Кася Комар-Мацинська ■ КУЛЬТУРА ■ №11, 2021-03-14

«Цей блог – місце, де я можу збирати, документувати, ділитися та допомагати зберегти залишки минулого, перш ніж вони забудуться або зникнуть назавжди. Основна увага приділяється Львову (нім. Lemberg, пол. Lwów, ід. לעמבערג), Галичині (нім. Galizien, пол. Галича, ід. גאַליציע) та колишній Австрійській імперії, але не тільки». Арета Ковальська, американка українського походження, авторка блогу «Forgotten Galicia» («Забута Галичина»), розказує про своє походження, захоплення давньою галицькою архітектурою, дрібними деталями та рішення виїхати з Чикаго і замешкати у серці Галичини – Львові.

Арета Ковальська

Хотіла запитати про місце твого походження, але зрозуміла, що в тебе це не буде так просто. Бо одна справа – місце народження і зростання, а друга – місця, з яких походять твої дідусі і бабусі. З чого краще почати?

Напевно, з того, що я народилася в Чикаго, в США. Моя мама теж народилася в Америці, а тато – в Аргентині. Всі мої дідусі і бабусі були з України, більшість з Галичини – з Бродів і Перемишля. Вони виїхали звідти під час ІІ Світової війни, зупинилися в Німеччині в переселенських таборах і потім переїхали до Америки. Тому мої батьки, а потім теж я народилися вже там. Але в нас досить багато родичів залишилося в Україні.

Мій прапрадід був з Бродів, але виїхав у Перемишль на роботу. Працював судовим офіціалом. У Перемишлі виросла моя прабабуся, там познайомилася зі своїм чоловіком, моїм прадідом, який вчився в греко-католицькій семінарії. У цьому місті вони і повінчалися. Тоді народилася моя бабця, а коли їй було 8 років, її тато помер (він якраз тоді служив в селі Сливниця біля Перемишля, там же його і похоронили) – тоді бабуся з матір’ю переїхали до родини в Броди. Утім, у Перемишлі поховані мої прапрадіди і сестра прабабці. Згодом згадана бабуся, хоча після смерті батька і мешкала у Бродах, але коли виросла, повернулася до Перемишля вчитися в українській жіночій вчительській семінарії.

Я виросла в Чикаго в українській громаді. Утім, більшість емігрантів, які там жили, були саме з Галичини, тому наша мова і культура – своєрідні, дуже галицькі.

Що ти маєш на увазі?  Як серед емігрантів проявлялася своєрідна «галицькість»?

Окрім, звичайно, мови, яка одразу вирізнялася, можна згадати також суспільне життя. Я, наприклад, брала участь у Пласті, це була для нас дуже важлива організація. Пласт і «Рідна школа». Було в нас багато таких об’єднань, діяльність яких розпочиналася ще в Галичині і продовжувалася в діаспорі. Бувало, що в Галичині вони припиняли існування, а українці в Америці розвивали їх далі. Наприклад, кооперативні організації, як-от кред​итна спілка «Самопоміч». Ну, і, звісно, була в нас також особлива галицька кухня: «пальчики» або, як ми їх називаємо, «палюшки» – тобто галушки з картопляного тіста, «шницлі» – котлети з меленого м’яса, змішаного з намоченою булкою, або «пішинґер» – вафельний торт з шоколадом та горіхами*.

Чи твої дідусі-бабусі згадували родинні Броди або Перемишль?

На жаль, я не мала можливості з ними про це поговорити. З різних причин. Змалку я ще не дуже цікавилася історією, плюс в них були проблеми з пам’яттю. Але рідна сестра моєї бабусі, яка після ув’язнення у ГУЛАГу і заслання у Сибір повернулася в Україну і жила в Новому Роздолі, записала свої спогади. З них я багато дізналася про бабусю і її лінію родичів. Інше джерело інформації – це друга сестра бабусі, яка ще живе в Америці.

Я, щиро кажучи, не усвідомлювала, що в Чикаго живе велика українська громада. Відтак знаю, що там є багато представників старої польської еміграції. Чи у тих груп є якісь точки перетину?

Звісно, у Чикаго є дуже велика польська громада, більша за українську, але насправді це місто має також одну з найбільших українських громад у діаспорі в США. В нас є такий район, який називається The Ukrainian Village (Українське село). Хоча зараз там живе менше українців, ніж раніше, їх все одно багато, і навіть можна почути українську мову на вулицях. Саме там виросли мої батьки, там багато українських закладів, банків, навіть декілька українсько-польських магазинів з продуктами, де працівники говорять виключно польською або українською. Є також два великі історичні райони, де живе багато поляків. І вони, і ми маємо свої окремі фестивалі та інші заходи. Коли я вчилася у школі, одна з моїх найкращих подруг була полькою, але там, де ми жили, за містом, ми не поділялися на поляків і українців. Ми відчували щось спільне, бо походимо з однієї частини Європи та маємо свою мову. Але загалом ці дві громади не дуже близькі, мабуть, тому, що кожна велика і в певній мірі самодостатня.

То коли в тебе з’явилося зацікавлення давньою Галичиною?

Я переїхала до Львова майже 10 років тому. До того я декілька разів там була, і все почалося зі старих написів на будинках – польських, німецьких і на їдиші. Мені зацікавило, що в просторі міста можна знайти сліди довоєнних часів, що показували, яким містом був колись Львів – багатокультурним і багатомовним. Я тоді знала лише українську сторону історії і дуже мало чула про поляків чи євреїв. Мені хотілося зберегти ті сліди, фотографувати їх, шукати інші – старі назви вулиць чи застарілі елементи архітектури, інфраструктури. Почитала теж вдруге спогади моєї тітки, щоби краще все збагнути. Я хотіла краще розуміти та дослідити загальну історію Галичини, а через неї – історію своєї родини. Тоді почала фотографувати різні елементи у просторі міста, досліджувати їхнє значення і описувати. Три роки тому вирішила це робити для більшої аудиторії і відкрила сайт «Forgotten Galicia» («Забута Галичина»), який є передовсім англомовним. Я зрозуміла, що є багато людей, які мають коріння з Галичини, але вже не знають мови або небагато знають про цей регіон, і їм цікаво про це дізнаватись.

А як сталося, що ти вирішила переїхати із США в Україну?

Мені з дитинства подобалося все українське. Окрім Пласту, я ходила до української школи, ми були активними в громаді, я дуже захоплювалася українською історією.

Я сподіваюсь, що багато українців в діаспорі захоплюється Україною, але ж не надто багато переїжджає в неї жити.

Так, це правда. Наші предки втекли до Америки через політичні обставини, тому для нас дуже важливо було утримувати свою ідентичність, свою культуру. А чому я вирішила переїхати? Не знаю, може, в мене було трохи більше захоплення, ніж в інших. Чомусь все українське на мене сильно впливає. Також мені надзвичайно сподобався Львів як місто, та й загалом жити в Європі мені подобається. Америка є молодшою країною, а в Європі набагато більше історії. Тобто на моє рішення мало вплив багато факторів. Зрештою я знайшла тут роботу і залишилася.

Твій сайт називається «Забута Галичина». Якщо вже живеш у Галичині, в самому її серці, у Львові, як думаєш, чи вона справді є забутою?

Відповідати можна по-різному. По-перше, Галичина як політичне утворення, котре я досліджую, вже не існує. Я не знаю як поляки, але українці останні 10-20 років цікавляться тією Галичиною, я це розумію як певну ностальгію. Бо часи за «бабці Австрії» там були найкращими за останні декілька століть. Це якось передається у поколіннях, і чомусь, мабуть, через актуальні політичні обставини, але Австрію згадують з приємністю. Звісно, Галичину використовують теж у комерційних цілях, є ресторани в цьому стилі, клуби, кафе. Галичина живе теж серед старших поколінь, зокрема у селах, там відчуваються специфічні галицизми в мові, але за межами України мало хто знає, що таке Галичина. В англійській мові є ще зовсім інша Galicia, вона розташована в Іспанії, і скоріше за все іноземці знають лише її.

Утім, назву свого блогу я взяла від книги-фільму «Тіні забутих предків». Перший мій блог називався «Shadows of a Forgotten World» («Тіні забутого світу»). А коли я вирішила шукати сліди минулого лише в Галичині – бо раніше шукала їх також в інших місцях – то відкрила сайт «Forgotten Galicia».

Мені здається, що Львів дуже успішно розвинув і використав цей галицький бренд, але це виключно зовнішній шар ідентичності міста. Якщо краще придивитися, то суспільство, здається, не усвідомлює цінність спадщини галицької архітектури, інфраструктури, декоративного мистецтва, які руйнуються прямо на їхніх очах.

На жаль, не усвідомлює, і це має декілька причин. Одна з них – те, що через ІІ Світову війну в місті залишилося небагато тогочасних львів’ян. Туди наїхали люди, які його не будували, не відчували зв’язку. Звісно, є зараз у Львові певна громада людей, яка цікавиться архітектурою, бере участь в екскурсіях, лекціях. Можливо, з часом буде більше просвітницької роботи і це покращить свідомість людей. Поки що, на жаль, ми дуже багато втрачаємо.

Як розумію, сайтом ти займаєшся у вільний від основної роботи час? Як це виглядає? Виходиш з офісу, береш фотоапарат і йдеш гуляти містом, щоб відкрити для себе старі будинки?

Я працюю в ІТ-сфері, а проєкт «Forgotten Galicia» – це просто моє захоплення. Переважно на вихідних, коли є гарна погода, я гуляю містом, фотографую. Потім читаю про різні місця в книжках, ходжу на лекції, екскурсії. Я є  також у класних фейсбук-групах, де люди пишуть багато речей про стару архітектуру Львова і околиць.

Я була вже у всіх великих містах Галичини, але, звісно, найбільше знаю Львів. Мені було важливо пізнати міста, у яких жили мої предки, тому дуже люблю Перемишль, була в ньому багато разів, але хочеться ще – як тільки відкриють кордони. Хочу теж більше пізнати польську частину Галичини, її міста і містечка.

Перемишль

А що серед того, що відкриваєш, захоплює тебе найбільше?

Мені дуже подобається архітектурний стиль сецесія, а також її народні інтерпретації – наприклад, гуцульський, закопіянський стиль. Дуже люблю вулиці, де є багато сецесійних будинків. А серед деталей обожнюю вишукувати шкребачки. Колись їх було дуже багато на вулицях, а зараз їх переважно не використовують, тому вони забуті. Це щось маленьке, що можна і не помітити, але воно є виразним слідом часу, дає уявлення про колишній стан чистоти вулиць.

Що таке шкребачки?

Це ті маленькі металеві штуки, які ставлять перед входом до будинків, щоб люди могли почистити взуття, доки не ввійдуть до середини. Їх у Львові досить багато, в Перемишлі теж. До речі, саме у Перемишлі я зрозуміла, що таке шкребачка. Я навіть питала про них у подруги з Америки. Вона сама з Бостону, це історичне місто, тому знала відповідь. Шкребачки могли бути декоративними, підходити до стилю будинку, мати цікавий дизайн. Мене тішать маленькі елементи інфраструктури, наприклад, всілякі обмежники – колись, як карети їздили вулицями, то, щоб у під’їздах не вдаритися об стіни, встановлювали такі штуки.

Я ніколи не звертала уваги на шкребачки чи ті обмежники, але пригадалися мені сліди від вирваних мезуз** в одвірках вхідних дверей у єврейських кам’яницях.

Так, мезузи теж цікаві. Їх можна найти у Львові, наприклад, на Староєврейській вулиці.

А плитка?

Я дуже люблю її фотографувати, у Львові дуже багато місць, де збереглися прекрасні узори. Мені теж подобається, коли знаходжу плитку з клеймом, з назвою фірми, вони для мене як написи-привиди. Це назви підприємств, яких вже сьогодні не існує. Цікаво, що це були за виробники. Ці фірми діяли в усій Галичині або працювали з фірмами поза Галичиною – тобто у Львові можна найти ту саму плитку, яка була покладена і десь у Польщі, Чехії чи Австрії. Це ще один момент, який показує, що Львів був колись дуже близьким із Центральною і Західною Європою.

Я збираюся писати про народні доми в Галичині і чекаю відкриття кордонів, щоб поїхати у Перемишль. Мені здається, що там один з найгарніших народних домів, беручи до уваги український стиль в його архітектурі. Таких будинків зовсім небагато. Я колись писала статтю про будинки «Сокола», але вони будувалися переважно для польської організації. Мені хочеться теж написати про українську архітектурну спадщину в галицьких містечках. Останній раз, коли я була у Перемишлі, не знала, що там є народний дім, і туди не потрапила. Чекаю, коли зможу це виправити.

Твій блог англомовний. Хто є серед читачів «Forgotten Galicia»?

Є досить багато поляків – і з Польщі, і з діаспори, зокрема з Америки. Є теж багато людей єврейського походження, які живуть в різних куточках світу. Є, звичайно, українська діаспора. Аудиторія доволі різноманітна, блог читають навіть німці, оскільки в Галичині були також німецькі колонії. Мене дуже вразило, коли один чоловік єврейського походження, який живе в Англії, написав мені, що він дуже цінує, що я пишу про різні національності, і від імені єврейської громади подякував мені. Бо є багато проєктів, котрі зосереджені на одній національності, наприклад, пишуть лише про польську історію Галичини, єврейську історію Галичини, і хоча мені, звичайно, найближча українська історія – я намагаюсь писати з різних перспектив. На мою думку, саме такою була Галичина.

Яке значення для тебе має слово «дім»? Питаю тому, що займаєшся історією будинків, але теж тому, що походиш з діаспори, твої предки народилися в іншому світі, а ти вирішила повернутися в Україну.

Це цікаве питання. Я іноді замислююся над своєю ідентичністю. Декілька років тому я мала їхати в Америку на пару тижнів і пригадую, що це був перший раз, коли я зрозуміла, що не їду додому, а з нього виїжджаю. Відчула, що тут вже є моє місце, робота і що тут я живу. З іншої сторони, я розумію, що завжди буду американкою, що Чикаго буде моїм рідним містом, бо я там народилася, виросла, там живуть мої рідні, і воно мене сформувало. Але Львів став також моїм домом, бо я вирішила влаштувати тут своє життя. Зрештою відчуваю, що ця Галичина, цей Львів – то дім моїх предків, і це додає ще один смисловий шар у значення слова «дім». Те, що я знаю, в яких будинках вони жили, якими вулицями ходили, де вчилися і де похоронені, а також те, що я можу ходити тими самими місцями і вулицями, дає мені можливість почувати себе тут як вдома. Отже, в мене просто дуже великий дім.

* цей десерт ще на Галичині називають андрутами

** Мезуза — в єврейській культурі сувій пергаменту з фрагментом тексту молитви «Шма Ісраель», що вкладений у спеціальний футляр та закріплений з зовнішнього боку дверей біля чи на одвірку.

Фото з архіву Арети Ковальської

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*