Анастасія Сєрікова ■ ЕСЕ ■ №21, 2023-05-28

– То ми тільки вшістьох ночуємо в Народному домі?

– Якщо не рахувати привида (хахаха).

– Хахаха.

Бо зі мною – всімох. Вони не бачили, як я щойно верхи на фіранці влетіла у вікно. Натомість жалілися:

що вночі хтось ходив коридорами,

що зникав інтернет,

що знов загубився ключ від бібліотеки.

Раніше тут теж губився ключ, щоправда не від бібліотеки – від читальні.

Коли я хочу згадати себе тодішню, то лечу праворуч, вздовж Ратушевої, до самого її кінця. У тридцятих там було гамірно, на початку сорокових – тісно й гірко, потім – пусто. Ще потім – зелено, а нині – склобетонно. Нині там музей.

Там є відділ сучасного мистецтва, експозиція ікон, рештки князів і мамонтів, а поряд – одяг моїх подруг. Ми носили чорні хутра й капелюхи, закривали обличчя віялами, а шиї – високими комірцями. Вдягали довгі мереживні рукавички й оксамитові накидки, а в дрібним бісером вишиті торебки клали перламутрові люстерка. Нас було теж шестеро, і ми приходили в Народний дім. Щомісяця платили по 25 злотих, щоб читати тут Квітку-Основ’яненка, Котляревського, Марка Вовчка, Кобилянську та Ірену Вільде, «Пригоди молодого лицаря» Спиридона Черкасенка, «Волинь» Самчука та «Нотатник» Юрія Липи, слухати хор і реферати про Крути, дивитися Коляду й Маланку, щоби бувати на святі Шевченка з оркестрою.

Мій чоловік тут грав у більярд і на бубні в оркестрі. Пам’ятаю, як у 38-му оркестру освистали. Мовляв, геть не готові, куди Народний дім дивиться! Насправді оркестра була готова, тоді просто лив сильний дощ, і музикантам розмокли ноти, а без нот вони не могли грати. Але мій Бубон грав і без нот. Стояв під дощем і грав.

Але з музикою дійсно були проблеми. Люди тоді масово стали відмовлятися платити членські внески, бо їх відстрашували вправи оркестри, «були їм не милі для уха». У Домівці думали навіть зліквідувати оркестру або підшукати для неї іншого приміщення.

Теперішні шестеро гостей живуть якраз там, де оркестранти складали інструменти, ходять на кухню залою, де грав мій Бубон. Малюють, пишуть, шукають щось у старих паперах. Сьогодні мені нагадали з тих старих паперів, що 2 серпня 1939-го ми запланували осінні концерти, вирішили читати більше рефератів і провести санітарний і бібліотекарський курси, влаштувати навчання з книговодства – для ремісників, купців і промисловців. Ще планували зменшити прослуховування радіо – через завеликий кошт на світло. І купити сукна, щоби поновити більярдний стіл. Влаштовувати щонедільні чайні вечері теж планували.

*

Я добре пам’ятаю ніч на 1 вересня.

О 4:45 загарбники напали із півдня та заходу, до нас іще було кількасот кілометрів, але ми миттю були на ногах. Мені скрутило шлунок, Бубон десь побіг за автоматом. Я міряла кімнату кроками, але заспокоїтися ніяк не могла. Потім прибігла в нашу Домівку. Тоді якраз пакували до валіз образи Ісуса Христа, Мазепи, Франка, Шевченка, Богуна, щоб везти за океан.

Я піднялася в театральну залу й підійшла до вікна. Нині його видно лиш ззовні, а тоді воно було справжнім, наскрізним.

Мені було так страшно. Я подумала, що ліпше закінчити все зараз і не мучитися очікуванням, що буде, коли дійдуть до нас. І вистрибнула.

*

Згодом бачила, як пустіє єврейський квартал, як горять фотографії, як поспіхом закидають у вентиляційний люк папери, у яких вписано й моє ім’я, бачила, як тіло мого Бубна разом із сотнями інших тіл присипають землею.

Тоді й наша Домівка перестала бути нашою. Мені тут робити стало нічого. Десять років я літала від хати до хати, і голоси в тих хатах впізнавала чимраз менше. Коли ж у москві здохло щось дуже потворне і смердюче, задухи стало меншати й у нас.

І тоді вони почали повертатися. Діти моїх подруг, сиві друзі чоловіка. Вони прагнули Домівки. Але в будинку жила біднота, тулилися голодні діти, хтось продавав крам. То вони орендували дві кімнати й театральну залу, де говорили вцілілою мовою, грали в шахи й у театр, дивилися телевізор, читали газети та слухали вірші Шевченка (слухали б і Стуса, і Ліну, але скільки не вслухалися, стіна глушила їхні голоси).

Вони потребували підтримки – і вигадали ткати килими і шпонувати меблі. Підтримка здалася засильною і занаціональною, тому скоро їхні виробництва розформували.

Я залітала з вітром у державні кабінети, ми перевертали папери, підсовували потрібні до підпису, але вітер був ще такий слабкий! Ми подужали зсунути ті папери тільки дванадцять років тому.

*

Усе так, як має бути, усе правильно – знаєте це відчуття? Так було, коли Домівка повернулася. Дах, фундамент, горище – усе потребувало ремонту. Вони дивилися на руїни, дехто плакав. Підставляли відра під дощові струмені в театральній залі – і знали, що все відбудують.

Фундамент отримав хімічні уколи, горище – нову рівну долівку, де, подейкують, будуть конференції і банкети.

– Щоб користуватися якнайбільшою поверхнею будинку, який знаходиться в центрі міста в досить тісній кам’яничній забудові, ми потребуємо максимально використовувати поверхню, яку маємо, тобто горище в нас не може бути просто горищем, має бути функціональним, –

кажуть вони й шукають гроші. Знаходять і гроші, і слова:

– Наш будинок історично був стрижнем українства в Перемишлі в протистоянні до всього іншого, після цього – островом зберігання цієї ідентичності. Тепер він є центром українсько-польського діалогу.

Вони вчать розрізняти правду і пропаганду, працюють із молоддю. Запрошують письменників, завжди по двоє – щоби було поліфонічно.

Вони готують тут їсти для людей з України, які тікають від бомб загарбників із півночі та сходу. Вони стелять їм тут ліжка. У такі ночі я не чіпаю фіранок і вимикаю електроінструменти будівельників.

*

Хто сюди приходить, тих я впізнаю. Дехто приходить вночі, коли їх не бачать сусіди, які живуть у кам’яницях із видовбаними на одвірках іменами кириличними літерами, які зрадницьки проступають під новими шарами фарби.

«Моя мама мала косметичний кабінет, а тато був учителем фізкультури. А я сюди щодня прибігав дитиною».

«На першому поверсі тато купував мені цукерки, нагорі був його кабінет, а тут мене годувала няня».

«Ми з мамою сиділи в цій залі, і я бовтала ногами. Покажіть, де ті дерев’яні крісла? Можна я на них посиджу?»

«А ми тут телевізор гуртом дивилися. У нас була височенна антена, яка ловила Львів».

Тепер тут учать малювати петриківкою, проводять гімнастику та мовні курси, готують зали під архів і тренінги.

Згодом, звісно, буде приміщення під звукозапис для нових оркестр.

Вони зняли зі стін три шари фарби, і я впізнала візерунки. Вони не будуть їх замальовувати.

Вони збираються повернути театральній залі червоне обличчя.

Вони купують у читальню книжки Сергія Жадана, Артема Чеха, Катерини Калитко й Катерини Зарембо.

Часом я ховаю їхні документи і ключі, траскаю вікнами, балакаю вночі з Франком, ставлю їм платівки Соломії Крушельницької і вже ж бунтую, як вони вмикають водночас чайник і кавоварку. Але мені з ними затишно, я люблю мови, якими вони говорять. Люблю, що в них немає страху.

Хай вони не грають на бубні, але їм чудово вдаються композиції з віолончеллю.

***

Авторка – Анастасія Сєрікова. Українка, родом із Сум, мешкає у Львові. Редакторка медіапроєкту Ukrainer. Текст «Концерт для бубна та віолончелі» написано під час перебування на резиденції в українському Народному домі в Перемишлі. Базою для тексту стали документи 1930-х років, знайдені під час ремонту приміщення, і спогади мешканців та відвідувачів будинку різних років. 

Поділитися: