Орест Лопата ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №28, 2023-07-16

У міжвоєнній Польщі в лавах Війська Польського служило багато солдатів та офіцерів українського походження. Зараз цю традицію продовжують капелани деканату Прикордонної служби ординаріату Війська Польського. 

Греко-католицьке душпастирство Прикордонної служби є частиною Греко-католицького деканату Війська Польського. Обов’язки декана-координатора у справах душпастирства вірян УГКЦ Польового ординаріату Війська Польського виконує о. майор Роберт Роса. 

Перший душпастирський осідок для греко-католицького віросповідання було утворено 1 квітня 2001 року в Перемишлі декретом польового єпископа Війська Польського Славоя Лешка Глудзя. 

15 грудня 2008 року у Кентшині почав працювати другий душпастирський осередок УГКЦ деканату Прикордонної служби. Ним завідує о. підпоручник Дарій Ґлінєвич. Він разом з підполковником Прикордонної служби о. Іваном Тарапацьким надають душпастирську послугу прикордонникам, їхнім родинам, військовим-пенсіонерам. Капелани виконують обов’язки відповідно до територіального поділу, здійснюючи душпастирську опіку майже у всіх воєводствах Польщі.

Речник коменданта Бєщадського відділу Прикордонної служби Пйотр Закєляж високо оцінює діяльність українських капеланів після початку повномасштабної війни з росією, коли на польсько-українському кордоні з’явилася велика хвиля біженців, першим прихистком яких часто були села польсько-українського пограниччя.

Як підкреслює Пйотр Закєляж, із перших днів війни священники були на кордоні, виконували роль перекладачів, допомагали з розподілом благодійної допомоги, ліків, техніки, також брали участь у роботі неурядових організацій, що постачають допомогу в Україну.

Про підтримку біженців з України, а також життя польсько-українського пограниччя розповідає о. підполковник Іван Тарапацький, який служить у лавах Війська Польського від 15 червня 2000 року. Окрім військової служби, він душпастир у прикордонних селах.

Допомога біженцям з України

– Якщо йдеться про нашу парафію, віряни від початку війни з росією дуже активно долучалися до справи допомоги Україні. 

У сільському будинку пожежної охорони в Хотинці стараннями як українців, так і поляків, мешканців цього села, було відкрито пункт для осіб, які одразу після початку повномасштабної війни перетинали польсько-український кордон. Там про них піклувалися, забезпечили харчування. Упродовж перших двох місяців цей будинок був відкритий для воєнних біженців. Там були люди зі сходу й заходу України.

Ми налагодили співпрацю з благодійними організаціями в Польщі (зокрема, «Карітас» у Перемишлі) і за кордоном. Біженці від нас їхали далі. На всій території польсько-українського прикордоння в той час створювали благодійні осередки, подібні до нашого. Наприклад, у Корчовій Долині, що поблизу переходу через кордон. У великих промислових будинках зупинилося кілька тисяч біженців. Там вони отримували одяг, харчі, також для них оформлювали документи та переправляли углиб Польщі або в країни Західної Європи.

На території моєї парафії, у селі Корчова, у спортивному залі місцевої школи створено прихисток для біженців з України. Так само – у шкільному спортзалі в прикордонному селі Медика. 

Можна сказати, що на всій території прикордоння місцеві жителі були серйозно залучені до допомоги. Лише силами нашої парафії, без підтримки поляків й українців, ми не змогли б подолати цих проблем. Наше прикордоння взяло на себе першу хвилю допомоги біженцям з України. Вважаю, що ми з цим завданням упорались добре.

Українська меншина прикордоння

– Діти, які вчать українську мову в пунктах навчання, як у Хотинці, йдуть до перемиської «шашкевичівки».

Система нескладна – хто хоче пізнавати рідну мову, літературу, культуру, той іде вчитися до української школи. Я заохочую своїх парафіян до цього. У попередню неділю нагадував батькам, що, хоч почалися літні канікули, треба подумати про те, щоб записати дітей до української школи в Перемишлі. Дійсно всі діти, котрі приходять до мене на катехизис у Хотинці, відвідують місцевий пункт навчання української мови.

Богдан Путко вчить дітей у пункті в селі Ніновичі. Він колись у Хотинці керував самодіяльним танцювальним колективом. Проте ансамбль припинив існування з простої причини – тут зараз майже нема молоді. Більшість поїхала працювати, навчатися до міста або за кордон. 

Села прикордонної смуги пустіють: молодь звідси їде, а дорослі зайняті щоденною роботою та не мають часу на інші справи.

Поділитися: