«Постріли – як зернятка вервиці. Армія Крайова й селянські батальйони проти українців Сагрині та інших сіл Грубешівського повіту 9 і 10 березня 1944 р.». Видавництво: Колегіум Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського у Вроцлаві.   

«Факти відомі й очевидні» – то про що ж питати?

Люди вбили людей, християни – християн, солдати – мирних жителів, і в переважній більшості випадків озброєні – беззбройних. Дійшло до насильства, й учинено зло. Протягом кільканадцяти годин не менше ніж тисяча сто солдатів вбила понад тисячу двісті мешканців більш як десяти сіл. Якщо приймемо, що операція тривала кільканадцять годин, можна припустити: протягом години життя було забрано дев’яносто разів, тобто більше ніж одне за хвилину. Тільки в Сагрині та його околицях загинуло понад 600 осіб, дві третини – це жінки та діти. Розстріли тих, хто ховався в полях або тікав до лісу, були спорадичними. Найчастіше люди гинули у вогні або задихалися від диму в сховках під будинками. Іноді їх просили покинути укриття. Якщо ніхто не виходив, то досередини кидали гранату. Там так і залишилися навіки. Захищалася жменька озброєних людей: члени підпорядкованих німцям формувань (зокрема дезертири 5-го поліцейського полку СС), а також загони самооборони, які діяли з відома та згоди німецької влади: на цвинтарі та в церкві.

Партизани (Армії Крайової – прим. ред.), які зайшли до села, були переважно з інших районів. Знайти будинки, які підлягали підпалу, їм допомагали місцеві хлопці. Їхні батьки, хоча звичайно не воювали, також взяли до рук зброю і підтримали солдатів. Під кінець операція набула форми «полювання, стрільби по живих мішенях»⁴. Після цього тривали багатоденні грабунки. Кого мала зустріти смерть? Усіх польських громадян, які мали німецьке посвідчення особи з літерою «U», тобто кожного українця. Незалежно від того, чи мав він таке ж прізвище, як і багато місцевих поляків, незалежно від того, чи були в нього спільні з поляками предки, незалежно від того, чи долучався до діяльності українського підпілля, й незалежно від того, чи був старою, немічною жінкою або ж дворічною дитиною, яка тільки пізнає світ. Добрий чи злий – він мусив померти. Типове, скоєне на основі колективної відповідальності вбивство за національністю, яка є справою суб’єктивною, складною, іноді навіть неусвідомленою, а часто питанням вибору чи приписана нам згори.

Крістофер Р. Браунінг, аналізуючи спосіб, в який німецькі поліцейські вчиняли злочини, зазначив: «Пояснення не є виправданням, а розуміння – пробаченням». У справі Сагрині я також не мав на меті когось виправдати чи навіть пробачити, наскільки це взагалі можливо пробачити. Можна навіть сказати, що мене просто турбували більш приземлені, основні питання. Принаймні на самому початку. Під час зустрічей, поїздок і роздумів, поки тривала робота з джерелами, виникало все більше проблем, і вони ставали глибшими. Яким було село Сагринь до 10 березня 1944 року, тобто до війни та в часи окупації? Чому польське підпілля напало на це село? Як відбувалась «акція в Сагрині» та інших місцевостях? Як виникли міфи про існування УПА в Сагрині, попередні злочини місцевих українців, укріплену фортецю, тисячі жертв, наказ не вбивати мирних жителів та їхню випадкову загибель? Якою мірою цей напад був спровокований і хто за це відповідає? Чи були вбивства нещадним, а, може, існували теж випадки людяності? Чи всі чинили зло? Чи були мирні жителі, які допомагали вижити сусідам, або військові, котрі не натискали на курок? Як виглядало це село одразу після злочину й по війні? Чи можна порівняти сагринський злочин із волинським або іншими злочинами «польської сторони»? Чим став Сагринь для українців протягом кількох десятків років і як тогочасні події представлено в сучасній Польщі? Як вшановано пам’ять жертв подій 10 березня 1944 року та що відбулося довкола сагринського пам’ятника останніми роками? Як виглядало розслідування у справі Сагрині? Хто відповів за свої вчинки?

Я намагався відмовитися від стереотипу: партизани – добрі, українці – погані або поляки – жорстокі, українці – жертви. Йоанна Токарська-Бакір називає це пориванням «з ярликами, тобто основними визначеннями акторів (“комуністи”, “фашисти”, “антисеміти”)» і «заміною на аналіз їхніх учинків. Діяння акторів ідуть попереду їхньої ідентичності – буття передує тут сутності». Мене також надихали ідеї в галузі ситуаційної соціології, дуже корисні для осмислення вчинків людей під час війни, зокрема роздуми Ренделла Коллінза, котрий, пояснюючи поведінку, аналізує ситуації, а не навпаки. Саме тому в тексті є сюжети, які досі не були чітко окреслені в історичній літературі. Перший – здається, взагалі – зображає постать працівника української поліції в Сагрині та погляди тих поляків, зокрема партизанів, які допомагали українцям або відмовлялися від вбивства. Це певною мірою руйнує спрощені героїчну й мученицьку нарації про цю подію, обидві заглиблені в етноцентричне бачення минулого. Відійти на практиці від «племінного» погляду на вчинки, однак, виявляється дуже складно.

У такому делікатному питанні, як оповідь про злочин, розказана як злочинцями, так і жертвами (але також свідками «ззовні»), важливим є правильний переклад з мови джерела на мову історика. Головна пастка – переказати її мовою джерела, яка сьогодні може виявитися просто незрозумілою. Без урахування контексту чи надання правдивого значення повідомленню, що міститься в джерелі, інтерпретація буде викривленою або навіть позбавленою сенсу. Що означає, наприклад, коли автори джерел, котрі я читав, називають Сагринь укріпленою базою українських націоналістів? Чи це схоже на правду, чи свідчить про щось? Що означає розповідь УПА про зґвалтовану дівчину, розтерзану бійцями Армії Крайової, або дитину, розіп’яту на дверях сагринської церкви? Чому це має служити? Обидві історії про Сагринь (боротьбу/злочин): і героїчна (героїзована), і мученицька (мартирологізована) – є етноцентричними. Тим часом минуле Сагрині не належить нікому з тих, хто його так представляє й краде. Не є воно напевно і власністю історика, але історик повинен бути амбітним, щоб показати його з багатьох сторін.

Поки не почав працювати над цією книгою, я жив переконанням, що «неправильно проведене історичне дослідження не призводить до смерті “пацієнтів” […], а недбальство юридичними наслідками не загрожує». Приклади останніх років показують, що не так помилки, як порушення так званих суперечливих питань усе-таки може мати правові наслідки. Тому я просто намагався писати правдиво як про тих, хто відійшов у вічність, так і тих, хто бере участь у сучасних дискусіях навколо Сагрині, щоб не бити в людей, а показати явище.

Поділитися: