Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №26, 2023-07-02

Наприкінці навчального року Петро Піпка завершив свою довголітню працю на посаді директора Комплексу загальноосвітніх шкіл ім. Маркіяна Шашкевича з українською мовою навчання в Перемишлі. Він розповідає про те, що було зроблено за ці роки, а також указує на проблеми, з якими зіткнулася школа. Говорить про виклики, які чекають попереду.

– Ви працювали як вчитель 41 рік, з них 23 роки були директором. Чи був минулий рік найскладнішим за всі роки існування школи?

– Ні, тому, що кожен рік особливий. За час моєї каденції ми пройшли чотири перевірки Вищої контрольної палати (Najwyższa Izba Kontroli). Жодну іншу школу в місті не перевіряли стільки разів, як нашу. Цього року з усіх перемиських шкіл перевіряли тільки «шашкевичівку». Це тому, що в нас багато учнів-іноземців. Такі перевірки тривають не тиждень-два, а більше. Остання стосувалася лише ліцею й тривала близько двох місяців. Також очікувалася перевірка початкової школи, але після мого втручання її наразі скасували.

– Скільки нових учнів школа прийняла з лютого минулого року?

– Важко сказати, тому що в нас постійна ротація учнів. Але минулого навчального року було понад 300 учнів. До повномасштабної війни – 170. Тому торік ми відкрили три додаткові класи, так звані «підготовчі відділи»: два – у початковій школі та один – у середній. Уже 25 лютого до нас приїхали діти та молодь з України. Вони ночували зі своїми батьками в спортзалі нашої школи. Шкільний куратор Підкарпаття вирішив, що ми не можемо створювати пункт для нічлігу, оскільки учні контактуватимуть із біженцями. Щоб потрапити до спортзалу, потрібно пройти через школу, ми не маємо окремого входу. Ті батьки, які ночували в нас, вирішили, що хочуть, щоб їхні діти тут навчалися. Так вирішив і керівний орган, тобто місто та ґміна Перемишль…

– …і ви погодилися приймати всіх охочих.

– Так, бо технічно можна було дати кожній дитині місце за партою. У підготовчих відділеннях новоприбулі діти мали 9 годин польської мови, а минулого навчального року –  6 годин. Усі інші заняття діти з Польщі та України відвідували разом.

– Чи вони інтегрувалися?

– По-різному. Кожен клас відрізняється. Є такі, де учні дійсно інтегрувалися – різниці між ними немає. Деякі діти з України, попри те, що навчаються в школі лише рік, досягли таких результатів й оцінок, що зараз, у кінці року, отримали атестат з червоною смужкою. Але є й група учнів, які неохоче вчаться. Перескладати іспити вони будуть у серпні. Звичайно, є суперечки. Проте після спілкування з молоддю вже знаю, що найкращий спосіб згуртувати та інтегрувати їх – це спільні заходи та поїздки. Школа не лише навчає, а й виховує. Вважаю, що українські школи роблять значну роботу щодо виховання в молоді любові до свого. Тут також велика подяка вчителям, які приділяють цьому свій вільний час. Наприклад, нещодавно наші діти їздили в Кошалін на дитячий фестиваль, а шкільний танцювальний ансамбль «Аркан» – у Прагу. Звичайно, це було б неможливо без підтримки батьків. Ми також співпрацювали з Об’єднанням українців у Польщі у межах деяких ініціатив, для деяких отримали від Об’єднання співфінансування.

– Ви згадали про ротацію. Як це впливає на школу?

– Хтось був у нас – і повернувся в Україну. Інші поїхали далі до західних країн ЄС. На їхнє місце ми взяли нових. Були й ті, хто навчався в інших школах Перемишля. З різних причин батьки просили нас взяти їхніх дітей до себе. Проблема, напевно, у декларуванні. Але насправді за стільки років роботи в мене було багато ситуацій, коли батьки заявляли, що їхні діти будуть учитися в нашій школі, а робили інше. Маємо зараз приклад у восьмому класі, в якому маємо чотирьох учнів з України. Усі вони зараз подали документи до інших середніх шкіл Перемишля. Трохи адаптувалися, вивчили мову – і пішли далі.

– Скільки учнів буде цього року в ліцеї?

– Протягом кількох років перемиські школи перебувають у системі електронного набору. Будь-хто може вибрати по черзі школи, у яких хоче навчатися. За півтора тижня до кінця шкільного року з 24 восьмикласників наш ліцей відзначило першим у системі четверо учнів. Якщо решта потрапить до інших шкіл, то в нас на цей момент у навчальному 2023/2024 році буде четверо учнів І класу ліцею.

– Отже, є проблема.

– На жаль, новітня історія української освіти в Перемишлі нагадує мені ситуацію українського класу, створеного в 1957 році в І Загальноосвітньому ліцеї ім. Юліуша Словацького. Українські класи проіснували тоді лише вісім років. І чому вони зникли? Бо місцеві українці відправляли своїх дітей у класи, де навчання відбувається лише польською. Сьогодні ця ситуація ніби повторюється. Сумно, що серед батьків цьогорічних восьмикласників є кілька випускників нашої школи. І я просто боюся, щоб не виникло такої ситуації, що врешті-решт закриють ліцей, а потім усі скажуть, що це ініціювала польська держава. Це не буде правдою.

– У чому полягає проблема?

– Ми спілкувалися з учнями та батьками. Було кілька зустрічей. Я сам пояснював батькам систему навчання в середній школі, як готуватися до випускних іспитів. Батьки запитували, хто буде вихователем, чи буде він україномовним, бо їм на цьому залежало. Тому вони знають, що їхні діти були під опікою українського вчителя.

– Можливо, проблема в рівні навчання?

– Протягом багатьох років ми посідаємо два перших місця в місті за рівнем навчання. Усі учні успішно склали матуру. Деякі з виправленням оцінок, але згодом вони вступили до вищих навчальних закладів. Так само в початковій школі. Принаймні на дві «станини» (staniny – пол.) ми випередили інші школи Перемишля. Діти нам кажуть, що втомилися одне від одного й хочуть нових знайомств, щоб прийшов хтось новий. Приходять, але не представники української меншини. Рідко буває, щоб хтось з іншого регіону прийшов до середньої школи. Рік тому одна особа приїхала до нас із Кальникова, а друга – з Лемківщини. І це все.

– А, може, у Сяноці чи інших містах Підкарпаття вже забули про школу? Може, потрібна реклама?

– Не забули, адже в школі проводимо багато заходів. Працює методист та консультант з української мови, які контактують з учителями пунктів навчання української мови Підкарпатського воєводства. Крім того, ці вчителі приїжджали з учнями на різноманітні конкурси, й самі – на конференції. Ми не раз були на зборах, наприклад, у Кальникові, куди приїжджали наші вчителі та діти. На цих зустрічах майже нікого не було. Мені здається, що в деяких селах гине вже наше українство. Звичайно, що з Ряшева молоді буде важко їхати на навчання до Перемишля. Але з сіл, коли молодь усе одно живе в інтернаті… Яка різниця – жити в гуртожитку в Сяноці чи Перемишлі? А чомусь до нас не йдуть.

– Але ж власного гуртожитку в «шашкевичівки» немає.

– Ні, але ми співпрацюємо з гуртожитком для дівчат, є місця в гуртожитку ІІ Загальноосвітнього ліцею. Також є кімнати в монастирі сестер василіянок. Знаю, що якби в нашій школі був гуртожиток, це був би елемент, котрий заохочує молодь приходити. Але є й економічний бік – такий об’єкт необхідно підтримувати. Однак неможливо утримувати будинок, розрахований на кілька десятків осіб, в якому насправді мешкає кілька дітей. На мою думку, місячна вартість проживання в такому гуртожитку становить близько 500 злотих. Тож так звані 500+ повністю забезпечують проживання дитини в гуртожитку. Але, щоб утримувати такий будинок, мають бути зайняті майже всі місця.

– Якось читав на одному з порталів розмову з директором школи, який закінчував свою каденцію. Він сказав, що «це був найкращий час у його житті». Що скажете ви?

– В одному я впевнений, що марно не просидів у цій школі. Насправді останній рік був важким: ми вчилися, працювали, а тим часом у школі був ремонт. Зокрема, капітальний ремонт спортзалу, який не ремонтували з 1998 року, коли відкрили частину школи зі спортзалом, бібліотекою, кабінетом інформатики. Завжди наголошуватиму, що це велика заслуга директора Юліана Бака, який добився отримання коштів на будівництво нової частини школи. За останній рік ми відремонтувати дев’ять класних кімнат та закупили для них обладнання. Також придбали нові комп’ютери для кабінету, де відбуваються уроки інформатики. Нарешті нам вдалося замінити всі двері в класах. Деяким було вже по 110 років. Кількома роками раніше побудували актову залу. Я особливо цим пишаюся, адже це ідеальне місце для іспитів, невеликих шкільних церемоній чи концертів. Також відремонтовано всі туалети, є ліфт та зроблено новий фасад будинку. Крім цього, вдалося обладнати їдальню. Там зараз харчується понад 120 дітей. Для учнів створено дуже комфортні умови для перебування в школі та навчання. Думаю, що всі ці факти сприяли тому, що настав час передати директорство молодому поколінню.

– Зараз директоркою школи буде її випускниця. Через три роки школа святкуватиме 35-ліття. Як ви бачите її майбутнє, якщо самі говорите, що до першого класу ліцею зголосилося лише кількох учнів?

– Знаю, що початкова школа працюватиме ще довго. Питання в тому, чи вдасться переконати батьків й учнів навчатися в середній школі, де в нас один профіль навчання, тому що є тільки один клас. Отже, складно організувати кожному учневі різні предмети на розширеному рівні. Але за всі роки праці ми виробили таку систему, що добре готуємо до випускних іспитів. Щоб не говорити марно, наведу приклад своїх дітей. Усі четверо пройшли «шакевичівку» від нульового класу до матури. Усі вони закінчили хороші виші (вищі учбові заклади – прим. ред.), не було проблем зі вступом на обраний факультет у державному університеті. І таких учнів у нас дуже багато. Тому я не розумію, чому така недовіра до наших учителів і взагалі до українських шкіл у Польщі. Але я вірю в нове покоління. Можливо, воно запропонує інші форми роботи, які дозволять школі стати більш ефективною. Знаю, що не все зроблено. Однак багато коштів і зусиль вкладено для того, щоб учень мав комфортні умови та відповідну атмосферу в нашій школі. Я знаю, що ці умови є одними з найкращих у Перемишлі.

Поділитися: