Аліна Кувалдіна ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2023-04-30

Олекса Манн – український художник, есеїст, арт-куратор та ілюстратор. Після повномасштабного російського вторгнення митець почав працювати над п’ятим розділом свого невербального графічного роману «Codex» під назвою «Війна і антивійна», відображаючи таким чином власну рефлексію української дійсності. Ця частина вийде окремою книгою в Німеччині, а повністю роман вже готується до друку в Україні. Про те, як війна змінює українське мистецтво та суспільство, в чому цінність митця під час трагічних подій та про власний досвід депресії – читайте у нашій розмові з художником.

У кожній вашій роботі про війну можна помітити певний сюжет. Як ви підбираєте ці сюжети?

Сюжет є, але він, можна сказати, часто метафоричний. Бо там і конкретні події з нашої дійсності, і алегорії того, що відбувається. Я намагаюся більше працювати саме з такими поняттями, як метафора та алегорія, аніж з документалістикою. Мої роботи – не документальна хроніка, а швидше хроніка моїх переживань на цю тему, власних алюзій. Хоча для п’ятого розділу «Codex» я навіть зробив виняток, фіксуючи для себе переживання нашої нової реальності. 

Всі ми знаходимось в такому потужному інформаційному просторі, який просто може привести до вихолощення, якщо ти не будеш працювати з метафорою. Можна швидко скотитися в якусь пропаганду, а не мистецтво. Аби ж створити мистецтво, потрібно пройти по цій грані між пропагандою і документалістикою, ніби по лезу бритви. Багато хто скотився в пропаганду, або карикатурність, або ж якісь прості, лобові рішення. Я намагаюся себе дуже стримувати і усвідомлено торкатися таких речей, аби це було повністю моє, мій світогляд і мій всесвіт, який я розпрацьовую. 

Те, над чим я працюю, – мій власний епос, там є свої графічні ходи і своя структура. Я його назвав «Codex», оскільки це мій звід правил. Цей епос взагалі зроблений за математичною формулою, там є певна власна ритміка та композиційна динаміка, все має бути підпорядковане основному глобальному задуму. І ось ці елементи, сюжети, вони через це і працюють, бо ніколи не вирішені «в лоб».

Але насправді це все далеко не абсолют. Потрібно ще переосмислити, що ти зробив зараз. Можливо через рік, через два, через десять років мені це здасться зовсім не цікавим – для мене, як для художника. Просто зараз я розмірковую на цю тему таким чином.

Як, на вашу думку, війна змінить українське мистецтво?

Війна дає усвідомлення того, що справжнє, а що – ні. Коли постійно перебуваєш у такій стресовій ситуації, дуже сильно починаєш це відрізняти. І мені здається, що деякі речі, які були «висмоктані з пальця» в нашому мистецтві, відійдуть на задній план. На них просто не будуть звертати увагу ні професіонали, ні публіка. Можливо, це буде якийсь новий виток в українській культурі.

Зараз все дуже жваво, ніби оголений нерв. Це можна спостерігати і по різних дискусіях, які ведуться. Людина робить неправильний крок, на чомусь хайпує – це одразу видно, що це не справжня річ. І я думаю, що будуть дуже цінуватися чесні висловлювання. В яких люди пережили те, про що вони кажуть і про що висловлюються, а не вигадують собі якісь сенси: або кон’юнктурні, або в канві якоїсь основної мейнстримової політики. Наприклад, західної повістки.

Зараз Україна, мені здається, насправді буде задавати ці правила гри. Бо, на мою думку, не тільки нам зараз потрібна європейська культура і європейське мистецтво. Європі також потрібна Україна як абсолютно інший інтелектуальний, культурний капітал. Наша країна показала, що вона зараз собою являє. Тому почалось таке велике захоплення українською культурою. Європі теж це необхідно. Тобто тепер це буде симбіоз, взаємообмін. І після війни тим більше. 

Після Другої світової війни та Голокосту в мистецьких колах існувала дискусія на рахунок того, чи можливо взагалі творити після такої трагедії. Чи існує зараз подібна дискусія в Україні? Яка загалом цінність художника під час війни?

Така дискусія, в принципі, є. І багато хто на цю тему акуратно вже висловлювався. Хоча творити після Голокосту і було неможливо, але все одно дуже багато було створено після нього. Бо художник в широкому розумінні (тобто також, наприклад, і режисер, і письменник) так побудований, що він все одно рефлексує. 

Тому в таких карколомних історичних моментах, в яких ми зараз опинилися, все одно художник буде працювати, незважаючи ні на що. Можливо, просто дехто йде в якісь більш абстрактні речі. Мені взагалі здається, що під час і після цієї війни буде розквіт абстрактного мистецтва. Реальність настільки жахлива і настільки вбивча, що люди підуть в безпредметне мистецтво, бо предмет буде наразі здаватися взагалі якимось непереконливим. Звичайно, я не можу прогнозувати, але мені так здається, спостерігаючи за собою та своїми тенденціями. 

З приводу того, чи можна творити після Бучі, умовно кажучи, я, наприклад, довго абсолютно нічого не робив як художник. Це я зараз почав збиратись, приводити себе до норми і працювати. А тоді не знав навіщо це робити, був в такому розгубленому стані. Була помітна для мене перерва. Особливо, коли ти звик працювати кожен день і робити якісь речі, фіксувати свої ідеї. З моїх колег, з якими я спілкуюсь, багато хто також мав таку вимушену паузу.

Щодо цінності художника під час війни – вона в процесі осмислення. Бо, по-перше, багато речей треба проговорювати, називати речі своїми іменами. Це може зробити і художник, і письменник, і режисер. Деякі речі не названі. І вони настільки страшні, настільки жахливі, що їх треба називати. Для того, щоб з ними можна було працювати і опрацьовувати цю травму, яка, в принципі, у нас буде грандіозною за масштабами. 

У січні ви опублікували запис у мережі Фейсбук, де розповідали про власний досвід депресії та біполярно-афективного розладу. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше для наших читачів.

Перед Новим роком, десь місяці за два, я почав себе погано почувати. Не розумів, що зі мною сталось. І при чому це не тільки на моральному, але й на фізичному рівні. Це ніби якась бетонна плита, яка тебе притиснула і ти нічого не можеш робити. Також в мене пропали всі смаки, і я спочатку думав, що в мене ковід. Крім цього, втратив сон, почав відчувати постійну тривогу, яка перетворювалася на апатію. Зі мною відбувалися такі гойдалки. І мені порадили записатися на прийом до психотерапевта і психіатра, аби зрозуміти, що зі мною відбувається.

Я пройшов масу тестів і після розмови з лікарем мені поставили діагноз «клінічна депресія важкої стадії і біполярний розлад другого ступеню». Був дуже здивований цим діагнозом, бо не міг уявити, що таке може бути. Тоді розпочав лікування та відвідування психотерапевта. Вирішив після Нового року написати про це на Фейсбуці, бо багато хто запитував, що зі мною та куди я пропав.

Я знав, що зараз є дуже багато людей, котрі почали страждати на депресію. Це така проблема, яка може статись з кожним, і потрібно робити все, щоб її дестигматизувати. В нашому суспільстві вона вже певною мірою дестигматизована, але все одно мені постійно трапляються якісь речі типу «може, йди там покопай лопатою», «займись спортом» і тому подібне. І я розумію, що багато людей цим страждають. У мене достатньо велика аудиторія людей, яка читає те, що я пишу. І я чесно розповів, що зі мною відбулось.

Якою була реакція на вашу розповідь?

Мені почали писати люди. Це були напевно тисячі повідомлень. Дуже велика кількість людей просили дати контакти лікаря та психотерапевта або запитували, яке мені прописали лікування. Це були люди, які або самі страждали від депресії, або хтось з їхніх рідних. Я зрозумів, що це серйозний шматок людського болю. Намагався спочатку всім відповідати, а потім, коли листів стало дуже багато, просто відповідав, що не можу просто так давати контакти лікарів без їхньої згоди. Ще дуже великою була категорія людей, яка ділилась своїм досвідом лікування депресії і біполярного розладу для того, щоб мене підтримати якимось чином.  

Також багато людей просто дякували за цей пост, бо вони не знали, що з ними відбувається, а я зміг точно описати симптоми і дав інформацію куди йти, до кого звертатися і як з цим далі працювати та жити. Ці люди просто дякували, що пішли до лікарів після цього поста і припинили будувати якісь ілюзії на рахунок того, що воно саме мине. Я дуже вдячний, що вони поділились цією інформацією, і зрозумів, що не дарма написав про це.

Я також дуже шкодував, що раніше не розумів – що зі мною, і не звернувся на більш ранній стадії. Про це також писав, і люди тоді також скористалися цією порадою звернутися до лікаря.

Тобто українці готові звертатися за допомогою у разі виникнення ментальних проблем, але не достатньо інформовані?

Мені здається, що, по-перше, недостатньо інформовані. По-друге, ця тема не піднімається дуже широко. А в нас зараз буде гігантська проблема, бо будуть, в першу чергу, ветерани, котрі повернуться з ПТСР, депресією і різноманітними розладами. Вони повертаються з м’ясорубки і дуже змінюються, я вже це бачив. Їм треба допомагати і показувати, що допомога існує. 

І тут слід пам’ятати, що наша армія зараз переважно складається з добровольців. Тобто, великий відсоток в ній тих, хто не вчився війні як професії. Це феноменальна річ в новітній історії Європи та світу, про яку далеко не всі знають за кордоном. Зараз за свободу України та Європи воюють українські художники, музиканти, режисери, поети, історики, свідомі політики, для психіки яких навіть бачити ці реалії війни є великим випробуванням. Тим більше вони ніколи до того не брали в руки зброю. Тому травмованість багатьох є цілком передбачуваною, а їхню жертву вважаю героїзмом.

І проблеми будуть не лише у ветеранів, а й у так званих цивільних. Бо важко перебувати весь час під сиренами і бомбардуваннями, коли невідомо – прилетить тобі сьогодні чи не прилетить, чи загинуть твої близькі, які зараз на фронті, і тому подібне. Ти постійно живеш в цьому і тільки про це і думаєш, це постійний стрес. В нас буде дуже травмоване суспільство. І до цього треба бути готовими. 

Поділитися: