Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №33, 2023-08-20

Петро Щербина, «Битва за Ірпінь». Київ: Саміт-книга, 2022. – 224 с.

Хоча цьогорічний Міжнародний книжковий ярмарок (Międzynarodowe Targi Książki) у Варшаві вже минув, спогади й враження залишили свій слід у кожного, хто його відвідав. Цей ярмарок – щорічна культурна подія в столиці Польщі, на яку з’їжджаються видавництва з усієї Європи. Приємно, що цьогорічним почесним гостем була Україна.

Під час таких подій мене найбільше цікавлять презентації книжок, зустрічі з авторами. Звичайно, на всіх зустрічах неможливо побувати одночасно. Проте мені пощастило відвідати презентацію книги Петра Щербини «Битва за Ірпінь» за участю самого автора й почути його потужну розповідь про трагічні події, про книгу. Ця книга – ілюстрована хронологія оборони міста-героя Ірпінь – жива рана болю, відчаю, великого страждання.

Анонс – тут неможливо щось змінити: «Книга “Битва за Ірпінь” є першим зібранням оповідей безпосередніх учасників оборони міста-героя Ірпінь: цивільних людей, які взяли зброю й сформували територіальну оборону міста; ветеранів АТО, яким удруге довелося стати до захисту України – цього разу вже свого міста; лікарів, волонтерів та чиновників, які не покинули рідний Ірпінь. Усі, на чиїх розповідях базується книга, мають невимовне бажання, щоб уся Україна та світ дізналися правду про події, що відбувалися в Ірпені – від першого бою на блок-посту “Жираф” до порятунку десятків тисяч людей дорогою життя».

Книга розпочинається словами відомих людей, які побували в Ірпені. Вони вражені жорстокістю російських військових, але одночасно – «дух ірпінців просто вражає» (Марина Уолтер, заступниця директора регіонального бюро ПРООН у справах Європи та СНД). Вальдемарас Рупшіс – головнокомандувач Збройних сил Литви – висловлює своє здивування: «Я ніяк не можу зрозуміти, що росіяни тут робили і чому вони так чинили. Якщо народ не під росією, отже, він не повинен жити – оце московське розуміння мені не вкладається в голові».

Не вкладається це майже всьому світу – у двадцять першому столітті в центрі Європи розпинають народ, який прагне жити вільно, цивілізовано, без сторонніх вказівок.

А далі – хроніка, починаючи з 24 лютого до 2 квітня. У перший день зранку ірпінський міський голова Олександр Маркушин скликає екстрену сесію міської ради та оголошує про створення штабу місцевої територіальної оборони. І – сотні обов’язків, сотні запитань та завдань. 

Петро Щербина детально описує дієві кроки владних структур цього найжахливішого першого дня. До тероборони міста записуються сотні добровольців і вони стоять у черзі для отримання зброї. А в небі – гул ворожої авіації. Терміново створили штаб на території Будинку творчості письменників України. 

Цивільне населення починає виїжджати з міста. Дороги переповнені транспортом. На АЗС – кілометрові черги. «Черги були скрізь, – пише автор книги. – У магазинах, аптеках, біля банкоматів. Здавалося: люди намагалися купити все, що могли. Освітній процес на території громади зупинено. Ірпінська центральна лікарня приймає перших поранених військовослужбовців». На плечі мера міста лягли два основні завдання – укріплювати рубежі оборони та організовувати евакуацію населення.

Ніхто не думав, що почнеться така війна. Ніхто не думав, що вона надовго… 

Можливості людського розуму – невичерпні. Треба було діяти чітко, оперативно, злагоджено, бо паніка не допоможе нікому. Андрій Левківський (директор КНП «Ірпінський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» – прим. ред.) та Антон Головенко (депутат Ірпінської міської ради – прим. ред.) зібрали навколо себе команду медичних професіоналів, які рятували життя ірпінців вдень і вночі. Це Сергій Горошко, Людмила Буденко, Ольга Примаченко, Андрій Кіх.

25 лютого. Захоплено аеропорт «Антонов». Ворог увійшов у Гостомель, Бучу, Ворзель. Готувався наступ на Ірпінь. З’явилося повідомлення, що ворожі диверсійно-розвідувальні групи у формі ЗСУ захопили автомобільну техніку Нацгвардії, намагаючись проникнути на українські позиції.

Відбувся перший бій. Поранено бійця ЗСУ. Але розбито ворожий КАМАЗ. А потім українські військові знешкодили колону російської техніки, яка намагалася прорватися до Києва.

У цей же день – шок! Окупанти розстріляли 12 евакуаційних автомобілів! Вбито 11 мирних людей, поранено 15. Наступний шок – українські військові підривають міст через річку Ірпінь, щоб перерізати шлях російській навалі. Люди переходили на інший бік по дошках, і цю дорогу назвали «дорогою життя».

Почалися масові руйнування, яких вже не злічити.

А далі – 26, 27, 28 лютого – жахлива статистика: підірвано ще один міст через річку Ірпінь на трасі Київ – Житомир, горить торговий центр «Жираф», а також дев’ятиповерховий житловий будинок на Соборній. Але одночасно – мобілізація сил тероборони, які мужньо відбивають атаки. Як згадує ексмер Ірпеня, голова Інвестиційної ради міста Володимир Карплюк: «На той час уже було зрозуміло, що справи дуже серйозні й місто можуть з дня на день, якщо не з години на годину, захопити рашисти». 

Велику роботу робить й автор книги Петро Щербина, котрий перебуває в епіцентрі подій, тому так детально описує щоденну хронологію оборони. Він неодноразово їздить до польського кордону, щоб привезти гуманітарну допомогу людям, які опинилися в безвихідній ситуації.

2 квітня. Уже звільнено Бучу, Ворзель, Бородянку – всі населені пункти Приірпіння. Там, де до 24 лютого вирувало життя, – тепер руїни. У вирі щоденної незламної боротьби не полишав свого посту мер Ірпеня Олександр Маркушин. Разом із волонтерами він подавав руку допомоги не тільки ірпінцям, а й мешканцям сусідніх населених пунктів.

Книжку Петра Щербини «Битва за Ірпінь» можна назвати книжкою-меморіалом – вона переповнена численними світлинами, на яких – розтерзані будинки, скроплені кров’ю вулиці й найголовніше – люди! Це діти, молодь, старші люди – ті, хто опинився під дулом автоматів, хто народжував на холодній підлозі підвалів, хто не встиг евакуюватися…

Світові потрібна книжка про те, як у ХХІ столітті українці виборюють право жити вільно на своїй, Богом даній, землі, знищуючи орду «другої армії світу».

Автор подає список Героїв, які віддали своє життя за Ірпінь. Напевно, до цього часу їх стало більше, але в книзі це:

Алєксєєв Юрій Львович, Анацький Костянтин Андрійович, Близнюк Сергій Юрійович, Бойченко Михайло Сергійович, Вигінний Євгеній Володимирович, Владимиров Володимир Вікторович, Гусєв Віталій Олександрович, Дворніков Андрій Андрійович, Дідківський Ігор Миколайович, Дмитренко Сергій Володимирович, Іващик Олександр Сергійович, Казімір Олексій Костянтинович, Калінін Юрій Володимирович, Коваль Віктор Олександрович, Козлов Василь Борисович, Колєсніков Анатолій Дмитрович, Коломієць Олександр Іванович, Костюченко Андрій Миколайович, Кривенко Віталій Віталійович, Крткіх Ігор Львович, Кульков Сергій Олександрович, Литкін Олександр Вікторович, Любимов Артем Валерійович, Люков Руслан Юрійович, Малюк Сергій Павлович, Можейко Олександр Анатолійович, Нощенко Сергій Іванович, П’ятниця Юрій Сергійович, Пасічник Євген Володимирович, Пасько Дмитро Володимирович, Пічненко Василь Васильович, Пономаренко Володимир Михайлович, Сєропов Федір Асатурович, Сидорчук Сергій Валерійович, Смірнов Сергій Олексійович, Сухих Ігор Володимирович, Українець Дмитро Анатолійович, Шевчук Олег Вікторович, Яркін Спартак Павлович.

Вічна Пам’ять, Герої України!

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*