Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №35, 2023-09-03

«Везти допомогу небезпечно? А де безпечно? Вбити може як ракетний обстріл, так і вантажна машина, яка вдарить твою автівку на дорозі», – говорить Маріанна Яра, культурна діячка із Сянока, яка організовує збірки допомоги в регіоні й доставляє її в Україну. 

– Майже одразу після нападу росіян на Україну в Польщі було створено пункти допомоги для біженців, зокрема в Кросцєнку, де польсько-український перехід. Ви, мабуть, були там із самого початку?

– Так, і для мене те, що треба допомагати, не було чимось новим. Бо ми від 2013 року, від Майдану, підтримували Україну, як могли. Потім почалася акція «Свята без тата». Завдяки архиєпископові кир Паїсію ціла православна Перемисько-Ґорлицька єпархія приєдналася до різних ініціатив на підтримку України. Так тривало дев’ять років. А коли зранку 24 лютого минулого року вдарили по Києву, уже не можна було робити збірок час від часу. Мушу сказати, що серед моїх друзів не було інертних людей. Не було такого, що свої проблеми в цей момент ставили вище від України – працювали при різних збірках. У нас першими біженцями були діти з дитячого будинку на Львівщині. Їх поселили у Центрі «ЕЛЕОС» у Ґладишеві (Православний благодійний центр Перемисько-Ґорлицької єпархії – прим. ред.). Приїхало майже сорок дітей з опікунами. Вони там до сьогодні. Уже збиралися повертатися, щоб діти з вересня почали навчання, а після удару по Львову в липні вирішили лишитись у нас. Чекають.

– Кажете, що питання допомоги для вас не є чимось новим. Але напевно тепер було важче через кількість осіб, які потребують підтримки.

– Напевно торішній березень був важким. Думаю, для всіх. Треба було перевозити людей, шукати тимчасовий притулок на два-три дні, а пізніше шукати щось стабільнішого. Я собі зараз навіть не уявляю, звідки ми мали сили. Чергували кілька діб на кордоні, зустрічали людей, реєстрували їх. Біля Кросцєнка були два пункти – у селах Рівня й Лодина. У школі зробили штаб для координування. Там теж видавали гуманітарну допомогу, годували людей і там же був тимчасовий нічліг. Я дуже вдячна бургомістру Устрик-Долішніх, Бартошу Ромовичу, що одразу організував великий штаб і, що головне, здійснював контроль над тими автобусами та бусами, які забирали людей. Записували дані матерів, дітей, куди їдуть і дані перевізника або водія. А знаю, що в інших місцях були випадки, коли хтось забрав молодих людей – і вони пропадали. Також відразу відгукнулися наші друзі з Німеччини, Франції. Наприклад, о. Юліан Феленчак, православний парох з Морохова, організував кілька «тірів» (вантажна машина – прим. ред.) допомоги з Франції. Ми її доставили до волонтерів в Україні, яких знаємо з 2014 року. Співпрацюємо з тими ж людьми, з якими починали десять років тому, крім однієї волонтерки – письменниці з Тернополя Лілії Мусіхіної. Минулого року вона мені написала: «Я вже не волонтер, іду на фронт». Ми ще їй допомогли зібрати на форму – і вона досі на передовій. Знаю багато таких, які зараз воюють.

– Жінок?

– Так, бо ми працювали та працюємо з багатьма жінками. Маю чудовий пункт у Самборі. Там є голова Товариства «Бойківщина» Люба Саварин, батько якої із села Мокре, що біля Сянока. Як доля складається: ще до повномасштабного вторгнення росії Люба побачила в інтернеті картини художника з Мокрого – Мирослава Гаврильця. На одній з них зображена панорама Мокрого, і вона її хотіла купити. Автор подарував їй картину безплатно. Так почалося наше знайомство. Люба дає нам список того, що їй потрібно, і ми збираємо. Самі в православній парафії у Сяноці виготовляємо так звані «цеглинки». Це маленькі молитвеники або образочки, які продаємо. За отримані гроші купуємо допомогу й веземо її. Не можу не згадати тут мою щиру приятельку – Дануту Співак, котра найактивніша в нашій парафії, саме з нею возимо допомогу в Україну.

– Як везете?

– Спочатку були «тіри», які безплатно надав нам український підприємець із Перемишля. Зараз такої можливості немає. Тепер складаємо сидіння в машинах, пакуємо й веземо самі. Щодо біженців, то від початку вони жили у нас в місті не лише в готелях, а також у наших людях. У плебанії, де я живу з чоловіком, тимчасове житло впродовж півтора року мало близько 60 людей. Тільки протягом перших чотирьох місяців у нас жило 15 осіб. Ще ліжка можна розкласти, але ванна та кухня – одна. Якось усе вдалося. Спершу я робила списки тих, хто в нас проживав і куди далі поїхав. Пізніше вже перестала.

– Ви сказали про друзів з-за закордону, які вам допомагали. Якими чином?

– Друзі це зараз, але рік тому деякі були мені зовсім чужі. Є, наприклад, Аліна Недзєльська з Гамбурґа. Це полька, але в неї щира любов до України. Вона сама звернулася до нас із питанням, чи приймемо кілька «тірів». Домовилися, що машини в нас мали розвантажитися і поверталися в Німеччину. Так і сталося. Речей в єпархіальному будинку було стільки, що перейти з кімнати в кімнату було неможливо. Мій син Данило з друзями пакував усе до автівок і завозив, зокрема, у Львів. Там працюємо з людьми в Україні, яким ми віримо і знаємо, що нас не підведуть. Крім того, завдяки цій гуманітарній допомозі, ми могли підтримувати й біженців у нашому місті. Також для їхніх сімей, які лишилися, зокрема у східній Україні, ми робили пакунки й висилали Новою поштою. Зараз теж поштою передаю посилки на передову. Два дні – і посилка вже там, куди має прийти.

– Львів, Самбір, Тернопіль. Де ще маєте волонтерів, з якими співпрацюєте?

– Також у Вінниці. Це завдяки акції «Cвята без тата». Кілька років тому діти, які втратили батьків, приїхали на відпочинок до Команчі. Вони жили в осередку Сарепта. Частина не розмовляла українською мовою. Ми з ними багато працювали, вчили пісень. Саме тоді познайомилися з волонтерами з Вінниці. Як їм щось зараз дуже треба, ми це шукаємо, купуємо й висилаємо – така наша робота. І вона мусить тривати. Подумати, щоб у ХХІ столітті в центрі Європи агресор знущався з цілого народу – це справді геноцид, який триває. Ще немає повної перемоги, але війна показала мільйонам українців, ким є цей сусід, що це сусід, якому не можна вірити, який віками нищив матеріальні й нематеріальні цінності. Але передусім людей. Я вважаю, таке відкриття очей деяких частковою перемогою. Багато таких осіб опинилося в нас. Українська громада у Сяноці мала готові кімнати, щоб приймати постраждалих від війни. Ніхто не лишався байдужим, не нарікав на ускладнення. Минуло півтора року, у Сяноці мешкає кілька тисяч біженців, частина пішла працювати. Але якщо в когось багато дітей? У нас є матір, в якої п’ятеро дітей. Вона не пороздає тих дітей і не піде на роботу. Її чоловік міг виїхати, але вперся – лишився й зараз воює. Я дуже вдячна українцям із Сянока, друзям, парафіянам, учасникам наших ансамблів за допомогу й підтримку. Мені не треба багато просити. Наприклад, кажу в ансамблі «Співанка»: «Мені треба це і це». Нема питань – зібрали допомогу й навіть завозили її зі мною в Самбір, жінки, яким близько 60 років. Те саме ансамбль «Лем Ми»: з двох концертів гроші віддали на підтримку для армії.

– Бачив ці благодійні концерти.

– Так само дівчата з гурту «Відимо» – увесь ансамбль працював зі мною. Найбільше тішить, що ніхто з близьких мені людей не лишився байдужим. Не було таких моментів у перші місяці війни, що б не прийшли після роботи й не допомогли. Бувало, що вночі сортували допомогу, а зранку знову йшли на роботу. Звичайно, зараз ситуація змінилася, бо мало речей для сортування та пакування. За півтора року теж багато змінилося у ставленні до війни й через інфляцію. Ціни за рік змінилися, й люди не можуть витягнути з гаманця стільки ж, як раніше. Проте вважаю, що чим більше людина ділиться, тим більше має. Не тільки, коли йдеться про духовну підтримку, матеріальну теж. Одного разу мені привезли теплі військові куртки з Німеччини, двісті штук. Терміново були потрібні гроші. Я якраз отримала тоді дзвінок з інформацією, що мені висилають переказ. Не було грошей, а завдяки переказу – знайшлися. 

Найважче, коли їдеш в Україну і бачиш людей: засмучених, пригнічених. Вони все дійсно переживають, бо в когось член сім’ї загинув або брат, син, чоловік чи тато зараз воює. Постійна думка, що ж буде далі, пригноблює. А ще коли сирени починають гудіти. Коли я перші рази везла допомогу й гуділи сирени, теж думала постійно, де впаде ракета. Але що мала робити – ховатися під машину? Ми тут як місцева громада на Сяноччині не хочемо хвалитися. Коли людина свідома, що на все є Божа воля, то світ легше сприймається таким, яким він дійсно є.

Поділитися: