Валерія Гуржий ■ ВІЙНА ■ №14, 2022-04-03

Історії українських біженців

Кожна людина має плани на майбутнє, амбіції та мрії, але коли у твою країну приходить війна, все це відходить на другий план. Коли на Батьківщині вибухають снаряди, а ракети влучають у житлові будинки, ти думаєш лише про те, аби вижити й зберегти здоров’я, а майбутнє залишається невизначеним.

«Хочеться, щоб у тебе було завтра»

До війни Настя з Миколаєва працювала викладачкою англійської мови, розвивала власну справу та вірила у краще.

«Вся Україна о 4-й ранку прокинулася від вистрілів та вертольотів. Я цього  не чула, мене тільки о 7 ранку розбудив дзвінок. То був мій хлопець: він сказав зібрати речі – бажано всі найцінніші та найнеобхідніші – і залишити їх у валізі. Я після сну не могла зрозуміти, що відбувається. Куди й нащо збиратися, чому він настільки спокійний та впевнений. Я запитала, що сталося, він сказав, що розпочалася війна. Прогнози були різні, хотілося би, щоби цей жах якнайшвидше закінчився. Перші дні з 24 по 26 лютого здавалося, ніби я сплю і це сон, що в один прекрасний момент я прокинуся і все це закінчиться», – розповідає дівчина.

Настя каже, що в неї було багато планів, а зараз життя розділилося на «до» та «після». 

«Тепер треба думати тільки про те, як вижити, не кажучи вже про якісь цінності. Мабуть, тільки під час війни ми починаємо усвідомлювати, наскільки важлива для нас сім’я, увага близьких людей, щоби вони завжди були поруч. Мій ранок починається зі дзвінків з питаннями «як ти», я завжди телефоную і дізнаюсь, чи у всіх все добре. Дуже важливо знати, що для близьких людей також наступив ранок, що вони хоча би не чули цього жаху – або що вони хоча би у безпеці. Але, на жаль, не всі мої родичі можуть почуватися безпечно з тих чи інших причин, і це дуже страшно»,  – додає українка.

Вона каже, що у такі моменти розумієш, скільки уваги ми звертали на зовсім, здається, непотрібні речі. 

«Близькі люди – це найдорожче, що в нас є. Дім завжди був, є і буде для мене найбезпечнішим місцем. Батьки з дитинства казали, що це «наша фортеця». Вона захищає від усього. Вдома навіть стіни лікують, тому домівка здавалася тихим, безпечним і улюбленим місцем, куди я хотіла повертатися знову й знову. Коли були бої, коли над будинком літали снаряди, гвинтокрили, все одно здавалося, що стіни мене захистять, тому що я вдома, у безпеці. Під обстрілами я обіймала свою маму і казала, що все обов’язково буде добре, війна закінчиться і ми будемо разом. Але з кожним днем ставало все гірше і гірше, обстріли ставали довшими та потужнішими, росіяни вбивали дедалі більше цивільних. Рішення поїхати з країни ухвалила не я – це зробили за мене мої близькі. Вони сказали, що так буде спокійніше і мені, і їм. Вони вирішили зробити це для мого майбутнього, моєї психіки та спокою. Їм, як і мені, було важко бачити все, що відбувається. Чому терориста, який підриває будинок, саджають пожиттєво, а з людиною, яка підриває всю країну, ведуть перемовини?» – питає Настя.

Дівчина пригадує, що речі зібрала за один вечір.

«Це було важко. Хотілося виїхати недалеко, щоб у будь-який момент повернутися у свою фортецю і знати, що все добре. З початку війни, мені здається, кожен житель нашої країни радіє тому, що він прокинувся сьогодні, має що поїсти та дах над головою. Це базові потреби, які ще більше починають цінуватися у період війни. Зараз дуже важко думати про майбутнє – хочеться, щоб у тебе було завтра. Хочеться прокинутися і знати, що сьогодні я живу і завтра зі мною також усе буде добре», – підсумовує Настя.

Переді мною стояв вибір: або донька, або мама

Тетяні 45 років, родом вона – із міста Сєвєродонецька Луганської області. З 17 березня жінка живе у «Торварі» – це великий спортивно-відпочинковий зал у Варшаві, прилаштований тепер для  біженців з України. У Польщу жінка приїхала разом із 19-річною донькою Марією. Під час перебування у рідному місті, вони бачили свій будинок із діркою посередині, через який було видно сусідню вулицю, а також людей, що не встигли добігти до укриття під час обстрілів.

 «У місті у нас почало сильно диміти, горів наш будинок, горів сусідній. Ми сиділи у підвалі після того, як у будинку посипалося скло. Вибухало над будинком, бахало поруч. Нас врятували металеві двері, які були перед дерев’яними. Вони були в уламках. У нас лежали трупи у місті, їх не могли забрати,  поранені лежали. Ми були в укритті між першим та другим поверхом, коли хлопець біля іншого під’їзду не встиг добігти до підвалу. Ми бачили, як у нього з вух, з рота йшла кров. До нього не могла доїхати швидка, оскільки постійно щось вибухало, їх працювало багато, але вони не могли охопити все місто. У цей момент моя лежача мама була у спальні на п’ятому поверсі, на неї сипалося скло, я встигла її прикрити ковдрами», – розповідає жінка.

За її словами, наступного дня приїхав волонтер, він забив вікна, але цього вистачило на день. Потім вибуховою хвилею знову все винесло: ставні, заклинювали залізні двері, вилітало скло. 

«Ми не закривали двері на ключ, адже після вибухів двері заклинювало. Моя 19-річна донька після першого обстрілу ще підіймалася у квартиру, а після другого вже ні, у неї сильний стрес», – додає Тетяна.

Вона розповіла, що донька працювала на «Новій пошті» та закінчувала 4-й курс університету.

«У неї на роботі дізналися про те, що Марія зі мною сидить у підвалі й почали контактувати з волонтерами, аби допомогти. Знайшовся хлопець, який приїхав до нас та вів через пів міста під сильними обстрілами. До останньої хвилини перебування у місті я бігала на 5 поверх до мами, тоді всі люди у підвалі молилися за мене, адже це останній поверх, і врятуватися у разі біди майже неможливо. Потім у 30 метрах від нашого будинку стався вибух – частини уламків залетіли у підвал. До нас прийшов чоловік і сказав, що на прийняття рішення є 5 хвилин. Я не хотіла їхати через маму, а донька сказала, що без мене не поїде. Цей хлопець сказав, що треба зробити важкий вибір між донькою і мамою. Ці емоції – це все не передати, і він дійсно мене за руку витягнув звідти, сказав, що я зрозумію, що я зробила правильний вибір. Він провів нам інструктаж. Говорить: якщо я скажу лягати, то треба падати на землю, закривати вуха. Так і робили. Ми дійшли до того місця, де забирали людей, і просто дивом потрапили в автобус. До Лисичанська нас супроводжував патруль поліції. Вони їхали попереду та позаду, також провели інструктаж. Говорили, щоб у разі у чого – без паніки: «Ми надамо допомогу, ми будемо поруч». У Лисичанську нас пересадили на інший автобус та відвезли на електричку, вона нас довезла до іншого пункту, і звідти ми вже сіли до потяга на Львів. Провідники були дуже стомленими, але надали психологічну допомогу, тому що багато хто плакав. Ми їхали в нікуди», – ствердила біженка.

Тетяна пригадує, що у Львові їх розмістили у школі: там була їжа,, місце, де можна поспати, гаряча вода з електрочайників.

«У Львові я встигла зайти до церкви. Тут теж приходив священник, сказав такого, що мене підтримало. Волонтери знайшли автобус, який зі Львова відвіз нас у Польщу. Ми живемо у «Торварі», тут є все необхідне: туалет, гаряча вода, їжа, ліжка, інформаційна допомога, предмети особистої гігієни. Я вважаю, що у всього є межа. Треба уступати місця тим людям, які будуть приїжджати, тому що дуже багато людей потребують допомоги. Вже коли я була у Польщі мені зателефонували та сказали, що моя мама померла», – зауважила жінка.

До війни вона була підприємницею, працювала з ковбасами, з літа працювала у приватному ковбасному цеху. 

«Зараз важко сказати, чим планую займатися, але роботу однозначно буду шукати. Мені ночами сниться мій під’їзд, що я підіймаюся додому. Коли все закінчиться, плануємо повернутися додому і відбудовувати наше місто, тому що сидячи у підвалі нас зігрівала тільки ця думка, що коли все закінчиться, ми всі разом вийдемо і будемо будувати, прибирати та висаджувати», – підсумувала вона.

Закрив бізнес і поїхав з Києва

У цій же величезній залі «Торвар» зараз перебуває близько 450 осіб. Серед них і 63-річний Давид. Чоловік розповідає, що після закінчення війни хоче повернутися до Києва якнайшвидше.

«Київ я залишив 14 березня. Закрив ресторанний бізнес і поїхав у Польщу. Я у «Торварі» живу тиждень, тут чудово, дають нічліг, їжу. Все є. Буду шукати роботу і йти працювати», – зазначає він.

Тепер розумієш, що всі проблеми були чимось несуттєвим

 До війни та декрету Ольга працювала на заводі та вчила іспанську мову, адже це було її мрією.

«24 числа у Дніпрі ракети вдарили по аеропорту. Більше у нас нічого не було. Але у мене маленька дитина і чоловік працює у поліції. Ми з частиною родини приїхали до Польщі, щоб не було такої ситуації, як у Харкові або у Маріуполі, бо від Дніпра за майже 300 км –  Донецьк, де йде війна з 2014 року. Ми вирішили виїхати замість того щоб сидіти й переживати, що дитину не буде чим годувати», – розповідає Ольга.

Жінка стверджує, що на кордоні була важко, потрапили у великі черги.

«Коли перетнули кордон, ми ночували у центрі для біженців у спальних мішках. У той момент думаєш, що ще нещодавно ти переймався через дрібниці. Наприклад, який комбінезон краще купити дитині. А сьогодні розумієш, які несуттєві були проблеми і наскільки вони взагалі не проблеми. Вдома ми ходили у розвивальний центр для маленьких дітей від року, записали доньку у садок в нашому місті, але нам туди йти лише через два роки. Після перемоги плануємо повернутися додому й мріємо про ще одну дитину. Як зараз працювати – не знаю, адже дитина маленька. Родичі обіцяють допомагати», – підсумувала вона.

Поділитися: