Петро Тима ■ ПОГЛЯДИ ■ №30, 2019-07-28

Конференція Мазурського відділу Об’єднання українців у Польщі могла би стати однією з найкращих конференцій, які проводяться до з’їзду ОУП. У 2002-2017 роках мазурський відділ завдяки зусиллям його голови Івана Піка впевненими кроками будував позицію одного з найактивніших щодо кількості та якості заходів, роботи з дітьми, співпраці з польським та українським самоврядуванням. Після того, як Іван Пік пішов з посади голови, роботу продовжила Катерина Полевчак.

Важливі ініціативи проводилися й далі, з’являлися нові ідеї та проекти. Зокрема, восени цього року Мазурський відділ ОУП у співпраці з Гельсінським фондом прав людини збирався організувати у своєму регіоні один із найпрестижніших фестивалів документального кіно «Watch docs». Відділ координував заходи й поза своєю територією: наприклад, з концертами «Наш Шевченко». Про відділ почули у варшавських установах культури, групи глядачів з регіону Вармії та Мазурів брали участь у концерті з нагоди 25-ліття Незалежності України у варшавській філармонії та спектаклі, присвяченому Голодоморові у Театрі польському (чим, до речі, викликали подив директора Анджея Северина).

Однак, 14 липня не так сталося, як гадалося. Не лише делегати конференції, а й члени Головної управи та Головної ради ОУП стали учасниками приголомшливого дійства. Усіх сторінок тижневика забракло б, аби детально, з фактажем і цитатами, описати все, що відбувалося. Я зосереджуся лише на своїх – звичайно, суб’єктивних, – оцінках. Я не бачив нічого подібного за всю 29-річну кар’єру в організації. Ніколи, навіть під час давніх конфліктів між гуртком і відділом у Щеціні чи Перемишлі. Ніде я не бачив стільки нахабства, неповаги до роботи людей, статуту організації та врешті-решт до людського розуму. Виявилося, що світова тенденція до того, аби спиратися не на аргументи, а на силу («ми – більшість, ми все можемо»), крик, звинувачення (зокрема в «stronniczości» – суб’єктивності), дійшла і до наших людей. «Перлів» було багато, особливо від делегата, який переплутав громадську організацію з радою ґміни, засіданням політичної партії чи просто збором друзів під пивним баром: чого вартувало «тикання», звертання до учасників зборів та модератора зі словами «słuchaj, kolego» (з польської трохи зневажливе «слухай, друже» – ред.) чи обзивання автора цих рядків «пацаном». Я не називатиму прізвища цього «героя дня» – це була би завелика честь для нього. Хочу звернути увагу на дещо інше. Ґіжицька конференція проходила вдруге, оскільки під час грудневої виявилося, що звітно-виборчі збори провели всі гуртки відділу, окрім… ґіжицького. Ми домовилися про іншу дату, з різних причин вона змінювалася. Збори відбувалися в одній з найкраще облаштованих домівок Об’єднання українців у Польщі. Від частини делегатів ґіжицького гуртка та найбільш активного мовця прозвучала теорія про те, що зміна терміну проведення конференції – це «змова», метою якої було залишити головою відділу Катерину Полевчак. Вона також мала нібито бути винною в тому, що збори гуртка не відбулися вчасно. Наші пояснення, що йдеться про принципи роботи організації, нічого не дали. Раптом ми стали винними, «заважали», з’явилися закиди та навіть прямі заяви про те, що «ви тут не потрібні». Численні викрутаси, які перечили статутові (про вихід ґіжицького гуртка з відділу й підпорядкування його Головній управі) шокували. Чого варта репліка на звіт Катерини Полевчак, коли вона згадала дитячий ансамбль, який почав працювати у Ґіжицьку та встиг уже успішно виступити, – критики назвали його «не ансамблем, а майстер-класами».

Ґіжицькі делегати не чекали завершення обговорення пункту «Звіт голови Управи Мазурського відділу ОУП за час діяльності від 14.02.2016 р. до 14.07.2019 р.», а відразу зачитали заздалегідь підготовлений документ про вихід ґіжицького гуртка з відділу. Урешті-решт, без наведення серйозних аргументів, учасники проголосували про відмову від надання абсолюторії управі Мазурського відділу ОУП. Щоби було безпечніше, спосіб голосування змінили на таємний – очевидно, відвага стала дефіцитним товаром.

Могли зачекати до точки «Вибір голови відділу, Управи відділу, Ради відділу, Ревізійної комісії і делегатів на VIII З’їзд ОУП». З невідомих причин „хтось” вирішив гримнути кулаком по столу. Емоції вз’яли верх над думанням про добро організації, образ відділу в кінці самого гуртка. Ніщо не стало на заваді, щоб пройти попередні точки програми та у такому самому таємному голосуванні обрати бажаного кандидата на голову відділу та управу. Уява цієї частини делегатів, що придумала цей заколот, видно так далеко не сягала. Тому зосередились в головному на приниженні Катерини Полевчак. Потім пішло поїхало, ніхто не управляв стихією.
Однак, це не найголовніше у контексті всієї ситуації. Важливо те, що людина з великим організаційним досвідом (17 років у Головній раді), яка роками невтомною працею будувала імідж відділу, не реагувала на образи з боку делегата-всезнайка. Лише раз він тихенько промовив, що «не бере відповідальності за сказане іншими». Одним словом, заради невідомих цілей творець іміджу Мазурського відділу ОУП немовби дав мовчазну згоду на публічне руйнування того, що великою мірою було результатом його багаторічної діяльності. Саме Іван Пік – це про нього йдеться – рекомендував у 2016 році пані Катерину на посаду голови відділу, коли прийняв рішення про відхід із посади. У «виходженій» ним домівці й відбулося урочисне передання поста. Однак невдовзі після цього почалися закулісні ігри, дзвінки до Головної управи об’єднання, натяки. 14 липня ми побачили фінал.

Закиди щодо роботи Катерини Полевчак, які пролунали, можна було би вирішити під час півгодинної відкритої розмови. Конференція продовжувалася від 14:00 до майже 21:00 години. Увесь цей час потратили не на обговорення програми дій, необхідних змін в організації, а на розв’язання заплутаного вузла. Зрештою, членкиня Головної управи Стефанія Лайкош, після консультації з юристом Мирославом Притулою, підказала вихід із тупика (делегати обрали управу, проте не знайшлося охочих стати головою). Цей тупик збудували саме делегати, які «все знали краще», при цьому декларували, що «не хочуть розбивати громаду». Однак в один момент пролунали образи навіть у бік ведучого зборів, делегата від гуртка в Банях-Мазурських, юриста з 30-літнім професійним досвідом.

У ситуаціях, коли не відома причина дій, латинське прислів’я говорить: «cui bono?», тобто – кому від цього користь? Я переконаний, що нікому з тих, для кого справді, а не на словах, важлива доля організації, що її від 1990 року під очільництвом Юрія Рейта чи Мирона Кертичака будували десятки людей. Реальної користі не досягли також делегати конференції від ґіжицького гуртка. Вони напрочуд легко забули, що ОУП – це не приватна фірма чи орган самоврядування ґмінного рівня, об’єднання – це громадська організація, сила якої – у довірі та співпраці. Фундаменти роботи ОУП (а також деякі успіхи мазурського відділу) були надщерблені.

У громаді стався заколот, поставлено під сумнів чесність членів організації, небайдужих людей. Це не можна відбудувати за деньдва. Чи руйнівники усвідомлювали, що перейшли червону лінію? Гадаю, що ні. Через особисті образи, підозри, амбіції вся їхня енергія до і під час конференції вилилася в деструктивні закиди.

На жаль, Іван Пік, який був найдосвідченішим серед делегатів, не припинив цієї вакханалії (очевидно, вдаючи, що він тут ні при чому). Вислів про «солодження» у момент, коли автор цих слів сказав про роботу Катерини Полевчак як голови, чи зауваження у сти- лі: «головою відділу повинна бути людина, яка походить з Ґіжицька» показують, якою зброєю «воював». Так поводилась людина, яку роками за ініціативність у роботі ОУП, креативність, вміння знаходити союзників поважали десятки українців і поляків.

Те, що кілька років відбувається в українській та світовій політиці (демагогія замість змістовної розмови чи програми дій, некультурність замість правил), прийшло й до нас. У таких ситуаціях варто ставити собі запитання: кому від цього користь?

Поділитися: