Аліна Кувалдіна ■ РЕЦЕНЗІЯ ТА ОГЛЯДИ ■ №25, 2023-06-25

Таня П’янкова, «Вік червоних мурах». – Київ : Наш Формат, 2022. – 256 с.

«Вік червоних мурах» Тані П’янкової – сильний, глибокий та чесний психологічний роман про Голодомор 1932-1933 років. Авторка не пом’якшує та не прикрашає страшну дійсність і, здається, навіть не боїться налякати читача натуралізмом зображуваного – описує жахи голоду так прямо та відверто, що вони виходять за межі як художньої прози, так і історичної довідки. Натомість відчуваються близькими та реальними.

Дія роману відбувається у селі Мачухи, яке все більше і більше спустошує Голодомор. Розповідь по черзі ведеться від трьох персонажів – Дусі, Солі та Свирида. Їхні долі дуже різні, однак чудернацько переплетені між собою.

Дуся – дев’ятнадцятирічна дівчина, яка живе з мамою, бабусею і молодшим братом. Усій сім’ї не вистачає їжі, в якийсь момент бабуся навіть відмовляється харчуватися, аби внуки мали більше шансів пережити голод. Тим не менш, Дуся та її брат все одно починають пухнути. При цьому їм навіть не дозволяють працювати, аби заробити на харчі. В колгосп ходить лише матір, котра намагається щоразу пронести хоча б жменьку зерна додому. 

Свирид – представник сільської влади, що пів життя страждає від нерозділеного кохання. Здається, він ніяк не може визначитися, що ж йому ближче – люди з рідного села чи партія. Свириду ніби інколи і болить те, що відбувається на його рідній землі, проте він і далі продовжує виконувати накази. У чоловіка немає щастя та спокою, але є їжа. Що, в певній мірі, в охоплених лихом Мачухах стає синонімом влади.

Соля – дружина партійця. Вона також страждає від голоду, проте з іншої причини. У Солі – ожиріння, і вона приїжджає в санаторій в Мачухи, де таких, як вона, голодом лікують.  Жінка ніяк не може оговтатись після втрати дитини, єдиною її розрадою є їжа та собака Філя. Новини про навколишній світ Соля дізнається з газет або від чоловіка, котрий вже давно холодно до неї відноситься, і навіть живучи в селі, котре вимирає від голоду, вона не здогадується про страждання його жителів.

Так через різних персонажів читач має змогу побачити події під різним кутом, що дає глибше розуміння всіх аспектів трагедії, додає відчуття багатогранності розповіді. Окрасою роману також є оригінальний стиль авторки та велика кількість художніх засобів. Це створює своєрідну атмосферу оповіді, додає естетичного задоволення від читання. Одночасно такий стиль може не сподобатися тим, хто надає перевагу простим та легкозрозумілим описам. 

Також варто зауважити, що роман навряд підійде для емоційно вразливих читачів. Жахіття Голодомору тут зображені досить натуралістично та подекуди шокують. Таня П’янкова описує і як розпухає від голоду тіло, і як везуть на кладовище ще не померлих, бо «все одно завтра помреш, а мені ще за тобою повертатися», як їдять собак, як жінка, що збожеволіла від нестачі їжі, вбиває і засолює у діжці дитину… З іншого боку, варто також віддати належне авторці за те, що вона не ховає колективну трагедію під позначку «потенційно вразливий контент». Можливо, не кожен зможе дочитати цю книгу до кінця. І також можливо, що від цієї книги вам буде дуже боляче. Проте такою страшною і болючою якраз і була реальність мільйонів українців у 1932-1933 роках. І безперечна цінність «Віку червоних мурах» якраз в тому, що вона повертає нам нашу історичну реальність, показує її справжньою та живою, без прикрас та пом’якшень.

Та, що важливо, це роман не лише про біду і смерть, але і про любов, людяність і надію. І хоча страждання не роблять одночасно всіх героїв повністю милосердними, як і не роблять цілком бездушними, але в той же час допомагають побачити, хто ким завжди був. Так коли один морить голодом стару матір, хоча в нього і є їжа, другий дає прихисток чужій дитині та ділить з нею останнє. 

«Вік червоних мурах» розповідає про жахливі події, але показує водночас, що людяність та сила духу можуть допомогти вижити навіть у найважчих умовах. Люди, котрі, здається, не мають нічого спільного, можуть взятися за руки і разом протистояти випробуванням. Бути разом сильнішими. Вистояти. Ці моменти добра, співчуття та близькості стають ще яскравішими на тлі загальної трагедії.

Багато асоціацій також викликає сама назва книги. Мурахи – це істоти, що підпорядковуються так званому колективному інтелекту. Майже як партійці бездумно підпорядковуються духу колективізму. У той же час, сама по собі маленька мурашка, як і людина у Радянському Союзі, здавалося б, зовсім нічого не означає. Текст Тані П’янкової дозволяє ще раз згадати та переосмислити, чим саме був СРСР для українців та скільки людських доль він розтоптав так легко і бездушно, ніби мурашок.

Втім, «Вік червоних мурах» – це не лише книга про минуле. У тексті можна знайти також багато інсайтів для нас теперішніх. Бо Голодомор – не тільки одна точка нашої історії, але і частина послідовної політики знищення українського народу, що перетікає у наше воєнне сьогодення. Таня П’янкова вчить не лише пам’ятати, а й називати речі прямо і своїми іменами, а також попри все знаходити в собі сили залишатися людиною. А ще – вірити, що всі жахи закінчаться. Але не закінчимося ми.

Поділитися: