Анна ВІнницька ■ ЮВІЛЕЙ ■ №25, 2021-06-20

«Наше слово» та українське телебачення мене тримають при житті

Ми запитали читачів про те, коли вони познайомились з нашим тижневиком, а також, за що його люблять. Починаємо серію відгуків про газету, яку будемо продовжувати в наступних номерах. Надсилайте нам свої враження, з радістю опублікуємо їх!

Ірина ДРОЗД з Білого Бору

Газета «НС» у нашій хаті була завжди. Я до сьогодні підтримую контакти з приятелькою з Києва, з якою познайомилася завдяки тижневику — це було у сьомому класі початкової школи, а зараз ми вже на пенсії. Саме у газеті друкували повідомлення про те, що можна зв’язатися з дітьми з України, тож я так і зробила. До сьогодні пам’ятаю, як після церкви мама зачитувала нам різні матеріали, друковані для дітей — так ми навчилися читати українською мовою. Однак перше серйозне зацікавлення виданням як джерелом інформації прийшло, коли я вступила до Педагогічного ліцею у Бартошицях — як майбутні вчителі ми перечитували додаток «НС», «Нашу культуру». Саме завдяки ньому можна було довідатися про українських письменників чи культурні гуртки, як-от драматичний, який діяв на той час у Кошаліні.

Поки Українська греко-католицька церква була у Польщі заборонена, про пов’язані з нею теми ми дізнавалися якраз із «НС». Також у тижневику ми читали про Україну ще до здобуття нею незалежності. Загалом із газети можна було довідатися про події, що стосувалися українців як у світі, так і в Польщі. Тому попри те, що світ змінюється, і зараз більшість інформації можна знайти в інтернеті, на мою думку, кожен українець повинен передплачувати тижневик. Своїм дітям та онукам я кажу: книжка чи журнал в електронному вигляді – це не те ж саме, що традиційне видання. До газети ми завжди можемо повернутися і немовби відчути живий зв’язок із тим, що там описано.

Тому, беручи до уваги складну фінансову ситуацію «НС», ми повинні підтримати єдиний український тижневик у Польщі – так само, як це робимо у випадку Народного дому у Перемишлі чи новозведених церков. Я особисто не уявляю, аби газета припинила своє існування. Це – елемент мого життя, і не тільки мого. Через «НС» ми знайомимо молодь з України, яка навчається в українській школі у Білому Борі, з нашою громадою, а завдяки «Світанкові» діти мають контакт із українською мовою. Тому, як на мене, «НС» повинне бути у кожній хаті. Пам’ятаю, як моя бабця, а згодом мама казали: «У нас в Торках (звідки родом мама Ірини Дрозд – ред.) виходила газета „Просвіта”, а на західних землях є „НС”, тому ми повинні його читати, зберігати, підтримувати та прищеплювати любов до нього молодшому поколінню».

Дарія ВАЛЬНИЦЬКА-БІЛЬО з Тшеб’ятова

У батьківській хаті «НС» передплачували від початку його виникнення, а архівні номери зберігали як святість. Закінчувався рік, і всі випуски тижневика збирали з думкою про те, що деякі статті варті будуть повторного прочитання. І я також це роблю. Газета у нас перечитувалася від першої до останньої сторінки.

У дитинстві першою читанкою для нас із сестрою був «Світанок» та «НС». Я не мала змоги ходити до початкової школи з українською мовою навчання, тому уроки рідної мови відбувалися вдома. Коли я ще не вміла читати, то газету перечитували нам батьки. А коли з ми з сестрою вже були старші, то завдяки «Світанкові» вправлялися: переписували фрагмент тексту або писали з пам’яті рядки вірша чи пісні. Коли я подорослішала, важливим джерелом інформації був для мене додаток «Наша культура», з якого я дізнавалася про українських письменників та інші визначні постаті.

У газеті також друкували історичні довідки про цікаві місця в Україні чи уривки оповідань та романів, які я залюбки читала. «НС» розбуджувало мою цікавість, і я з нетерпінням чекала на кожен номер та додатки до нього. Тож коли я вступила до українського ліцею у Лігниці, моє володіння українською мовою та основні знання з літератури, історії чи географії не були меншими, ніж моїх колег, які вчилися в українській початковій школі в Білому Борі чи Банях-Мазурських.

Виявляється, що методи, які використовували батьки, навчаючи нас української мови, були дуже прості та водночас ефективні, тому я вдавалася до них і у своїй педагогічній праці. Коли я була вчителькою української мови у пункті навчання, додатковим матеріалом на уроках став у нас «Світанок». Діти залюбки працювали з цим виданням, охоче переглядали дописи однокласників. Це заохочувало їх до читання, а тепер, у дорослому житті, вони відчувають зв’язок із газетою. Мої колишні учні сьогодні її передплачують, і це мене дуже тішить.

Мій чоловік багато років розповсюджує «НС», а я йому в цьому допомагаю – особливо зараз, у час пандемії. Ми робимо це залюбки, оскільки знаємо, що передусім літні люди дуже чекають на газету. Деякі з передплатників кажуть: «”Наше слово” та українське телебачення мене тримають при житті». На мою думку, «НС» — це немовби мала хроніка української громади в Польщі: газета фіксує важливі заходи та події, звітує про наше щоденне життя, а це українців об’єднує. Відчувається, що, попри те, що ми розсіяні по всій Польщі, все одно немовби залишаємося поруч. Видання допомагає зберігати нашу ідентичність і показує, що ми і далі є. Ми маємо чим похвалитися.

Попри те, що більшість інформації можна знайти також в інтернеті, на мою думку, паперове видання дуже потрібне — газета більш «тривала», до неї можемо в будь-який момент простягнути руку. Тому сьогодні нашим завданням є розбуджувати любов до усього, що рідне, та долати байдужість, щоби наступні покоління залишили сліди, по яких ходитимуть і їхні нащадки. Це — наші пріоритети.

Юстина МОСКАЛИК із Кошаліна

«Наше слово» зі мною, здається, від народження, бо газету у нашій сім’ї  я пам’ятаю завжди. Її передплачували та читали спершу мої батьки, а зараз я продовжую цю традицію, оскільки тижневик для мене важливий. Він зміцнює нашу ідентичність та нас самих. Періодичне видання дає нам змогу довідатися, що відбувається в українській громаді у різних куточках Польщі, а також в Україні.

Попри те, що газета не надто велика, з неї можна дізнатися усе, чого забажаєш, — мене особисто цікавлять інформаційні матеріали як про нашу громаду, так і Україну, історичні статті та рецензії книжок. Окрім цього, для тих, хто не надто добре розмовляє українською мовою, тижневик є дуже цінним методом навчання — читаючи статті, ми засвоюємо нові слова.

Звичайно, сьогодні багато всього можна дізнатися з інтернету, але там є і фейки, тому я люблю читати паперове видання «НС». Таку газету ми можемо перечитувати скільки завгодно, у традиційному форматі я люблю переглядати передусім великі статті. У мережі публікують радше короткі повідомлення. Особисто я не уявляю, аби «НС» стало виключно інтернет-виданням.

Ольга ДУДА зі Щеціна

Відколи пам’ятаю, тижневик «НС» у нашій хаті був завжди. Батьки кожного тижня чекали на нього, а коли він приходив – гортали сторінки, перечитували, а потім читали нам, дітям, окремі статті. Таким чином ми немов росли разом з газетою. Я народилася у невеликому селі у Любуському воєводстві — там жило близько 30 українських родин, і майже всі передплачували «НС». Це – до певної міри завдяки тому, що традиції читання зберігались іще на рідних землях. Моя мама родом з Володжі — села, де була українська читальня та народний дім, тому у нашій сім’ї нікого не треба було переконувати, що тижневик потрібен. До того ж, мій батько писав вірші, які згодом друкував у «НС», тому нам, дітям, було цікаво бачити їх у газеті. Мій тато родом з Лемківщини, тому в нас особливо уважно ставилися також до «Лемківської сторінки». Пам’ятаю, що ми перечитували пісні, які записував Ярослав Полянський.

Коли я повернулася у рідну хату вже як доросла людина, а моїм батькам стало важко читати, я перечитувала їм газету. Вони до кінця своїх днів цікавилися і життям української громади в Польщі, і тим, що відбувається в Україні. Сьогодні я дуже часто зустрічаюся з Ольгою Ласкою — колишньою вчителькою української мови в Щеціні, якій зараз понад 90 років, і також перечитую їй «НС».

Звичайно, нині багато інформації можна знайти в інтернеті, але традиційне «Наше слово» можна гортати не один раз. Сьогодні до щецінської домівки заходять також громадяни України, яких доля закинула до нашого міста, і ми їм даємо «НС». Отже, я не уявляю, аби газета виходила тільки в електронній формі.

***

Листи читачів

«Низенький поклін з Японії»

Насамперед я вітаю редакцію тижневика «Наше слово» з 65 річницею видання. Це – велика подія не тільки для українців, які проживають у Польщі, але і для різних діаспор по всьому світу. Тижневик підтримував українську душу і в Польщі, і в інших країнах.

Я почав передплачувати «НС» після 1977 року, коли мені довелося виїхати у далекий світ аж до Японії. «Брати-поляки» на прощання сказали: «Ну що, діждався ти врешті… У Японії забудеш не лише про те, що ти українець, але й свою власну мову».

Я, немов Робінзон Крузо, опинився на островах, де українців тоді зовсім не було… Мені довелося робити все можливе, аби «пророцтво», яке мені дали у Польщі, не здійснилося. Важливими для мене були українська музика та пісні (я й до сьогодні вмію грати на акордеоні, піаніно, гітарі, бубнах). Також я почав співати українських пісень, які запам’ятав ще у Польщі. Однак цього було замало.

Тоді я почав читати «Наше слово», яке часом мені надсилали друзі та доброзичливці. Згодом і сам став передплатником. День, коли приходив свіжий номер тижневика, був своєрідним святом, бо я врешті міг почитати щось рідною мовою та дізнатися про події у Польщі та світі.

З нагоди 65-ліття «НС» я хочу подякувати усім його редакторам, які підтримували український дух нашої громади. Ви зробили важливу роботу для української справи.

Хочу виразити вдячність не лише теперішнім редакторам, але й колишнім. Дехто з них уже не з нами – це Роман Галан та Анатолій Кобеляк. На щастя, інші ще працюють, усім їм особисто дякую за їхню чудесну журналістську роботу: Богданові Тхірові, Богданові Гуку, Степанові Мігусу, Ігореві Щербі (його тато й мама були моїми вчителями в ґурово-ілавецькому ліцеї).

Схиляю голову у низенькому японському поклоні перед чудесними редакторками  «Нашого слова» – Наталією Кравчук, Марією Паньків. Завдяки вашим зусиллям тижневик досяг високого рівня.

Зі щирою подякою,

Стефан Костик,

Японія

Поділитися: