Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №26, 2023-07-02

Андрій Жолоб – вокаліст львівського панк-гурту «Бетон», радіоведучий та лікар-травматолог. Після повномасштабного вторгнення чоловік приєднався до лав ЗСУ, зараз він є лейтенантом медичної служби та командиром медроти окремої автомобільної бригади. Про терапевтичний ефект музики, дозвілля на фронті та поведінку цивільних, котра може дратувати військових, – читайте у нашій розмові з Андрієм.

– Як ви потрапили на війну?

– Я отримав свою повістку. Працював лікарем у Львові, і коли прийшов мій, як то кажуть, call to arms (заклик до зброї – прим. авт.), вирішив, що з мого боку буде безсенсовно і непорядно пробувати робити якісь маневри, тож відповідно долучився до лав армії. Ну і тут зараз є.

– Чи вдається знаходити час на творчість, перебуваючи на фронті?

– Кожен день, скажу чесно. Одним з перших елементів, який я з собою взяв, була гітара. Маленька гітара, вона називається гіталеле. Тобто укулеле має чотири струни, а гіталеле – це звичайна шестиструнна, просто в зменшеній копії. Зараз мені друг організовує пересилку такої речі, називається travel guitar, така маленької форми гітарка і маленький комбопідсилювач для того, щоб я міг повноцінно займатися. Бо музикант, який не займається, втрачає свої навики, втрачає своє бажання до музики, незважаючи ні на що. Якщо ти музикант, то музикою треба займатися всюди і постійно.

– Музика є для вас своєрідною терапією?

– Просто неймовірною. І прослуховування нових альбомів від різних гуртів, і процес створення своєї музики. От мої хлопці з групи зараз у Львові, то я якісь роблю замальовочки, щось придумую і їм надсилаю відео на телефоні, де записую свою гру. Таким чином десь ми і підтримуємо життєдіяльність групи.

– Ви казали в одному зі своїх інтерв’ю, що культура – це потужна зброя. На вашу думку, українській культурі вдається виконувати цю роль під час війни?

– Українській культурі – так. А от Міністерству культури не вдається впоратися з цією роллю. Це я кажу про заборону виїзду за кордон багатьом виконавцям, які, наприклад, на тих ж метал-фестивалях могли б зараз з прапором вийти на сцену. Щоб не лише, скажімо, голландці «Within Temptation» виходили з українським прапором на «Hellfest», а й такі групи, як, наприклад, «1914» (українська метал-група, заснована в 2014-му у Львові – прим. ред.), які мали прописане ціле літо, але через певні маневри з боку Міністерства культури їм заборонили виїзд.

Я буду прагматичним – це є незібрані гроші, по-перше, для ЗСУ, бо справді вони та інші гурти збирали немалі кошти. А, по-друге, якщо ми менше зʼявляємося і заявляємо про себе в інфопросторі, навіть про цю страшну війну люди трошки починають забувати. Так працює людська психологія. Люди відмежовуються від чогось поганого і в якийсь момент починають робити вигляд, що це їх не стосується, цього не існує.

– На своїй сторінці у мережі Facebook ви часто пишете про моменти, в яких намагаєтеся зберегти відчуття мирного життя на фронті. Могли б ви більше розказати про ці моменти для наших читачів?

– Звичайно. Наприклад, ми довший час справлялися з пранням вручну. Купували пральні порошки, миски… Потім вирішили скинутися на нормальну пральну машину з баком. Відповідно, тепер ми купили ополіскувачі з гарним запахом. В нас тепер є задоволення від тієї чистої постелі, від чистого одягу, який гарно пахне. Навіть на фронті по можливості має бути чисто і гарно.

Також завдяки друзям у нас є різні можливості для варіння кави. У нас є пресова кавоварка, у нас є джезви, у нас є всілякі мускатні горішки, кориці і так далі, аби створити собі ще трошки такого елементу домашності і приємності.

Плюс хлопці наші купили вудочки, ходять на рибу, це теж неймовірна терапія. Ще у нас на дуже високому рівні розвинена культура бадмінтону. У нас є сітка, майданчик, навіть чемпіонати проводимо. В час відпочинку ми маємо можливість і хочемо займатися чимось абсолютно не військовим.

– Які історії цієї війни найбільше вас вразили?

– Мене завжди найбільше вражають поранені хлопці, які дуже дбають про своїх друзів. Я розумію, що йому самому боляче, йому самому важко, але він завжди говорить, де мій Микола, Банан чи інші якісь позивні. Тут присутньо дуже багато співпереживання і тут є неймовірна підтримка. 

Взагалі я собі зрозумів, що тут теж створюється своя окрема бульбашка серед тих, хто знаходить спільну мову, вони їздять одне до одного, допомагають запасами медикаментів, контактами волонтерів і так далі. Мене дуже приємно вражає те, що наш підрозділ в принципі живе в режимі сім’ї. Ми святкуємо дні народження, готуємо, от вчора ввечері ми готували прекрасний плов на величезній пательні на дровах. Тобто тут є дуже великий елемент людськості.

Якось, прямо скажу, набагато тут чесніше все відбувається, ніж у мирному світі. Тут погані люди ніби виштовхуються, зокрема з нашого середовища. Тут не приймається злодійство, не приймається, скажімо так, хамство і тому подібне. Тут справді десь такий кращий варіант суспільства, як на мене. Якщо ми це зможемо потім відтворити в мирному суспільстві, то, мені здається, воно буде дещо чистіше і справжніше.

– А коли ви дивитесь на те, як живе цивільне суспільство в Україні зараз, чи є речі, на які ви реагуєте як військовий?

– Мене зокрема і, я думаю, що і моїх побратимів, дратують оці «псевдоконституцієнознавці», які бігають і кричать, що вони не підуть на війну, бо вони знають свої права, і маминого синочку не для війни народило суспільство і тому подібне. Це нервує, це відверто нервує. Краще б мовчали. Просто не знімали це на телефони, не проявлялися, а спокійно б втекли на початку війни в Польщу чи ще кудись.

Я теж абсолютно розумію, що постійний потік нових сил на війну потрібен. Я бачу по людях, які вже воюють, як і я, рік і більше ніж рік, що вони виснажуються. Людина, в принципі, має свій ресурс. Фізіологічний, психологічний. Не дарма ж навіть у мирних роботах люди працюють позмінно. Ну, а на війні, навіть коли безпосередньо не знаходишся на бойових діях, ти все одно є під їхнім психологічним впливом, чуєш вибухи і тому подібне. Не знаю, як на це буде далі впливати держава, як буде до того ставитися, але ми втомлюємось.

Чи дратує, наприклад, те, що люди відпочивають і живуть своїм життям? Та ні, не дратує. Ми, зокрема, не допустили, щоб Мар’їнка і історія Маріуполя чи Херсону повторювалися зараз в Тернополі, Івано-Франківську чи Львові. Ми саме для того тут і є.

Але отакі жорсткі вислови по типу «ми вас туди не відсилали», я розумію, є і будуть. І я не впевнений, як на це будуть реагувати люди пізніше. Бо я сам розумію, що треба буде стримуватися, щоб комусь не дати в ніс за такі слова.

– На вашу думку, вам загалом буде важко повернутися потім до мирного життя?

– Мені особисто ні. Але багатьом з моїх побратимів потрібна буде довга робота з психологом. Я так про себе сміливо кажу, що ні, бо це поки що так. Я не знаю, як моя підсвідомість пізніше відгукнеться. Але наразі відчуваю, що в мене немає кардинальних внутрішніх змін, змін моєї точки зору і мого ставлення до життя. Навіть скажу інакше, в довоєнний час, в юнацькі роки, я з захопленням читав книжки Майн Ріда, Вальтера Скотта. І тут для мене це все підтверджується. Ти чоловік, ти відстоюєш свою землю. Так, звичайно, я сумую за жінкою, за дітьми, яких я бачу тільки по телефону. Але і за них я, зокрема, теж тут.

– Що дає вам сили боротися?

– Впевненість в правій справі. Впевненість в тому, що ми дійсно робимо правильну річ. А ще настрій мені дає розуміння того, що на мене ще багато всього чекає в мирному житті. Моя група, моя сім’я, мій мотоцикл… В мене дуже багато якихось ідей. Я не живу теперішньою війною, а вже собі уявляю, що буде далі і чим я буду далі займатися.

Поділитися: