Проф. Боґуслав Сліверський, Лодзький університет ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2023-07-09

«І світло світить у темряві…». Краків: Вид. «Імпульс», 2023. –  156 с.

Хочу подякувати видавництву «Імпульс» за видання книги Сергія Белінського та Юлії Івашко «І світло світить у темряві…», етнографічної повісті про трагедію війни в Україні. Коли книга дійшла до мене, я відклав її, як дитина, котра боїться доторкнутися до того, що її лякає, щоб не втратити віру в існування добра. Мабуть, тому, що в перший день війни я відвідав маму, яка під впливом новин з України заговорила про безнадійний для неї час Другої світової війни.

Я прочитав цю книжку й захопився нею, адже ми отримали етнографічно-художній репортаж перших п’яти місяців вторгнення в Україну злочинної армії російської федерації. Світлина «бородатого Олега» на обкладинці (про що ми дізнаємося на с. 64–65), який грає сентиментальну мелодію з фільму «Шербурзькі парасольки» на вцілілому фортепіано в розбомбленій школі, – маяк надії на повернення миру й водночас символ незмінності вічних цінностей перед обличчям жертв війни, непоправних руйнувань і смерті.

Головна героїня оповідання – киянка Оля, науковиця, яка переживає дежавю, згадуючи спогади свого батька про Другу світову війну, коли 1941 року німецькі війська ввійшли до Києва, а через два роки радянські літаки бомбили місто. Вона порівнює власний досвід із відчуттями батька кілька десятиліть тому, який пережив дворічну німецьку окупацію, руйнування міста, голод. Проте у своєму блокноті він зазначає: «російська агресія 2022 року виглядатиме жорстокішою, абсурднішою. У цьому росіяни перевершили німців» (с. 12). Разом з Олею та пресофіцером (художником-фотографом) Станіславом ми входимо в простір байдужої війни XXI століття, що обіцяло стати «сторіччям миру», епохою нових технологій для полегшення та продовження життя людей, мешканців успішного світу. На кожній сторінці оповіді, проілюстрованій світлинами тимчасових укриттів, руйнувань інфраструктури, полів бою й жахливих злочинів загарбників, ми переживаємо події війни, відчуваємо емоції жителів, чиї будинки постраждали від ракетних ударів.

Життя в страху, невизначеність, постійні переміщення в пошуках близьких, відносно безпечний притулок, їжа – усе це змішано з повітряною тривогою, вуличними боями з диверсантами, порятунком поранених, відсутністю доступу до інформації, необхідністю покинути домівки мешканцям частково знищених житлових масивів або тих, що перебувають під загрозою.

Тут я вперше прочитав про феномен «скляної стіни» в міжособистісному спілкуванні: «Люди спілкуються між собою, вони навіть дружать, бачать одне одного, але їх розділяє прозора скляна стіна, яка дозволяє бачити іншу людину лише ззовні. Це не дає можливості пізнати її внутрішній світ, так звану душу. Через таку стіну можна спілкуватися з кимось багато років і можна допомагати. Однак ця стіна може раптом розбитися на тисячі уламків, і люди по обидва боки від неї раптом бачать одне одного такими, якими вони є насправді» (с. 22).

Війна не здивувала українців, адже тривала з 2014 року, але для багатьох вона була далекою. І лише зростання напруги в політиці між двома країнами на початку 2022 року та попередження Заходу спонукали багатьох українців приготувати «тривожну валізу», в якій були необхідні документи на випадок, якщо виникне потреба евакуації.

«Люди й війна» – це не просто назва одного з розділів, а суть репортажної оповіді. Оля створює серед науковців групу волонтерів для порятунку людей і тварин. Вони фотографують, записують розповіді жертв війни, отримують ліки в аптеках, що вціліли, забезпечують продовольством територіальну оборону, але й в умовах війни проводять заняття зі студентами. Створюють мережу взаємодопомоги та підтримують академічну молодь, надаючи можливість завершити семестр, захистивши бакалаврську чи магістерську роботу.

Після оборони Києва волонтери підтримують солдатів. Безмежна віра в захисників і перемогу, а разом з тим драматизм і романтизм людей у критичних ситуаціях дозволили їм боротися, щоб мотивувати інших жити, не відмовлятися від своїх обов’язків та справлятися з трагедією й жорстокістю, яка спіткала їхніх рідних та близьких у віддалених від столиці містах – Гостомелі, Бучі, Ірпені, Бородянці, Макарові, Миколаєві, Харкові.

З кожним днем війни українцям доводиться вчитися жити з болем й усвідомленням наслідків терору, який досі здавався чимось неможливим, малоймовірним. Як розповідає один із науковців: «Але фашизм росіян неймовірний. Ми дружили з їхніми вченими, разом організовували наукові конференції… А тепер нашому народу відмовляють у праві на існування» (с. 41).

Завдяки книзі читач знайомиться з долею вчителів, котрі незважаючи на війну прагнули зберегти безперервність шкільного навчання дітей, в дистанційній формі, яке переривало відсутність світла чи необхідність спускатися в укриття. Сотні тисяч матерів з дітьми покинули країну, знайшовши притулок у Польщі, щоб решта їхніх родин могла стати на захист батьківщини.

Разом із «ніжним оповідачем» ми переносимося в інші регіони України, де організовують допомогу для мешканців розбомблених будинків, а також шкіл, лікарень, торгових закладів, ринків та вокзалів. На запитання «Як почуваються люди?» героїня отримує відповідь: «Більшість вірить у нашу перемогу, але, звісно, є ті, хто згоден жити в окупації, щоб не було війни, й активні союзники ворога» (с. 49–50).

Фотографії скелетів зруйнованих будинків переплетено з послідовними описами з фронту, що відтворюють досвід життя в містах, селах і містечках. Ми зустрічаємо Оліних співрозмовників – фронтовиків, поранених, хворих, раптово бездомних, а раніше цивільних лікарів, художників, фотографів, музейників, учителів та інших. Вона записує трагедію війни та її жорстокість, а Станіслав фіксує важке становище свідків і жертв кримінальних злочинів, яких зустрічає.

Опубліковані в книзі кольорові світлини з охопленої війною України дають читачам зрозуміти, що це не кадри з художнього фільму про війну. Доповнюють їх зворушливі описи, наприклад, зруйнованої обстрілами школи чи те, як корова дивиться на знищене село: «Тварини не вміють говорити, як люди. Вони не вміють плакати, як люди. Вони, як люди, не розуміють, чому вбили їхніх господарів, розбомбили їхній будинок, в якому вони були в безпеці, та чому їх викинули на вулицю, ніби вони нікому не потрібні. Вони не розуміють, як люди, що це війна, яка завжди виглядає так» (с. 60–61).

У цій розповіді знайдемо історії людей із «нормального» воєнного життя: тих, хто зберігає різдвяні традиції, але водночас пам’ятає про солдатів, пече для них пироги чи готує їжу, яку доставляють на фронт.

Події в останньому розділі книги розгортаються в Польщі, у Варшаві та Лодзі. Це зворушлива історія про героїчну боротьбу нації за свободу батьківщини, за національну ідентичність, яку написали та проілюстрували для нас медик, будівельник, художник-фотограф разом із архітекторкою, працівницею польських університетів, професоркою Київського університету будівництва та архітектури й Краківського технологічного університету ім. Тадеуша Костюшка, яка співпрацює в наукових проєктах із польськими вченими Лодзького університету та Лодзького технічного університету.

Назва чудово написаної етновоєнної історії походить від початкових слів Євангелія від св. Івана: «І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його».

Зміст книги

• Розділ 1: Київ і війна
• Розділ 2: Люди і війна
• Розділ 3: Солодощі для фронту, обличчя війни та погляд у минуле
• Розділ 4: Воєнні враження
• Розділ 5: Життя спереду і ззаду
• Розділ 6: І світло світить у темряві…

Автори

Сергій Белінський – народився у 1977 році у Кам’янці-Подільському. Здобув будівельну та медичну освіту. У 1998–2017 рр. грав у відомому українському рок-гурті «Пропала грамота». Захоплюється археологією. Цікавиться історією та культурою Сходу. Професійно займається художньою фотографією та операторською роботою. Жив у Італії та Іспанії, вільно володіє італійською мовою. З 2021 року працює в лавах української армії на посаді пресофіцера 28-ї бригади ім. лицарів Зимового походу.

Юлія Івашко – народилася у 1970 році у Києві. Вона нострифікована д-р габ. у галузі архітектури та професорка Краківського політехнічного університету ім. Тадеуша Костюшка. У 1993 році закінчила архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. З 1994 року працює на факультеті основ архітектури та архітектурного проєктування. Проводить заняття з історії української архітектури та сучасної світової архітектури, керує аспірантами. Авторка понад 600 наукових і науково-популярних статей. Заступниця керівника програм спільного наукового співробітництва фахівців Київського національного університету будівництва та архітектури та Лодзького університету, Краківського технологічного університету, Лодзького технологічного університету, Університету в Бакеу (Румунія) та Чжецзянського політехнічного університету (Китай).

Переклад з польської Стефан Лашин

Поділитися: