Павло Лоза ■ ПОСТАТІ ■ №2, 2022-01-09

Після Різдва цикл свят триває. Одне з важливих – це свято на честь Василія Великого або, як дехто каже, день Нового року за старим стилем. При такій нагоді не могли ми не написати про нашого найстаршого Василя серед читачів. До речі, це не найстарший українець, про якого знаємо, але для тижневика дуже винятковий.

Щотижня висилаємо сотні газет до наших передплатників, які живуть у Польщі, США, Канаді, в Україні та інші країнах Європи. І лише один примірник – до Австралії. Цим австралійським передплатником газети є Василь Ней із Сіднея. 23 лютого йому виповниться 101 рік!

– Я передплачую україномовні видання, які виходять у нас. Проте читаю теж «Наше слово», бо воно мені цікаве. Хочу знати, як живеться українцям у Польщі. Цей тижневик дуже легко читається, – говорить пан Василь, який на 2022 рік теж замовив передплату газети.

Австралійські українські ночі

Василь Ней народився 23 лютого 1921 року у селі Гораєць на Любачівщині. Жив там до 1942 року, коли його вивезли на роботу до III Рейху. У Німеччині, як розповідає, потрапив працювати до «доброго господаря»:

– Я не можу нарікати. Кожного дня ми мали змогу їсти м’ясо, нас смачно годували. Не кожен був на той час у такій ситуації. У багатьох господарів заборонялося тим, кого привезли на роботу, сідати разом з німцями до столу. Наша господиня німкеня казала, що якщо ми разом працюємо, то можемо й разом їсти. Так і було.

Коли ІІ Світова війна закінчилася, українець боявся вертатись додому, бо не знав, яка там ситуація. Пан Василь мав брата та трьох сестер. Його батьків та рідних у 1946 році виселили на Тернопільщину.

– Ми після війни були у таборах для переміщених осіб. Зокрема у місті Конґсберґ, – розповідає українець. Їхнім утворенням займалася міжнародна Організація об’єднаних націй та міжнародна організація для допомоги потерпілим у Другій світовій війні країнам (United Nations Relief and Rehabilitation Administration – UNRRA – анг.). Цю організацію у 1943 році створили американці для надання допомоги звільненим районам Європи та Азії після закінчення ІІ Світової війни. Найбільшими одержувачами допомоги були Китай та Польща. У 1945-1947 роках до Польщі було доставлено 2 мільйони тон різних товарів: будівельної та сільськогосподарської техніки, вантажних машин, одягу, ліків, медичного обладнання, збіжжя, харчів тощо.

– Я вже тоді знав, що не хочу повертатися. Коли мене спитали на таборовій комісії, чому не хочу повертатися додому, я відповів, що у совєтів не бачу майбутнього. Бо  я справді не бачив з ними майбутнього. Боявся, що там, куди потраплю, не буду чути рідного слова, не буде церкви, – розповідає Василь Ней.

Одним з головних завідувачів у таборі був австралієць. Він порекомендував українцю та іншим їхати в Австралію. Це мав бути виїзд на трирічний контракт. Спершу брали неодружених. Потім цілі сім’ї. Пан Василь був вже тоді одружений. З дружиною Катериною познайомилися у Німеччині. Вона, як і пан Василь, була вивезена на примусові роботи до ІІІ Рейху. Походила із Холмщини. У Німеччині народилася їхня доня Одарка.

– Тоді в Австралії жило, може, сім мільйонів людей. Австралійці потребували людей, щоб відбудовувати державу, – зазначає наш читач. Українці, які вже раніше поїхали в Австралію, писали йому листи. – Коли виїхали одні, тягнули за собою інших. Мені писали, що там вдень дуже гаряче, зате ночі там українські. З зірками. Ми вирішили поїхати.

Дешева земля

У 1949 році Василь Ней з дружиною та маленькою донею прибули до Австралії. Опинилися у невеликому місті – за двісті миль від столиці Австралії.

– Тоді важко було з житлом. Жінок поселили у будинках, у яких раніше жили військові. А чоловіки пішли на роботу, – розказує українець. – Тоді на одну людину припадало сто овець. Земля була дешева. Я на тиждень мав працювати сорок годин. Звичайно, роботи було стільки, що всі брали надгодини. За 50 тодішніх фунтів можна було купити землю під будову хати.

Два роки пізніше пан Василь купив землю і взяв позику в банку, щоб побудувати хату. Сам зробив фундамент, а будинок зводив вже за допомогою фахівця-будівельника. У цій хаті, крім дочки, Василь та Катерина Неї виховали теж трьох синів. Наш читач досі живе у ній.

У чому секрет довголіття?

Пан Василь працював на нафтопереробному заводі, де займався контролем вантажівок.

– Моя робота полягала в тому, що я перевіряв, чи колеса добре прикріплені, чи в них є достатньо повітря. Щоправда, були машини, які мали навіть понад двадцять коліс, проте це не була важка праця, – розповідає пан Василь, який зразу ділиться своїми спостереженнями у питанні довголітнього життя:

– Я не курив ніколи в житті. Також не вживав алкоголю. Завжди добре харчувався. Це, думаю, основна причина, чому я так довго живу. А, крім того, не мав важкої фізичної роботи, що теж важливо для здоров’я.

Звичайно, зараз зі здоров’ям вже набагато гірше:

– Я вже мушу мати візок, бо самому важко було б йти. Тримаюся за візок і якось йду. Але нарікати немає на що. Крім того, час від часу до мене приходить жінка, яка допомагає зробити покупки та поприбирати у хаті.

Родина по всьому світу

Генетики стверджують, що довголіття у великій мірі зумовлене спадковістю. Іншими словами, коли у вас у сім’ї були довгожителі, то є багато шансів і вам прожити років 90 або 100. У пана Василя так не було. Його батько дожив до 85 років. Мати жила набагато коротше.

– Мама ніколи не була у мене в гостях, бо скоро померла. Опісля її смерті я хотів, щоб тато приїхав до Австралії. Але він сказав, що ліпше залишиться вдома, в Україні, – згадує українець, який після того, як виїхав з Горайця у 1942 році, вже ніколи не побачив своїх батьків.

Пан Василь поховав два роки тому дружину. Вона була молодша від нього на шість років. Також уже померла йога дочка, яка була вчителькою історії. Сьогодні в Австралії живе один його наймолодший син Стефан. Ще два сини живуть в Америці (Мирослав — найстарший) та Німеччині (Роман — середній).

– Тепер я вже сам у хаті. Та ні! Ще в мене є два котики. То маю біля кого ходити і ким займатися, – сміється пан Василь. Наш читач підкреслює, що до нього часто приїжджає син, який живе недалеко.

Сьогодні дім пана Василя – це Австралія.

– Був у мене колись три місяці мій брат Іван. Сказав мені таке: «Я в Австралії міг би оселитися і добре жити, але якщо б ти приїхав до нас, то не захотів би в нас жити», – розповідає Василь Ней. Він згадує Гораєць. – Моє рідне село поляки спалили, а людей вигнали. Тільки церква лишилася та кілька хат. Куди їхати? Ніколи я вже не повернувся до Горайця та не був у Польщі. У селі Хлопівка на Тернопільщині, куди виселили мою родину, я теж не був. Закордон їздив лише до Канади та США.

Церква, школа…

Пан Василь скромний. Дуже стримано розповідає про те, до яких українських справ долучався. Проте багато зробив для побудови української церкви св. Андрія у Лідкомбі на передмісті у західному Сіднеї, парафіянином якої він є.

– Будівництво церкви коштувало 60 тисяч доларів. Коли ми її починали будувати, то кожен працюючий парафіянин платив двадцять центів на тиждень. Так вдалося зібрати необхідні кошти, – розповідає Пан Василь. – Опісля недільних літургій ми часто ходили до українського клубу посидіти, поспілкуватися. Сьогодні парафія велика, проте мало молоді на хор приходить.

Більше про активність нашого читача в українському середовищі можна прочитати у статті в журналі «Церква і Життя», яка з’явилася з нагоди його 100-ліття.

«Громадський діяч, меценат, почесний житель села Великий Глибочок, щирий українець, основоположник та збирач коштів на створення меморіального музейного комплексу Ярослава Стецька. Добродій та жертводавець на різні громадсько-церковні справи», – написано в українській католицькій газеті в Австралії.

– Мені до церкви – 15 хвилин. На Різдво та Великдень сестри служебниці, що живуть при церкві, готують святкові страви. Люди зустрічаються та відзначають разом свята, – розповідає українець.

Саме у Лідкомбі після війни поселилася велика кількість українських мігрантів. Українці побудували декілька будівель. Крім церкви, теж два зали для зустрічей та дві школи. Лідкомб є культурним центром української громади в Сіднеї.

– Бали (оцінки, – ред.) з української мови враховуються у австралійській системі освіти. Вона є другою мовою. Уряд фінансово підтримує навчання у «суботніх школах». Після закінчення цієї школи її випускники можуть їхати на навчання в Україну. Також у нас діє Спілка української молоді та організація Пласт. Молодь може виростати в українській культурі та середовищі, – пояснює пан Василь, чиї діти навчалися у «суботній школі». Він сам багато років був членом батьківського комітету. – Я хотів і робив усе, щоб мої діти вивчили рідну мову і виростали у нашому українському світі в Австралії.

Єдиний, але не одинокий

Пан Василь Ней є нашим єдиним читачем в Австралії. А також йому понад сто років, що трапляється дуже нечасто. Проте, крім пана Василя, є ще дві представниці української громади в Польщі (про яких ми знаємо у редакції, – прим. ред.), яким бажати дожити до ста років уже не актуально, можна сміливо бажати більше. Буквально місяць назад 102 роки виповнилося пані Ларисі Мацієвич, яка мешкає зараз у Мілянувку біля Варшави. У кінці квітня минулого року 101 виповнився Параскевії Ярмолі, яка живе у селі Первільти на Вармії та Мазурах. Найстарший українець у Польщі, про якого ми знали і писали, Іван Шпунт з Перемишля, прожив без трьох тижнів 105 років.                                                                                                                      

Від редакції:

Нашому відданому читачеві з Австралії бажаємо здоров’я та сили духу. Радіємо, що ви з нами, пане Василю! Многії та благії Вам літа!

Фото з архіву Василя Нея

Поділитися: