Мирослава Рудик ■ РОЗМОВА ■ №2, 2024-01-14

Розмова з Артуром Дронем – це цікава життєва історія обміну знаннями і досвідом. Адже спершу дорослі викладачі вчать молодих студентів журналістики і літератури, підтримують їх починання і радіють успіхам, а згодом приходить час вчитися у них, захоплюватися їхньою мужністю і щирим серцем, де не перестає жити поезія. Це зворушує до найглибшого куточка душі. Талановитий молодий поет Артур Дронь – ще недавно студент факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка, який добровольцем вступив до лав ЗСУ. Має позивний «Давид», як каже – тому що дуже любить біблійну Книгу псалмів, Давидові псалми завжди його супроводжують. В інтерв’ю юнак розповідає про війну, творчість і свою нову книгу.

– Артуре, ти готуєшся до виходу своєї другої збірки віршів «Тут були ми». Цитуючи твої слова: «Це вірші з війни, але не про війну. Вони про людей, які люблять більше, ніж бояться». Розкажи про концепцію цієї книги детальніше.

– Власне, все найголовніше і описано в цих двох реченнях з анотації. Майже всі тексти книжки я написав від серпня 2022-го до червня 2023-го на Донбасі. Але мені важливо наголошувати, що це поезії не про війну, обстріли і бойові дії. Вони про людей, які живуть в наш час. Про те, як витягуєш зсередини щось таке, шо сильніше за страх. Про те, як солдат назавжди прощається з побратимом. Як мама підбирає слова перед від’їздом сина на фронт. Хоча слів для цього не існує в природі! Це про наші Любов та Надію.

– Це цілком благодійний проєкт і кошти від нього будуть скеровані до фонду «Голоси дітей» (Voices of Children) для надання психологічної підтримки постраждалим від війни дітям та їхнім родинам. Як прийшла така ідея?

– Ще задовго до того, як дописав саму книжку, я вирішив, що вона має якось працювати. Має об’єднувати людей навколо потрібної справи. Думаю, багатьом з нас у такий час треба підтвердження того, що література все-таки важлива. Що навіть зараз вона має сенс. Ось один зі способів показати це комусь і побачити самому. Самі слова можуть допомогти хіба в якомусь емоційному плані, але книжку як продукт можна, наприклад, зробити таким от благодійним проєктом, і тоді вона буде приносити також практичну, помітну користь. Буде діяти. І мені було дуже важливо, аби ця благодійність була спрямована на допомогу дітям. Словом, я вирішив, що свої гонорар та роялті передам фонду «Голоси дітей», але хотів більшого. Тому обговорив із керівництвом «Видавництва Старого Лева» ідею передавати весь прибуток з продажу. Видавництво пішло мені назустріч, за що я дуже вдячний, і підтримало таку ініціативу. А вже після цього, коли книжка була в роботі, ми сконтактували з «Голосами дітей» і розповіли про свої плани їм. Вони підтримали це все із вдячністю та дуже гаряче.

– А тепер про творчість. Твої вірші у новій збірці зовсім інші у порівнянні з попередньою дебютною книгою «Гуртожиток №6». Чи думав ти колись, що доведеться описувати такі жахливі реалії нашого життя? Чому вирішив піти на війну? Адже війна ламає людей. Не було страху, що перестанеш зовсім писати?

– А я й перестав писати. Принаймні, так мені здавалось Коли повномасштабна війна тільки почалась, я перестав і писати, і читати. Не бачив у цьому жодного сенсу. Це зараз можу сказати, що такий період тривав 5 чи 6 місяців, але в той час я думав, що це назавжди. Кожного дня вбивають стількох наших людей, ґвалтують, розстрілюють, катують в полоні та під окупацією. В усіх містах загиблі, всі міста обстрілюють. Які тексти, яке складання слів? Це видавалось мені найменш важливою річчю в світі. Я написав один вірш десь у березні, але крім нього більше нічого не писав аж до серпня. Тільки думав про літературу, про письмо, намагався якось може з іншого боку підійти, щось нове зрозуміти. Це таке обнулення відбулося. Спершу повністю зневірився в мові та письмі, а потім почав все спочатку. Але то вже була зовсім інша мова та зовсім інші тексти, як ви зауважили. Минуло багато часу і довелося зовсім по-іншому зрозуміти літературу.

Чи думав, що писатиму про таке? Ні, звичайно. І багато віддав би, щоб не було ні цієї книжки, ні речей, про які вона написана. Але якщо вже ми в цих обставинах, то про щось інше писати я не міг. Тільки про те, як ми зараз живемо і помираємо в цьому всьому.

А чому пішов на війну – це зовсім інше питання, не пов’язане з літературою. І якоїсь красивої героїчної відповіді на нього нема. Та пішов, бо з’явилась велика пряма загроза того, що вб’ють всіх, кого я люблю, і знищать все, що я люблю. Звичайно, що в такому разі треба йти це все захищати. Мені й просто в армії служити не сильно хотілося, що вже там казати про війни. Але якщо хтось приходить з чіткою метою всіх нас вбити і щось там собі кудись приєднати, то іншого варіанту я не бачу. Ніхто не буде нам диктувати, що і як має бути. Треба йти в Збройні сили і робити все, щоб вигнати ворогів. Без різниці, чи ти письменник, музикант, будівельник, юрист, чи будь-хто інший. Вбити хочуть нас всіх, тому захищатися теж треба всім.

– Як ти б описав своє відчуття війни у власних віршах? Як вона вплинула на твій стиль писання?

– Після того періоду зневіри та переосмислення мови, про який я розповідав, писати я почав зовсім по-іншому. Лаконічніше, рубаніше подекуди, майже завжди неримовано. Мені вчувається великий дисонанс, коли вірші про війну пишуться красивими, технічно довершеними, вишуканими, з багатьма метафорами тощо. Я не сприймаю зараз таку поезію. Як на мене, поезія воєнного контексту має бути некрасива, не переповнена вишуканими образами і художніми прийомами. Вона має бути пряма, гостра і сильна. Економна. Часто недомовлена. Свою я пишу так. 

– Які  емоції ти намагаєшся висловити через свою поезію під час війни? Чи поетичне слово допомагає впоратися з війною?

– Щодо емоцій, то це залежить від окремого вірша, вони різні. В цьому одна із сильних властивостей поезії – передати емоційний стан, інколи ввести в нього читача. Для мене письмо часто є терапевтичним, хоча, звичайно, ніяке слово з війною не впорається. Воно хіба може допомагати проходити якісь конкретні ситуації, переживати почуття або, наприклад, налаштувати стосунки з важливими спогадами чи в особливий спосіб щось комусь сказати. 

– Як ти долаєш стрес і тривогу в складних обставинах? Що надихає під час цих випробувань?

– На фронті у складних ситуаціях найчастіше допомагає спільність з найближчими побратимами. Майже всі найгірші ситуації, зрештою, проходиш із кимось. А під час відпусток зі стресом і тривогою допомагають заспокійливі. Натхненням навіть не пахне.

– Що найважче для поета на війні?

– Я б не говорив, що на війні є щось найважче для поета, найважче для продавця з «Епіцентру» чи найважче для університетського викладача. Все це другорядні речі. Важко всім, а найважчі речі залежать більше від особистості, а не від професії. А також від нюансів служби, роду військ, твоєї посади і завдань. Мені найважче втрачати побратимів. Напевне, в дуже багатьох солдатів так само. Багато є складного, але коли гине хтось із хлопців, з якими разом стільки пройшов, – це найгірше. 

– Якою ти бачиш свою роль як поета в часи війни?

– Якось я в таких категоріях ніколи мислив. Не відчуваю, що як поет маю якийсь особливий обов’язок чи святу небесну місію в часи війни. Я до цього простіше ставлюся. Значно важливішим є зараз мій статус військового, це моя перша і найголовніша ідентичність під час війни.

– Твоя думка про вплив творчості на людей, які переживають війну? Як бачиш роль своєї творчості у їхньому житті?

– Практично на цю тему я написав післямову для книжки. Там стоїть питання: «Навіщо нам вірші?». Думаю, можна проєктувати це на різну творчість, але казатиму про те, що знаю. Я довго про це думав і не міг зрозуміти. Нащо нам література під час війни? Нащо писати і читати? А коли побачив, що література все-таки продовжує існувати, а вірші продовжують писати і читати, то питання трохи змінилися. Для чого ми це робимо? Навіщо ми пишемо і читаємо вірші? Моя (і не лише) головна відповідь – щоб не бути самотніми. Тепер це дуже важлива робота літератури. Нам і так важко, а ми ще й болючі вірші читаємо. Для чого? Щоб відчути, що ти не сам і не сама із цим болем і важкістю. Все це про спільність. Про те, що ти читаєш і відчуваєш спорідненість з іншими. Або розумієш, що ти й сам це хотів сказати, але не міг підібрати слів. Такі вірші – це і спосіб більше дізнатися про чужий досвід, і глибше подивитися в самого себе. Але найголовніше – відчути, що ти не самотній. 

– Назва книги «Тут були ми» в минулому часі, але війна триває. Як бачиш своє мирне майбутнє, зокрема і літературне?

– Дуже складне питання в моїх обставинах. Якоїсь видимої перспективи цивільного життя наразі немає. Мирного – тим більше. Є багато речей, які хочеться зробити після повернення додому, але дозволити собі щось конкретно планувати поки що не можу. Щодо літературних планів, то наразі головне – добре попрацювати з цією книжкою, допомогти якнайбільшій кількості читачів знайти її. Якнайбільше допомогти «Голосам дітей». Якнайкраще сказати щось важливе при нагодах, які дасть ця книжка. У таких інтерв’ю, наприклад, чи на майбутніх презентаціях. Планувати зараз можу хіба щось таке.

Мирослава Рудик

Поезія:

Чим менше разів скажеш слово «війна»,

тим більше віритимуть

твоїм віршам.

Кажи як є.

Застрелили свої.

Випадково, ніхто ж не хотів.

Бій тривав довго, вагнєра наступали,

а в лісі вже темно, грудень.

Повз до пораненого і десь 

заблукав у тих сутінках,

не розпізнали.

Не пиши «війна»,

напиши:

ніхто з них ніколи 

не позбудеться того вечора.

Українська література

Хто це не з’явився 

у нашій поезії?

Хто це не ввійшов

у письменницький процес?

В кого заголовок і біографія

на одному хресті

помістились?

Кажуть, література –

це про слова і про тишу між ними.

У нашій тепер

більше другого.

***

Перед межею збережи 

оцю Любов,

як ріст ожин.

Сержантську відданість.

Дитинячу, собачу.

Цей плач, який

не переплачу.

Дійти до меж,

окреслити сліди.

Тримати межі 

і триматись разом.

І залишитись в жовтні назавжди.

Як за наказом.

Бо ця Любов,

що як тупі ножі,

гірка Любов,

яка стає твоєю,

тримається на тих, 

хто на межі.

І тих,

хто за межею.

***

Побачив, що ваза зі свіжими квітами

впала.

«Зараз поправлю», – кажу

до фотографії на хресті.

Підняв вазу, а там 

записка.

«Зайчик, з річницею нас.

Кохаю».

Поділитися: