Кася Комар-Мацинська ■ ВІЙНА ■ №23, 2022-06-05

Альпіністи, підкорюючи чергові частини гори, розбивають там свої табори. Вони роблять це не лише, щоб перепочити. Головна мета – акліматизуватися до нових обставин, у тому числі меншої кількості кисню в повітрі. Це ілюстрація того, як варто вчиняти, коли маєш час. Коли попри жорстокість і мінливість обставин маєш змогу та сили планувати, думати стратегічно. Відповідно, тут не йдеться про час, коли все довкола валиться, горить, і ти у кризовому режимі дієш автоматично. Наразі спробую оцінити, як з нами є зараз. Чи ми продовжуємо діяти на рівні автоматичних реакцій, як на початку війни, чи попри «висоту» і виклики ми «акліматизувалися» та почали трохи краще усе планувати.

Нещодавно прочитала у соцмережах пост однієї з активних українських волонтерок у Польщі, що зводився до нескінченного переліку справ і людей, яким вона допомагає. Допис палав емоціями, був сповнений самозреченості, але також і втоми. Він зі мною відчутно зрезонував. Іноді кажуть, що коли ти біженка – ти тягнеш свою особисту набиту травмою валізу. Втім, коли ти волонтерка – ти допомагаєш тягнути багато валіз, сумок, контейнерів з котиками і хом’яками, велосипедів, візків та всякого іншого. У результаті дуже часто опиняєшся з новим «чемоданом», складеним зі шматків травм та чужих історій. Вони залишаються з тобою надовго та іноді можуть стати важчими за власну, особисту історію. Повторюю це нашим волонтерам, які працюють понад свої сили, коли намагаюся переконати, щоб погодились на психологічну підтримку,  шукали можливості очищення, полегшення. Усе тому, щоб не дозволити, аби один невеликий шматок чиєїсь долі сповнив гірку чашу та звалив їх з ніг. Проте не можу сказати, щоб вони (волонтери, працівники) до мене у цьому плані якось особливо дослухалися. В принципі, навіть не маю чому дивуватися. Хіба я можу бути переконлива, коли всередині сама така, як і вони?

Звісно, ми в прискореному темпі «акліматизувалися» до нових обставин. Хто відпав – той відпав, решта іде далі. Хтось скаже: ми звикли, а всі знають, що людина може звикнути до найгіршого. Але я б радила до такого ставлення мати попри все велику обережність. Бо оце звикання в контексті надто швидкої «акліматизації» може бути симптомом вигорання. Бо вигорання – це не лише роздратування чи схильність до зривів. Це теж зніяковілість, байдужість, безрефлексивна згідність, а також апатія. У крайніх випадках хтось годинами може сидіти і дивитися в стіну та відмовлятися від контакту з реальністю. Інші реакції – це болісна іронічність, або зневажливе ставлення до людей, втеча в алкоголь, наркотики, знеболювальні ліки. Як частина синдрому вигорання з’являються проблеми з концентрацією та нездатність зчитувати чиїсь емоційні стани. Вона виникає через те, що власні емоції є постійно напружені, а базові потреби (безпеки та відпочинку) – не задоволені. Тому ми не здатні реально побачити іншу людину. Це ілюстрація того, як війна змінює не лише безпосередні жертви, а цілі суспільства. Навіть ті, які з нею стикаються лише опосередковано.

Власні небажані симптоми вигорання я побачила, наприклад, під час вернісажу цьогорічної Ночі музеїв – хоча, можливо, навіть раніше. Тоді, коли Ганна (наша волонтерка з Харкова) вперше надіслала мені для виставки фотографії розбомбленого міста. Міста, яке я віддавна мріяла побачити вживу. Я дивилася на ті фото, вмикала їх одне за другим, а потім слухала надто спокійну розповідь Ганни стосовно того, що я маю бачити. І потім слухала теж, коли Ганна відкрила виставку у просторі «По_карпатська» на першому поверсі Народного дому в Перемишлі. Коли зала наповнювалась запахом свіжого бузку і голосами перемишлян та харків’ян, які зачитували воєнні вірші з аудіозаписів. Мені тоді не було ані сумно, ані гірко. Я була ніяка, як голос самої Ганни, і єдина яскрава думка, що у мене промайнула – чи можу я ще піти і нафарбувати губи. Ганна у той час розповідала про розбомблення одного з будинків, у якому волонтери робили бутерброди і в якому усі вони загинули. Куди поділася моя емпатія?

Мені завжди здавалося, що вона в мене сильна. А зараз знаю, що так само сильно вмію її блокувати. Іноді навіть несвідомо. Це, звісно, призводить до того, що думаю про себе критично та замислююся: чи не маю бути якось ближче до людей і їхніх страждань? Щоб сильніше їх відчути? А може, повинна менше уваги присвячувати іншим справам, менше відволікати думки, робити тільки те, що зараз важливо?..

І, парадоксально, саме ті рефлексії – це жовта лампочка. Я брала участь у багатьох тренінгах, де розповідали про принцип кисневої маски в літаках, яку батьки мають одягати спершу собі, а потім вже дитині. Але коли справа стосується самої себе – дуже складно реагувати відповідно і думати про самозахист. Достеменно знаю, що є класні стратегії для швидкої регенерації: побути на природі, вимкнути телефон, провести час з родиною, слухати спокійну музику… причому перед тим як почати втілювати одну із них в життя, треба навчитися робити паузу у важливих робочих обов’язках і незавершених справах. І якщо чесно – цього зараз ще робити не вмію.

На щастя, довкола відбуваються і позитивні події, як-от Свято вишиванки. Воно у нас в Перемишлі відбулося вперше після пандемії і насправді стало мирним, кольоровим мітингом проти війни. Свято було дуже зворушливим також тому, що у події вперше взяв участь мер міста Войцех Бакун, а також консул України в Перемишлі Василь Йордан. Подія справила враження тим більш, що дітей у перемиській «шашкевичівці» стало дуже багато. А також тому, що наші волонтерки і волонтери, зокрема ті, що вчора тікали від війни, а зараз допомагають іншим, на День вишиванки зі своїх валіз витягнули сорочки і, одягнені в них, прийшли на своє чергування на залізничний вокзал або до Народного дому. Такі моменти надихають силою і сповнюють певності у тому, що перемога буде на нашому боці.

…За вікном дощить, повертаюся потягом з Варшави до Перемишля з тренінгу і  двох конференцій про нову суспільну ситуацію в Польщі та ставлення поляків до українських біженців. 

Осмислюю почуте від одної психологині з досвідом праці у відділенні травматології однієї з варшавських лікарень. Вона сказала, що на роботі завжди носить білий халат. Коли закінчує роботу – відкладає халат у шафу і символічно замикає її на ключ. Щоб те, що пов’язане з роботою, лишилося на роботі. 

Навіть коли війна завершиться, ми ще довго будемо мати що робити і довго «акліматизуватимемося» до нормальності. Оскільки допомагати людям в тяжкому становищі – це надзвичайно виснажлива робота, беру собі до серця пораду з халатом. Треба мені тільки вигадати свій власний ритуал та свій символічний халат. Потім лиш залишається цього дотримуватися. Рекомендую щось таке спробувати і вам. Можливо, хоч комусь з нас це вдасться.

Поділитися: