«Наш фільм – ще одна цеглина у підсилення світової уваги до війни в Україні»

Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №42, 2022-10-16

Інтерв’ю з продюсером  першого повнометражного фільму про події російсько-української війни після 24 лютого 

«Область героїв» розповідає про людей, які рятували життя в окупованих містах на Київщині. Стрічку знято на основі реальних подій. Це кінореконструкція п’яти історій українців, які зіграли самих себе.

«Область героїв» – продюсерський проєкт Олексія Комаровського. Олексій починав як актор, знявся у більш ніж 20 фільмах та серіалах, а в 2013 році заснував компанію IdeaFilms. Вихід «Області героїв» у прокат заплановано наприкінці цієї осені.

Ми розпитали Олексія про те, як у нього виник задум фільму, про героїв картини і про пошук історій часів окупації Київщини.

– Олексію, хотілося спочатку торкнутися вашої біографії. Актор і продюсер – різні професії за рівнем відповідальності. Актор – це виконавець, продюсер – той, хто біля керма, хто несе на собі тягар усього проєкту. Наскільки для вас складним був такий перехід між категоріями, так би мовити? 

– Цікаво, ви перший, хто так чітко відмітив різницю і запитав про це. Справа в тому, що я актор з дитинства, з дитячої театральної трупи і до сьогодні.  Продюсерством займаюся останні 10 років, створивши власну компанію. Тож ніякого переходу не відбулося, я й досі вдало поєдную ці дві професії в різних проєктах. Як актор у проєктах інших продюсерів і кінокомпаній, як продюсер і режисер – у своїх проєктах. Така цікава комбінація вдалася мабуть за рахунок того, що у мене крім акторської освіти є вища економічна освіта. Завжди подобалося вигадувати ідеї і формати та власноруч їх реалізовувати.

– Де вас застало 24 лютого? 

–  У центрі Києва. Як і мільйони українців, я мирно спав. Але для мене це не було несподіванкою, підсвідомо я був готовий до такого розвитку подій, просто не хотів у це вірити: невже ці кремлівські демони настільки безглузді самогубці, аби розпочати таку страшну війну?  В першу чергу я  оперативно зв’язався з близькими, ми розробили чіткий план дій. Вже за 15 хвилин я був на вулиці і зіткнувся із першою ДРГ. Вони під виглядом простих киян запитали не київською російською: «Брат, че делать собираешься? Куда ехать? Может где оружие дают?» Їх видала поведінка, авто, обличчя та говір. Я спеціально відповів: «Глянь у «Дії», там вся інформація». Після відповіді: «Где, где?» все стало ясно і я передав номер, марку авто і координати до поліції. За три хвилини прибув наряд. Підозрілих пов’язали, знайшовши зброю в авто. 

– Як до вас прийшла ідея «Області героїв»?

– Ще в березні я навіть не думав про якісь зйомки. А вже у квітні-травні ідеї знімати щось про героїв я чув від багатьох колег. І це логічно, і правильно. Проєкти про героїв знімаються і зараз, вони всі різні і актуальні. Але у мене постало питання, що саме знімати, який формат, як знімати і про кого. Я визначив три основні концептуальні стовпи: перше – тільки пряма мова героїв, знятих як фільми-портрети у особливих локаціях без закадрового голосу; друге – підсилення історій  кінокадрами реконструкцій подій за участі саме цих реальних людей в головних ролях; третє – проєкт має складатися з 4-5 різних героїчних історій. Далі проєкт почав свою еволюцію, набираючи креативних образів, авторських прийомів, символів, фішок. Фактично ми стартували 1-го червня. І, уявіть, всього за 3 місяці під час війни створили повнометражний фільм.

– Ви характеризуєте фільм як реконструкцію. Що це означає? 

– Весь світ дізнався про сміливість і героїзм цивільних українців з новин, соцмереж, документальних відео в YouTube, з фотознімків, з коментарів очевидців. Такий формат має унікальну доказову силу та відчуття реальності, але недовгий термін життя і не передає безпосередні переживання героїв відео, яких тисячі. А кіно – це формат, який створюється на роки і є провідником до душі учасників подій. І саме кінореконструкція героїчних історій, розказаних голосами самих героїв та відтворених ними, максимально занурить глядача у стан емпатії. Для нас «Область героїв» не обмежується адміністративним регіоном, це поняття набагато ширше і більше, це земля, край, територія у Всесвіті, де народжується і живе героїчна нація. Особливо добре це відчувається в назві англійською: Region of Heroes.  У травні, коли народилася ідея, Київська область була одним з найтрагічніших регіонів у  світі, об’єднуючи в собі  міста-герої Бучу, Гостомель, Ірпінь, Ворзель, Бородянку, Мощун та інші. І ця земля, цей край відстояв свою свободу, переміг зло. У нашій кінореконструкції ви не побачите сцен з павільйонів чи в декораціях. Всі сцени зняті у реальних локаціях Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Ворзелю, що довершувалися нашими художниками-постановниками.

– Як ви будете утримувати баланс між документальною природою цього проєкту та елементами гри, необхідними для реконструкції?

– Наша реконструкція – це сповіді, а не відтворення пори року і хронометражу офіційних подій. Ми знімаємо про переживання героїв, про цінність життя, про останній вибір, про прощання з близькими, про емоційні зриви, про найбільш особисте. Такі почуття є однаковими в будь-яку пору року. Повторюю: це реальні люди, які розповідають і самі ж відтворюють свої вчинки. Я ризикував, ідучи на цей кіноексперимент. Але нам, я вважаю, вдалося і вся наша команда вражена емоційною віддачею головних героїв. Особливу увагу роботі з ними  приділяв мій друг і колега Артур Лерман, якого я запросив стати режисером проєкту. 

– Думаю, що під час підготовки до зйомок ви почули багато історій з періоду окупації Київщини. Які з них вас найбільше вразили?

– Була одна історія, яку я дуже хотів у фільм, але, на жаль, герой на лікуванні у Німеччині. Це Євген, сапер-самоук з Київщини, який навчався розмінуванню по роликах в YouTube. І він розміновував міни орків одну за одною. Але на одній з таких він підірвався, довелося ампутувати ногу. Ви уявіть собі ризик: одна справа  вчитися робити вибуховий пристрій по конкретному ролику, а вже зовсім інша – під час війни, без спеціального обладнання вчитися  розміновувати справжні  невідомі ворожі міни, які стовідсотково відрізняються від тих, що в роликах. А загалом ми перечитали близько 150 історій. Особисто поговорили з  33 героями. Нас вразили всі. Але для відтворення всіх таких історій в кіно необхідні масштаби і потужності рівня всього Голлівуду. Тож мусили обрати тільки 4-5.

То розкажіть, хто вони.

– Анатолій, віруючий батько п’яти дітей, і Олександр, 21-річний атеїст, у якого все життя попереду. Різних за світоглядом людей об’єднала одна мета – врятувати якомога більше українських життів. Вони познайомилися на Романівському мосту в Ірпіні 7 березня, і з того дня, під обстрілами, ризикуючи життям, протягом місяця окупації, вивезли більше 11 тис. дорослих і дітей, мешканців Ірпеня, Бучі, Ворзеля, Гостомеля. 

П’ятнадцятирічний Андрійко – звичайний український хлопчик, який до війни навчався у школі, бавився з друзями та вдосконалював свої вміння польотів на дроні. Під час окупації Київщини в їхній громаді розташувалися російські військові. Юнак не розгубився: взяв свій дрон і разом з батьком, ризикуючи життям, виконували польоти в тил ворога та викривали позиції окупантів. Таким чином син і батько стали справжніми розвідниками і у режимі реального часу наводили українську артилерію на позиції окупантів. Результатами таких наводок були декілька величезних ворожих колон на Житомирській трасі та під Макаровим, розгромлених ЗСУ. Фактично, Андрійко зірвав атаку ворога на Київ

Катерина і Олександр – ветеринари. Він – хірург, вона – анестезіолог, і це унікальний союз. Вона приїхала до нього жити 24 лютого, аби разом рятувати тварин, а сталося так, що рятували ще й поранених дітей, оперуючи їх майже в польових умовах: без світла і води, використовуючи всі свої лікарські таланти і головну унікальність їхнього союзу: хірург і анестезіолог. Одного разу до них у двір в’їхав ворожий танк і намагався зруйнувати будинок. Відчуваючи останні миті життя, Олександр зробив коханій пропозицію вийти за нього заміж. Вони вижили і одружилися на 90-й день війни.  І тепер планують діточок. Це унікальне подружжя лікарів від Бога, загартоване війною.

Олександр, батько 5-річної донечки, який відвіз свою сім’ю у безпеку,

повернувся в окупований Ірпінь, і, ризикуючи власним життям, рятував тих, хто вже втратив надію: інвалідів, пенсіонерів, людей, яких важко транспортувати. До нього навіть зверталися з проханням витягти тіла загиблих близьких з-під завалів для поховання, і він також це робив. Олександр визволив з окупації 67 людей, які не мали надії на порятунок. Так само він рятував людей  у 2014-му на Майдані під час пожежі у Будинку профспілок у Києві. Його гасло: «Хто, якщо не я?» 

– Кого ви бачите авдиторією цього проєкту?

– Прем’єра фільму відбудеться вже восени цього року, адже актуальність і своєчасність таких проєктів дуже важлива. Крім України, я орієнтуюся на міжнародний показ фільму для українців у вимушеній еміграції, також для багатомільйонної діаспори і в тому числі для іноземців з країн-партнерів України: Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Великобританії, Чехії, Канаді, США, Іспанії, Португалії, Німеччини, Франції та інших. З цією метою ми дублюємо фільм англійською мовою.

– Чому «Область героїв» важливо показати західному глядачу? 

– Завдяки цьому фільму західні глядачі максимально ототожнюватимуть себе з героями. Вони відчують, що ми люди одного класу і маємо спільний світогляд. Емпатія буде максимальна, а відчуття і  розуміння небезпеки від  неадекватного ворога ще більш реальною. Наш фільм – ще одна цеглина у підсилення світової уваги до війни в Україні, яка має закінчитися нищівною перемогою над окупантом. Інакше героями подібного фільму стануть вони – європейці. 

Фільм уже на стадії завершення. Чи є у вас задуми наступних кінопроєктів?

– Так. У нас у розробці вже два сценарії. Перший про  українське місто-герой. Другий – художній фільм для світової аудиторії у жанрі гостросюжетного шпигунського трилеру про події березня 2022 року в Україні, про розгром ворога та участь у цих подіях  країн-партнерів. Це має бути дуже масштабний проєкт. 

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Перший добровольчий хірургічний шпиталь на Івано-Франківщині вже прийняв близько 2000 пацієнтів

Нія Нікель ■ УКРАЇНА ■ №44, 2022-10-30 Станіслав Онищук до війни керував клініками косметичної хірургії та дерматології, вів помірний та спрогнозований спосіб життя. Проте,...

«Тепер у мене чотири додаткові дні народження»: психолог, що пішов воювати

Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №44, 2022-10-30 До повномасштабного вторгнення Пилип Духлій працював директором школи та займався психотерапевтичною практикою. Але 24 лютого 2022 року...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*