Сергій Поровчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №22, 2023-06-04

«Wojna na Ukrainie Kijów – Warszawa: razem do zwycięstwa. Analizy – refleksje – kalendarium». Praca zbiorowa pod redakcją Stanisława Stępnia. Warszawa: Fundacja Wolność i Demokracja, 2022. – 418 s.

Південно-Східний науковий інститут у Перемишлі у минулому році видав колективну монографію під редакцією д-ра Станіслава Стемпєня «Війна в Україні. Київ – Варшава: разом до перемоги. Аналізи – роздуми – хроніка події». Книгу присвятили пам’яті тих поляків, які у 2022 році віддали життя, борючись із російським агресором за незалежність України. Проєкт реалізовано за кошти Канцелярії прем’єр-міністра, в межах конкурсу «Полонія та поляки за кордоном» (2022), Фундацією «Свобода та демократія».

У передмові до книги д-р Станіслав Стемпєнь зазначив, що владімір путін розпочав агресію проти України 24 лютого 2022 року, оголосивши, що це була «спецоперація» з очищення країни від нацизму, зокрема його різновиду під назвою бандеризм. Абсурдність такого твердження дуже очевидна. Війна точиться насамперед у східних, переважно російськомовних регіонах. Переважна більшість місцевого населення навіть не знала, хто такий лідер українських націоналістів Степан Бандера. Для них героями були передусім ветерани Другої світової війни 1941–1945 років, а не УПА. Суспільство на сході України не виявляло антиросійських настроїв. Також не було підтримки вступу України до НАТО. То що ж насправді задумав путін? Однозначно перебудувати російську імперію в межах кордонів, максимально наближених до колишнього СРСР, а потім розширення російської сфери впливу принаймні на Центральну Європу, а далі, можливо, – на Захід. Найважливіші цілі щодо України російський лідер виклав у своєрідному «майн кампф», яким стала його знаменита стаття від 12 липня 2021 року під назвою «Про історичну єдність росіян і українців». Це були не політичні міркування, а офіційна інтерпретація російської політики.

Текст негайно опублікували на офіційному сайті президента росії – kremlin.ru. У згаданій статті путін підтверджує, яким є і було ставлення росії та росіян до України та українців протягом століть. Українську націю в кремлі ніколи не визнавали, а територію, де проживають українці, називали Малоросією. російське поняття нації не має нічого спільного з визначенням Йоганна Ґотфріда Гердера нації як спільноти культури, мови та історії. росіяни бачать свою націю інакше. Для них це «триєдина» спільність, тобто складається з трьох територіальних етносів: русинського (тобто московського), українського та білоруського, але вони не рівні. На їхню думку, «руський (московський)» етнос є найвищим, бо це найрозвиненіша цивілізація, а два інших є лише його доповненням. У розумінні росіян, ця модель має сакральний характер, відповідно до принципу, що розуміється на Русі специфічно: «Бог уподобає Трійцю». Але це не має нічого спільного з принципом теологічної рівності.

Духовна влада в росії підпорядкована владі світській. Тому нікого не дивує те, що московський православний патріарх кіріл підтримує війну, бо він не моральний авторитет, а виконавець державної політики. Президент росії є уособленням не тільки держави, а й нації. Саме його воля та лідерська сила пов’язують окремих людей у цей «триєдиний» російський народ. Українці на це не згодні, тому путін уважає, що має не тільки право, але й обов’язок втрутитися й навіть покарати їх. У згаданій статті путін різко ображається на Леніна за спробу відійти від принципу нації «три в одному» і захоплюється Сталіним за те, що він повернув з цього шляху. Для російського лідера «сучасна українська нація» є винаходом австрійців, німців і насамперед поляків, бо якщо перші робили це лише з політичних мотивів, то наміри поляків були не тільки політичними. Не бракувало серед них ідеологів і пропагандистів гасел свободи, борців за рівність і навіть альтруїстів, готових зі зброєю в руках боротися за незалежність різних народів на чужих барикадах. Звичайно, поляки теж мали свої інтереси над Дніпром, але теж часто піддавалися чарівності української культури, пісень, звичаїв і степового краєвиду. Були навіть такі, які добровільно ставали українцями. росіяни не тільки не могли цього зрозуміти, але вважали такі національні навернення «ненормальними» й політично дуже шкідливими. Невід’ємною рисою російської політики, принаймні з XXVII століття, було переконувати український народ у тому, що його головним, майже природним ворогом є і завжди були поляки. Українство було потрібне росіянам настільки, наскільки воно було антиподом польськості. москва багато зробила в цьому плані. Вона також не шкодувала зусиль, щоб переконати поляків, що українці їх ненавидять і ненавидітимуть завжди.

Однак путін помилявся як щодо поляків, так і щодо нинішніх українців. Колони російської армії, які заходили на територію України зі сходу, зустрічали без квітів. російські офіцери дарма взяли урочисту форму, в якій за три дні мали парадувати в Києві. Несподіванка виявилася повною та ворожою не тільки з боку україномовних українців, а й навіть з боку російськомовних. Досі кремль дивується: «Що сталося?» А так сталося тому, що українці – нація, до того ж окрема від росіян нація. У них є своя мова (навіть якщо і не всі нею володіють), культура, традиції, вони пишаються своїм минулим й ідентифікують себе зі своєю територію. За понад 300 днів війни вони довели це своїм героїзмом і непримиренною боротьбою з окупантами.

Поділитися: