Людмила Лабович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2023-06-18

Василь Альбічук «Вибрані поезії», упорядник Тадей Карабович, Люблін, 2021.

Василь Альбічук (1909-1995) відомий, перш за все, як народний художник – автор картин, в яких він показував авторське бачення свого власного городу з найрізноманітнішими квітами в рідній Дубровиці-Малій. Про митця в польських публікаціях можна прочитати, що це «polski malarz prymitywista». Так, до речі, звучить і перше речення про нього в польській Вікіпедії. Однак він сам вважав себе професійним митцем: «Дивуюся. Як довго будете мене включати до чужого мені Світу Мистецтва, яким є примітив, наївність… від котрого тікаю якнайдалі зі своїми картинами». Окрім того, Альбічук був свідомим свого українського походження. Уже після смерті виявилося, що він не лише малював картини, але й писав поезію – своєю рідною українською мовою.

Добірку українських віршів митця родом з Південного Підляшшя підготував Тадей Карабович, поет, перекладач, літературознавець, головний редактор «Українського літературного провулка». У 2021 році вийшла друком книжка з вибраними поетичними творами Василя Альбічука, видана Товариством любителів скансену матеріальної культури Холмщини і Підляшшя в Голі. Раніше розлогу добірку віршів митця Тадей Карабович підготував та надрукував, зокрема, у п’ятому томі «Українського літературного провулка» за 2005 рік.

70-сторінкову публікацію відкривають дві статті: «Мистець Василь Альбічук і його “Городи”» авторства Тадея Карабовича та «Життя і творчість Василя Альбічука», яку підготували спільно Наталія Гарбовська і Тадей Карабович. Тим, хто недостатньо ознайомлений з постаттю підляського митця, вони показують не лише його творчість, але й дають уявлення про внутрішній художній світ творця.

«Мистець був людиною ренесансною; художник, поет, прекрасний знавець рослин, птахів, природи, пір року чи врешті незбагненний любитель рідного краєвиду», – пишуть автори вступної статті. Однак це була також постать непересічна. На це звертає увагу Тадей Карабович, який мав нагоду особисто познайомитися з митцем. Тому й пише він не з перспективи дослідника, який стоїть осторонь та дивиться на Альбічука крізь призму його творчості, але навпаки – показує феномен людини, яка стала відомим художником.   

«Сама розмова з мистцем не була простою, – пише дослідник, – вона відбувалася в присутності його картин, як свідків. На столі лежали засохлі фарби – атрибут його життя, а поруч стояв саморобний мольберт. Розмова точилася неквапно про малярство, про природу і таємничий Всесвіт. На прощання мистець вів гостей до свого городу і показував диво-світ своїх рослин. Це був обряд, якому полонилися всі, хто приїхав до Василя Альбічука».

Вступне слово дозволяє глянути на митця, перш за все, як на дуже оригінальну людину. Окрім того долає стереотип про «польського художника», бо ж – як пише упорядник – хоч Василь Альбічук не афішував, ким він за походженням, але – «не скривав своєї релігійної приналежності до православ’я та української національності». 

Вірші подані до друку з архіву професора Михайла Лесіва. Проте поетична творчість художника подолала цікавий шлях. Сам митець хотів переказати свої зошити лікареві Богданові Мартинюкові, однак не встиг, відходячи у вічність 22 липня 1995 року на 86-му році життя. Тому й після його смерті рукописи з українськими віршами потрапили до Окружного музею в Білій-Підляській. Згодом передано їх професору Лесіву, щоб він надав наукову характеристику літературній творчості Альбічука. 

Збірка містить кільканадцять різноманітних віршів. Підляський митець описує в них село та життя в ньому, військову службу, війну та повернення до рідної Дубровиці, в якій:

«Пустине подвірья, на місці нема

батьківської рідної хати

а в братовій хаті чужая сімья…

не вишла мене зустрічати».

Збірку відкриває «Уривок з панщизних часів», у якому автор відсилає до місцевого фольклору, пов’язаного з вітанням Нового року – звичаю «гоготання», що кількадесят років тому був ще живий у багатьох селах у північній частині Підляшшя.

Деякі вірші чисто народні – в них мова про природу, сільських людей та їхні радості і смутки. Однак є також твори більш задумливого характеру – про плин часу, ненависть між народами. Особливо цікавий вірш «Післявоєнний 1946 р.», що став останнім у збірці. Це поема, поділена на сім частин, у якій життєві історії (вбивство друга Миколая) переплітаються з роздумами про народи, національну ворожнечу, зречення свого походження. Поет виразно заявляє «Не можу походже[ння] свого я встидатись». І сьогодні актуальними є багато рядків цього твору, як хоч би:  

«І неповинна підлягати 

Нація одна другій,

Повинна кожда зберегати

Етноприродній звичай свій».

Читаючи поезію Василя Альбічука, бачимо, що автор дуже добре знав український правопис, але він зберігав місцевий мовний колорит. Знайдемо в його поезії говіркову лексику, як, наприклад, «полап» (стеля), а також численні слова, які показують звукові та граматичні відмінності з літературною мовою:  тверде «р» («зорами», «писара») та тверде «ч» («ночи»), закінчення орудного відмінка однини іменників жіночого роду на -ою («душою») та багато інших рис, які повинні зацікавити мовознавців.

Ця книга є важливим виданням, яке дозволяє глянути на Василя Альбічука не лише як на художника, але й обдарованого поета. Є вона водночас і доказом того, що підляський митець був свідомим свого українського походження. Не лише розмовляв українською мовою, але й писав нею вірші. Це також цікаве джерело знань про внутрішній світ митця, якого слід чітко назвати українським художником. 

Поділитися: