Так, працюймо, бо часу мало, а роботи багато.

Після короткої розмови з Михайлом Козаком пан Олександр сказав, що вони так, на зміну, телефонують один одному, підбадьорюють і пильнують, щоб не лінуватися, бо свої роки вже мають, а треба ще дещо дописати. Обом на той час було за 80 років, і вони стежили, щоб не лінуватися! Олександр Колянчук тоді дописував та доповнював книжку «Ukraińscy emigranci polityczni w życiu naukowym, kulturalnym, społecznym i gospodarczym II RP». Попри похилий вік у їхніх голосах було стільки енергії, що можна б обдарувати нею кількох утричі молодших. Тоді я подумав, чи в моєму поколінні будуть такі фанати, які довго матимуть бажання писати, досліджувати українське минуле – з почуття обов’язку, з цікавості до світу, з любові до рідного, але й для приємності. А також задумався, як дожити до такого віку й попри хвороби, нелегке життя зберегти почуття гумору та бадьорість. 

До стану свого здоров’я Олександр Колянчук підходив відсторонено. Останніми роками публічні виступи починав від вибачень. Тремтливим, але сильним голосом казав: «Вибачте за те, як говорю, але це наслідок того, що маю привілей бути другом пана Паркінсона» або «Мій приятель, пан Паркінсон, не дозволяє мені працювати так, як би хотів». Та все одно працював і робив усе, щоб пам’ять про петлюрівців у Польщі не зникла – не тільки в нашій громаді, але й у польському середовищі. Так заповів йому батько Михайло – і він до кінця виконував це зобов’язання. Серед іншого, друкував та роздавав брошури про цвинтарі, на яких спочивають петлюрівці. Я мав честь опрацьовувати разом з Олександром Колянчуком список петлюрівців, похованих у Ланцуті. Завдяки його архівним пошукам, понад 400 наших героїв тепер спочивають не в безіменній могилі. Понад 400 воїнів ми знаємо на ім’я і прізвища. Він витягнув їхні імена з могили забуття. І не лише їхні, й не тільки в Ланцуті. 

Важко уявити собі перемиський Народний дім без Олександра Колянчука. Разом з дружиною він відвідував більшість заходів, а на Маланці у 2015 році переміг у конкурсі на найгарнішу вишиванку. Зрештою, подружжя Колянчуків започаткувало щомісячні постійні пожертви на ремонт нашого спільного Дому. Заохочували до цього інших. Коли критично бракувало грошей на черговий етап ремонту, Олександр Колянчук подзвонив своєму другові та сказав: «Ти колись обіцяв, що, як буде потреба, підтримаєш мене. Цей момент настав – але підтримай не мене, а Народний дім». І його друг Флоріан Сніжко (до речі, син хорунжого Армії УНР) подарував на ремонт Народного дому 30 тис. зл. Олександр Колянчук мав чітке розуміння важливості спільної справи, діяльності Об’єднання українців у Польщі, підтримки ремонту й культурних заходів. Про сплату членських внесків до ОУП і щомісячні вплати на ремонт казав, що «це податок, котрий приємно платити». Він був людиною, яка отримала багато орденів, відзначень, але ніколи за ними не ховалася. 

Доктор Колянчук не лише відновлював пам’ять про учасників визвольних змагань, але й знаходив їхніх нащадків, виходив з ними на зв’язок. З його ініціативи у 2015 році в Народному домі в Перемишлі відбувся з’їзд дітей, онуків і правнуків петлюрівців. За день до смерті Олександра Колянчука надійшла інформація, що скоро розпочнуться ремонтні робити на могилах петлюрівців у Каліші. Чергові імена героїв будуть загальновідомі.

Пане Олександре, дякую Вам, особливо за те, що повернули громаді пам’ять про петлюрівців. Що багато з тих, хто спочиває в Польщі, не будуть безіменними воїнами. У Псалмі 141 читаємо: «Виведи з в’язниці мою душу, щоб дякувати імені твоєму. Мене обступлять праведники, бо ти добро мені вчиниш». Мене не покидає відчуття, що Ви вивели з в’язниці забуття імена й могили багатьох захисників України, які у хвилину смерті зустріли Вас, щоб подякувати. Що в цей сумний для нас момент Вас обступили праведники – воїни визвольних змагань. 

Вічна пам’ять!

Поділитися: