Григорій Сподарик ■ ЛЕМКИ ■ №35, 2023-09-03

55 років тому був створений Музей лемківської культури в селі Зиндранова. Про його початки, розвиток і сьогодення розповів теперішній керівник музею, син засновника й першого власника Федора Ґоча – Богдан.

Богдан Ґоч нагадав, що після депортацій в Україну та в межах акції «Вісла» Лемківщина фактично залишилась без своїх давніх господарів. На чужині, згідно з планами тодішньої влади, депортованим загрожувала асиміляція й стирання ідентичності. Водночас влада, перейнявши матеріальну лемківську спадщину, крім кількох церков, жодним чином не була зацікавлена в її збереженні. Людям також не дозволяли повернутися на свою землю. Це стало можливо лише після 1956-го, й тоді на Лемківщину повернулось близько 5 тисяч її давніх мешканців. Проте це була надто мала група, щоб опікуватися залишеною культурною спадщиною. Вони намагалися доглядати за церквами чи придорожніми капличками, але не вистачало сил і можливостей на збереження хат, господарських будинків, знаряддя тощо. 

Лемківські громадські діячі зосередилися на відновленні мистецького руху, щоб підтримати дух тих, хто вирішив повернутися на рідну землю. Богдан Ґоч зауважив, що у випадку Зиндранової перша капела і співоча група були створені ще в середині 50-х років. Потім вони почали з’являтися й в інших місцевостях.

«Тоді почали збирати й народній одяг, який використовували на потреби згаданих ансамблів, котрі виступали по селах і так зберігали рідну культуру», – відзначив доповідач.

Але й надалі, як зауважив Богдан Ґоч, важко було утримувати житлові та господарські будинки. Цю проблему помічали лемківські лідери, й тому на зустрічі 17 серпня 1968 року в Білянці прийняли рішення про створення лемківського музею. Один із лідерів Федір Ґоч віддав на його потреби свою хату, а сам переїхав до новозбудованої. Спочатку музей, керівником і юридичним власником якого був фундатор будинків, існував як «кімната пам’яток лемківської культури». Збереження власницьких прав за приватною особою мало свої плюси та мінуси. З одного боку, такий статус не давав можливості отримувати державні кошти на функціонування, а з іншого – влада, яка не завжди була прихильником таких ініціатив, не могла контролювати музей чи довести до його закриття. 

Музей розпочав роботу, експонатів із кожним роком ставало більше – меблі, господарські знаряддя, народний одяг тощо. У музей потрапили пам’ятки, пов’язані з битвою, що відбулася 1944 року у Дуклянському перевалі, тому що в рядах радянської армії билися також лемки. У 70-х роках лемківські діячі вирішили побудувати на території музею пам’ятник, присвячений саме цій битві, й організувати урочисте відкриття, зокрема за участю гостей із СРСР. Для місцевої влади така активність була неприйнятною, й саперам наказали підірвати пам’ятник. Це відбулось у 1976-му.

«Під час вибуху був пошкоджений будинок музею і хата Федора Ґоча. Ймовірно, розраховували на те, що виникне пожежа та все знищить, але, на щастя, цього не відбулось», – розповідає Богдан Ґоч.

Він зауважив, що парадоксально, але справа пам’ятника надала розголосу про музей настільки, що ним зацікавилася Служба безпеки з Кросна. Вони відкрили справу під назвою «Пам’ятник». Із документів польського Інституту національної пам’яті відомо, що тодішня влада мала в планах закриття музею. Формальним приводом мала бути потреба реставрації пам’яток, які врешті мусили потрапити до музеїв у Ряшеві та Ланьцуті. Як зауважив доповідач, невідомо чому, але цей план не був реалізований, так само як і план про перенесення будинків музею до скансену в Сяноці.  

Музей мав і має велике значення для лемківської спільноти. Це місце дозволяло відчути атмосферу рідної хати та землі й відтворити дещо затерті в пам’яті краєвиди, поговорити рідною лемківською говіркою. Люди також постійно передавали предмети, які збагачували колекцію музею. У збереженні рідного допомагало створення на території музею пам’ятників жертвам таборів у Талергофі та Явожні, встановлення дошки, присвяченої відомим лемкам, чи збереження колекції хрестів із неіснуючих церков, експозицію з яких назвали лемківською «стіною плачу». Сюди перенесли будинок сільської світлиці з Тиляви та давній вітряк з Вапенного. До музею потрапила і єврейська хата, в якій організували виставку, присвячену колишнім місцевим єврейським жителям. Що цікаво: уродженець Зиндранової, нащадок власників цієї хати професор Самуель Олінер у шкільні роки сидів за однією партою з Федором Ґочем. У музей потрапили й пам’ятки, пов’язані з ромською спільнотою. Серед культурних ініціатив з’явилося й існує до нині свято «Од Русаль до Яна». 

Від моменту створення музей постійно боровся з фінансовими проблемами. Краще було тоді, коли вдавалося укладати договори з органами самоврядуваня або державними музейними установами. Проте такі розв’язання ніколи не були тривалими, й проблеми поверталися. У 2019 році музей було внесено до списку Міністерства культури. Установа отримує кошти, які держава виділяє на функціонування нацменшинних організацій. Але й це не гарантує стабільності, оскільки цього року попри подорожчання майже всіх послуг фінансування було скорочено наполовину. Тому музей у 2023-му почав працювати з квітня і, як передбачає Богдан Ґоч, завершить роботу в кінці вересня. Отже, ще є трохи часу, щоб у цьому році встигнути відвідати це важливе для лемківської культури місце. 

Завершуючи свою доповідь, Богдан Ґоч підкреслив, що зараз функція музею дещо змінюється. Оскільки залишилося мало об’єктів, які можна врятувати, зараз зосереджуються на реставрації й популяризації того, що вдалося зберегти протягом цих десятиліть. Завданням майбутнього є надрукувати й видати інформаційні матеріали про все, що досі зберігається в усних переказах і пам’яті старших людей, які, на жаль, відходять. Богдан Ґоч переконує також, що керівництво музею зосереджуватиметься на збереженні й популяризації лемківської культури, так як робило це завжди, «відкидаючи в бік національні поділи, що зараз існують серед лемків».

Усю розмову та інші матеріали, що стосуються лемківської тематики, можна послухати на ютуб-каналі Карпатського товариства (Towarzystwo Karpackie). 

Поділитися: