Тетяна Семаковська ■ УКРАЇНА ■ №5, 2023-02-05

Для українських лікарів війна стала викликом, адже їм доводиться оперувати та рятувати життя у важких умовах, коли в місті лунають вибухи від російських ракет. Ми поспілкувалися з дитячим хірургом Олегом Янчуком, який працює в лікарні «Охматдит» («Охорона матері та дитини») в Києві. Його відділення – унікальне, там рятують життя новонародженим малюкам, що мають вроджені вади розвитку. Він розповів, у яких умовах працюють зараз медики, з якими труднощами зіштовхуються та які моральні питання можуть постати перед ними, зокрема щодо лікування поранених росіян.  

– Пане Олеже, розкажіть, будь ласка, про себе, як ви прийшли у медицину? 

– До вибору професії я ставився дуже відповідально. Не в останню чергу на мене вплинув приклад батьків, вони теж медики. Було декілька спеціальностей, які я розглядав паралельно з медициною, але зрештою вирішив продовжити сімейну традицію і вступив у Національний університет імені Богомольця в Києві, провчився там шість років. Починаючи з 4-го курсу, мені дуже хотілося застосовувати свої знання, тому я почав працювати медичним братом у лікарні «Охматдит» у відділенні хірургії новонароджених. Тут я працюю і досі, але вже в якості лікаря. Загалом маю сім років практики як лікар, з 2015 року.

– Чому обрали саме напрямок дитячої хірургії?

– З дітьми працювати і набагато складніше, і простіше водночас. Є величезне бажання їм допомогти, незважаючи ні на що. Інколи бувають конфліктні ситуації, коли батьки мають якісь упередження щодо медицини або лікарів чи з будь-яких інших причин – але дитина не винна у цьому. Наше завдання – допомогти цій малій людинці одужати, стати великою й обирати свій шлях. Взагалі медицина – моральна професія, але з дітьми не треба робити той вкрай важкий вибір, з яким зіштовхуються зараз мої колеги зі «старшої практики».

– Що ви маєте на увазі?

– Я знаю декількох колег, які спеціалізуються на дорослій медицині. Вони з початку війни працювали у лікарнях, де відбувався прийом поранених. В перші дні війни їм привозили поранених російських солдатів, кадирівців. Вони їм теж надавали медичну допомогу – і я не знаю, чи міг би це зробити. Я розумію, що вони робили свою справу, рятували життя, а далі вже правоохоронні органи займаються полоненими… Але це дуже складний моральний вибір, коли тобі доводиться лікувати ворога, який вбиває твій народ. З медичної точки зору – це правильно, це те, чого нас навчають. Але з дітьми про це думати не потрібно. Робота з дітьми – «найсвітліша». 

– Можливо, у вас був якийсь маленький пацієнт, який найбільш запам’ятався?

– Насправді всі запам’ятовуються. У нас, на жаль, дуже часто діти лікуються досить тривалий період. У нас був хлопчик Тихон – у дитини були нюанси з опікою, адже маля народилося в Україні, але він був громадянином іншої країни. Тихон мав досить складну ваду кишківника, ми дуже довго його лікували всі разом. За час війни він якраз почав рости й одужав. Це тривало десь до кінця квітня і відбувалося на наших очах. В той час ми змушені були жити в лікарні, адже через війну практично неможливо було повертатися додому – багато колег жили в Бучі чи Ірпені. Тож ми мешкали в лікарні й спостерігали за Тихоном набагато більше, ніж за іншими дітьми.

А зараз у мене є один пацієнт, він вже 6 місяців на лікуванні, з невеличким відпочинком вдома протягом місяця. Зараз малюк у відділенні інтенсивної терапії, ми маємо досить непоганий ефект у плані лікування, сподіваємося, що зовсім скоро дитині відновимо власний стравохід. У малечі вроджена вада розвитку – атрезія стравоходу (зустрічається з частотою 1 на 2000-3500 новонароджених дітей – прим. авт.). Це мальформація, при якій частина стравоходу у дитини відсутня. Вада є важкою для корекції, все залежить від того, наскільки велика частина органу відсутня. 

Починаючи з 2018 року, у нашій клініці, а конкретно у нашому відділенні під керівництвом професора Євгена Руденка і нашої завідучої відділенням Ірини Максакової, ми почали використовувати сучасну методику корекції складних варіантів цієї вади – методику американського хірурга Джона Фокера. Ми вже вкотре успішно її застосовуємо, трішки адаптуючи до наших реалій. Суть в тому, що вона дозволяє дитині вже після народження створити умови, щоб у неї виріс власний стравохід, і щоб відновити його на певному етапі, у віці декількох місяців, не використовуючи пластичні операції по переміщенню інших органів.

Цей довгий шлях мами й дитини займає вже півроку, це досить тривало й виснажливо, і ми всі дуже чекаємо, що зможемо подарувати свято цій родині.

Запам’ятовуються й батьки пацієнтів, ставлення їх до своєї дитини – це теж дуже важливо. Я не проходив їхній шлях і, дай Бог, ніколи не пройду. Але буває, що батьки не завжди розуміють, що малечу інколи дивом вдається врятувати, і лікарі балансують на межі неможливого, щоб зберегти маленьке життя. 

– Як змінилася ваша робота від початку повномасштабного вторгнення?

– Конкретно ми не були задіяні в інших сферах, крім нашої, тому що у нас дуже вузькопрофільне відділення, і справді не в багатьох лікарнях є такі відділення, які займаються хірургічним лікуванням саме новонароджених дітей практично будь-якого напрямку. Ми досить універсальні лікарі, але водночас дуже обмежені по віковій групі. 

В перший час війни був період, коли у нас навіть поменшало роботи. Але це тривало досить недовго, максимум 2-3 тижні, а далі ми повернулися до звичного режиму. Ми були готові до будь-якого розвитку подій, в тому числі до залучення нас до роботи поза лікарнею – там, де наша допомога була б необхідною, але цього не відбулося. Ми продовжили займатися своєю справою. За кількістю госпіталізацій на сьогодні ми вже перевершили тогорічний рівень.

– Зараз повітряні тривоги – звичне явище для України. Як ви працюєте під час них? Чи спускаєтеся в укриття?

– Звісно, що основний пріоритет для нас – це безпека пацієнта. Під час повітряної тривоги всі пацієнти переміщуються до бомбосховища. Також планові оперативні втручання відтерміновуються до закінчення тривоги. Єдиним виключенням є випадок, коли повітряна тривога застала нас в операційній. Таке теж буває. Тоді ми продовжуємо операцію. Навіть якщо є вибухи в місті – продовжуємо операцію. Загалом, якщо є змога, стараємося не переривати і не затягувати хірургічний процес. Наркоз – це також той параметр, на який ми зважаємо, він не може бути безкінечним. Це такий стан організму, при якому треба працювати максимально швидко. Якщо оперативне втручання передбачає певні етапи, і на якомусь з етапів можна зупинитися без шкоди для здоров’я пацієнта – зупиняємось на цьому.

– Зараз по всій Україні є проблеми з електропостачанням, що робите у такому випадку?

– На щастя, у нашій лікарні з цим все добре. Після третього обстрілу, направленого на інфраструктуру, у нас почалися невеликі перебої, але протягом декількох годин все було полагоджено, а до цього ми взагалі не відчували відсутність світла чи тепла. Нам пощастило ще в тому плані, що ми в новому корпусі «Охматдиту» – його будівництво почалося ще в 2009 році. З початком війни наше керівництво позапланово вирішило переїхати сюди, щоб бути в одному місці, все ж таки будівля сучасна, більш безпечна для пацієнтів та персоналу, має багато джерел автономних для водо- та теплопостачання, вбудовані генератори. В цілому, в лікарні ніхто не відчуває дефіциту, хіба що зв’язок зникає. Коли вимикається світло навколо – мобільного зв’язку практично немає.

– Які трансформації пережила лікарня від 24 лютого?

– Багато наших колег з перших днів залишили Охматдит і поїхали захищати нашу Батьківщину. Багато хто був залучений до лікування поранених, в тому числі дорослих. Особисто в мене, в порівнянні з ними, робота практично не змінилась.

Деякі українські вагітні жінки виїхали в країни Європи. Європейська медицина досить специфічна, там є певні обмеження і нюанси – і фінансова частина, і страхова медицина, іноді дуже проблематично отримати кваліфіковану консультацію, тому я консультував багато породіль онлайн, намагаючись хоча б якось їм допомогти.

– На вашу думку, як змінилася українська медицина?

– Вона безперервно вдосконалюється. Працівники нашої сфери завжди об’єктивно її оцінювали, на відміну від населення… Однак ставлення до української медицини дуже суттєво змінилося після того, як багато українців відчули на собі «утопічну» закордонну медицину. Насправді наша медицина має дуже багато переваг, зокрема в плані доступності, на відміну від інших країн, при цьому не втрачаючи в якості і кваліфікації. 

Наприклад, не дивлячись на війну, паралельно з практичною роботою, ми не припиняємо писати наукові статті та брати участь в науково-практичних конференціях, це теж наш фронт роботи.

Також ми стикаємося з дедалі більшими викликами. Таке враження, що діти з кожним роком стають все важче й важче. Дуже часто зустрічається комбінація вад, яких раніше не було. Кожна вада потребує певної кількості втручань, треба думати, як це зробити нетравматично для дитини. Те, що раніше було тільки в книжках, – тепер робимо ми. 

***

Від початку російського вторгнення в Україні загинуло понад 400 дітей, близько 1000 поранено. Також війна провокує передчасні пологи в жінок, а стрес має негативні наслідки не лише для матері, але й для майбутнього плоду. Немовлята, які народжуються раніше запланованого терміну, потребують більшої кількості кисню. У важких умовах українські лікарі продовжують боротися за маленькі життя та не полишають спроб вилікувати хворих новонароджених. Під обстрілами, між звуками сирен та вибухів – вони продовжують працювати, щоб дати життя тим, хто народився у час війни.

Поділитися: