Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04

Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була досить табуйованою. Про такий діагноз могли знати хіба що найближчі люди в родині, тому часто жінки сам на сам залишалися зі своїм горем та не могли відверто ділитися переживаннями, аби уникнути небажаних порад та осуду. Каріна Саварина — перша українка, яка в книзі описала проблеми, з якими зіштовхуються жінки з безпліддям. Вона сама пройшла цей шлях та допомогла іншим жінкам. Зараз письменниця виховує 6-річну дочку Марусю — дівчинку вона усиновила в Україні. Близько 4 років Каріна живе в Польщі.

Ми поговорили з письменницею про книги «Мам» та «Не вагітна», дізналися про особливості виховання дітей у різних країнах, а ще про відчуття безпеки у мам й відмінності у вихованні.

Примітка. Каріна Саварина наголошує, що її досвід та міркування щодо питань є суб’єктивними, адже кожна людина має різні погляди на одні й ті ж питання.

Мами в Україні та Польщі

З початку повномасштабного вторгнення Польща прихистила близько 900 тисяч українських біженців. Найбільше серед них жінок з дітьми: мами, бабусі, доньки, сестри. Всі жінки, доля яких докорінно змінилася, опинилися у чужій країні й з перших днів отримали велику підтримку.

Польські жінки безплатно надавали житло та їжу українкам, шукали прихисток, оформлювали документи. Згодом наші жінки почали повертатися назад, в Україну. Попри війну, українки обирають свідоме материнство. Курс на материнство зростає, вважає Каріна Саварина.

«В цьому році дуже багато моїх знайомих завагітніли, знаходячись в Україні. Народили там дітей, і мені здається, що курс на материнство такий, як був, а може ще більший. Я знаю деяких людей, у яких є двоє діток, але вони захотіли ще третю дитину. Материнство стало більше розквітати», — розмірковує письменниця.

Вона разом з донькою Марусею вже 4 роки живе в Польщі. З міркувань безпеки, поки в Україні триває війна, авторка не планує відвідувати її з дитиною. А от в Польщі українок з дітьми письменниця зустрічає часто. Ставлення до них хороше, принаймні про конфлікти на місцевому рівні наша співрозмовниця не чула. Бували окремі інциденти, які набувають публічного розголосу, але це більше виняток, а не правило.

«Я буду казати тільки за те, що я бачу в Познані, та про тих людей, з якими я спілкуюсь. На майданчиках, де я ходжу в центрі міста, спочатку було десь 80% українських жінок з дітьми. І всі один одному допомагали», — згадує Каріна Саварина.

Попри різні країни та менталітет, і в українок, і в полячок є спільні принципи у вихованні дітей. Наприклад, у обох країнах молоде покоління дає малюкам більше свободи: подуркувати у багнюці, поплакати у супермаркеті чи пострибати у калюжі.

Що особливого у польських батьках

«Ми ходимо на дитячі дні народження в садочку. Тут все так влаштовано, що нам дають запрошення для всіх дітей, хоча я можу й не знати цих батьків, а бачити тільки декілька разів на рік. Перший раз ми потрапили саме на такий день народження, коли почалося вторгнення. Тут, доречі, не накладають так багато страв, як у нас, що на дитячий стіл, що на дорослий. Ставлять трошки якихось смаколиків, водички, чаю, кави. Я звикла, що у нас, коли ти йдеш на день народження, то ти наїдаєшся. А тут я прийшла голодна з дитиною», — з посмішкою пригадує письменниця.

Суттєва різниця є й у вихованні малечі, пригадує Каріна Саварина. За досвідом українки, самі полячки набагато спокійніше реагують на дитячі істерики. 

«Дитина плаче, а мама чекає, коли вона виплаче цю емоцію. Так, в книжках так написано, але я ніколи не бачила цього. Багато чому я навчаюся у них», — каже мама Марусі.

До дітей в Польщі змалку ставляться, як до особистості. Героїня пригадує, що коли захворіла її Маруся, то дівчинка не ходила у садок кілька днів, аби не заразити дітей. На вулиці Каріну з донькою помітила вихователька — вона привіталася й почала говорити з дитиною, як з дорослою. Цей випадок дуже відбився у пам’яті, каже Каріна Саварина.

«Я пам’ятаю, що в дитинстві я була просто додатком до батьків, собі там мала стояла… Ще помітно, що в польських мам, яким десь 60 років, є це дуже тривожне ставлення до дитини. У покоління полячок, які вже мого віку, у них цього немає. Вони бачать, що дитина впала — стоїть, дивиться. Ну, встала, ну, окей, це ж дитина», — говорить героїня.

Вона додає, що за три з половиною роки лише один раз бачила поляка, який розізлився на дитину. Загалом у поляків можна повчитися відношенню до дітей, але, наголошує жінка, у теперішніх умовах війни, у яких живуть українки — важко не тривожитися за дитину.

Крім Польщі, наша співрозмовниця мала досвід життя в Чорногорії — там також є свої особливості у вихованні. Малюк вважається святом та радістю для всього покоління. 

«Наші люди цього злякались б, бо у нас такого немає. У Чорногорії люди беруть цю дитину і поколу цілують, бавляться, адже це таке як щастя — дитинка. Потім ця дитинка виростає, а її всі знають. Вона йде на автобус, і людина із крамнички біля автобусної зупинки, водій автобуса, в який вона сяде, і люди з якими в ньому їхатиме, бо всі її з дитинства знають. Так виходить, що ця дитина змалку жила в просторі, де вона зацілована, і всі її люблять та знають», — пояснює Каріна Саварина.

Як в Польщі ставляться до абортів

В Польщі станом на 2024 рік аборти є заборонені, винятком є тільки медичні показання. Втім, вже відомі випадки, коли жінкам не зробили оперативне втручання попри те, що пологи були не рекомендовані. Каріна Саварина розповідає, що самі полячки активно намагаються протистояти закону про аборти. Жінки ходять на мітинги, просувають свої права у соцмережах. 

«Мені здається, що це ще починається заборона на своє тіло, коли в мусульманських країнах ти не маєш права показувати ні ноги, ні руки, ні обличчя. Потім тобі забороняють контрацепцію, свободу спочатку в одному, потім в іншому прояві. Для полячок це також дивно. Я сподіваюсь, що цей закон зміниться», — коментує українка.

За словами Каріни Саварини, державі варто ретельно продумувати такі рішення. Як приклад вона наводить Штати, які мають досвід пошуку батьків для малюка, коли він ще знаходиться в утробі матері. 

«Є дуже багато пар, сімей, які залюбки хотіли би дитину, але вони не можуть. Якщо ви вже забороняєте аборти, то може б якось допомагали цим жінкам. Одна з найстрашніших речей, на мою думку, на планеті — це те, що є люди, які народжують дитину, яку вони не хотіли. І вони її потім все життя не люблять. Бо це ж не тільки якесь питання 9 місяців, це питання всього твого життя», — каже письменниця.

Усиновлення

Тема усиновлення в Україні досить закрита. Про те, що пара усиновила дитину, зазвичай не знають навіть близькі.  Каріна Саварина пригадує, що з відомих українців, які всиновили дитину, колись була відома лише спортсменка Лілія Подкопаєва. Нещодавно співачка Наталя Могилевська публічно повідомила, що всиновила двох дівчаток. Саме такі приклади, каже пані Каріна, можна назвати успішними для просування теми всиновлення.

Також, пригадує письменниця, українська телеведуча Катерина Осадча разом з ЮНІСЕФ зробили цикл програм про пар, які всиновили малюка. На думку авторки, дуже важливо, аби в суспільстві показували, що дитина може виховуватися у різних сім’ях — в когось буде гетеросексуальна родина, в когось дві мами або два тати. Разом з тим, не варто ідеалізувати всиновлення, пояснює пані Каріна, бо часто завищені очікування чи уявлення про ідеальну дитину можуть розбитися об реалії, а батьки потім повертають дитину в дитбудинок.

«Якось я відкрила книжки про сексуальне виховання в Україні “Малечі про інтимні речі», й там на першій сторінці написано, що дитина з’являється з яйцеклітини мами і сперматозоїда тата. Наприклад, своїй дитині я не можу це так пояснити. Тому дітям варто показувати, що є різні способи того, як дитина може опинитися у новій сім’ї», — каже Каріна Саварина.

Письменниця ділиться у розмові, що їй постійно пишуть листи люди, які прочитали книжку «Невагітна».

«І майже всі ці листи починаються з фрази «Вони написали книжку про мене». А з приводу усиновлення мені пишуть набагато рідше. Але я одразу з ними розмовляю, я навіть можу дати свій номер телефону. Люди мені телефонують, радяться», — ділиться досвідом авторка.

Що стосується Польщі, то тут люди досить відкриті до розмов про усиновлення малюка, пояснює письменниця. Але у Польщі дещо інша система усиновлення, яка має свої особливості та складнощі. Авторка пригадує, що в часи, коли вона проходила курси усиновлення, психологи, які супроводжували групу, пояснювали, що в колишніх радянських країнах часто приховували цей факт, бо це було щось “негарне”.

З досвіду героїні, люди в інших країнах пишаються, що вони взяли дитину, бо вони радіють — вони нарешті стали батьками.

«Коли мене питають про це, я не кажу: «Добрий день, наша всиновлена!». Мене питають, чим я, як письменниця, займаюся. Я кажу — пишу книги. Вони кажуть, про що ваші книжки? Кажу, про безпліддя. Чому ти написала такі книжки? Я кажу, це мій досвід. І ніхто тут, до речі, не лізе мені сильно в душу, мої кордони не порушує. Єдине питання, яке я почула за три з половиною роки, після того, як я розповіла цю історію: “Як ви так зробили, що вона на вас так схожа?” А більше ніхто нічого не задає», — розповідає героїня.

З донькою Марусею пані Каріна відверто говорить про усиновлення. 

Дівчинка все розуміє.

«Не вагітна» та «Мам»

Дві книжки авторства Каріни Саварини зараз стали порадником для жінок з безпліддям та їхні рідних, які хочуть підтримати своїх людей. Під час повномасштабної війни письменниця написала третю книгу на основі 50 інтерв’ю — це історії українок, які згадували свій досвід вторгнення, але ця книга не вийшла у світ. Дуже багато болю помістилося на цих сторінках, відтак у видавництві «Лабораторія», яке видало перші дві книги авторки, порадили поки що не випускати книгу в світ або значно її цензурувати.

«У них є свої правила, в мене є свої правила. Я дуже відверта, і в першій, і в другій, і в третій була такою, а тепер у четвертій книжці. Мені простіше було її скасувати, але, можливо, ми видамо її в Польщі», — каже письменниця.

Будучи мамою Марусі, авторка продовжує навчатись письму, викладає у літературній школі «Риба». Головна мотивація — це власний розвиток та донька Маруся.

«У мене не було грошей на няню, щоб там вона сиділа повноцінно з Марусею, а лише на кілька годин. Так от, ці кілька годин я працювала, не доспавши, не доївши, засмикана, задьоргана, з маленькою дитиною. Я сідала і писала просто все, я все відключала, видалила всі соціальні мережі. Я знаю, що мені 40 років зараз, і я мушу ще добитись своєї кар’єри. Мені буде соромно, коли Маша виросте, і я не буду чимось їй цікавою, не буду для неї прикладом», — резюмує Каріна Саварина. 

Поділитися: