Марина Однорог ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №3, 2024-01-21

«Ля Палісіада» – пострадянський нуар. Режисер: Філіп Сотниченко, сценарист: Філіп Сотниченко за участі Аліни Панасенко. В ролях: Андрій Журба, Новруз Пашаєв (Хікмет), Валерія Олейникова, Олександр Пархоменко, Олена Медведєва-Мамчур, Данило Бондарев, Олександр Малєєв, Василь Маняк, Сана Шахмурадова-Танська, Ярема Малащук. Виробництво: Україна, 2023, Тривалість: 100 хв.

«Ля Палісіада» – повнометражний дебют Філіпа Сотниченка, знятий у жанрі пострадянського нуару. Історія розгортається в Україні в 1996 році, за кілька місяців до підписання протоколу №6 Європейської конвенції з прав людини, що передбачав відмову від смертної кари. За 5 місяців до мораторію на смертну кару двоє старих друзів, детектив міліції та судовий психіатр, розслідують убивство свого колеги міліціонера. Якщо уважно дивитись фільм, то можна зрозуміти, що вони обидва були закохані у вдову загиблого. Але стрічка не про любов, у канві чітко прослідковується тема роботи правоохоронних органів  та беззаконність судових експериментів над підозрюваними.

Здається,  хаос в правоохоронній системі також зчитується в хаосі побудови сюжету самої стрічки. Перші декілька хвилин взагалі не розумієш, що відбувається – ніби дивишся записи декількох різних історій на старій касеті. Художники, виставка, міліція, сімейні посиденьки зі старим сервізом, різниця поглядів, слідчі експерименти – виникає відразу питання: про що взагалі ця стрічка? Події в фільмі відбуваються не в хронологічній послідовності, тому, якщо декілька разів відволіктись від перегляду, можна просто загубитися у вирі персонажів, подій та елементів сюжету. Виникає питання про пару художників: до чого вони, де далі губляться в канві фільму? Вже згодом, аналізуючи всі моменти, розумієш, що всі герої пов’язані: хтось комусь бойфренд, хтось батько, хтось друг, дружина, кохання, мати, кат. Але історія будується не стільки навколо персонажів, скільки навколо основної теми та внутрішніх переживань, а герої лише монотонно розслідують вбивство та свої життєві вибори. 

Довгі кадри та довгі паузи дуже вирізняють фільм серед тих, які вже були зняті за часів незалежності, та тих, які зняті про перші роки незалежності. Режисер ніби постійно зупиняє глядача, переносить в інші події та змушує самому зробити паузу для осмислення: а що це було і для чого? Стан хиткої невідомості та суцільного хаосу, властивий першим рокам в Україні після отримання незалежності, чітко зчитується у стрічці, як у діалогах героїв, так і у зйомці. Хитка невідомість у їхніх станах та виборах, адже один з головних героїв – судовий психіатр – має сумніви, чи на правильному він шляху і наскільки залежний від системи. По суті, він один з тих, хто може забрати життя у невинної/винної людини, адже нагадую – події в стрічці відбуваються за 5 місяців до скасування смертної кари в Україні. 

Цікавими у «Ля Палісіаді» є повтори. Два вбивства, два слідчі експерименти, дві лінії стосунків, двічі застилається ліжко та двічі герої сидять за одним столом. Змінюються тільки герої та їхні вчинки. Так, на початку стрічки лягати на подушки не можна було (згадуємо наше славетне – «це на свято», «це для краси», «це для гостей»), а в одній з фінальних сцен герой спить на цій подушці. Двічі проводяться затримання бандитів і двічі ми чуємо пісню «Вівці, мої вівці», двічі в кадрі з’являється мати засудженого. І схоже, два персонажі дійсно мають проблеми з психікою, але це режисер залишає на розсуд глядачів.

Загалом Сотниченко багато в чому залишає моменти «на подумати» і не ідеалізує чи демонізує жодного героя стрічки. Ми остаточно не знаємо, хто злочинець, скільки фальсифікацій відбулось, хто хороший батько чи хороший хлопець, що сказав єдиний свідок вбивства, як взагалі складаються долі головних героїв – ми бачимо лише систему та її роботу, бачимо елементи цієї системи, які живуть життя від «підняти голову» до нового «підняти голову і дивитись в камеру», систему, де куртка може ідентифікувати тебе як вбивцю, а зробити вбивцею завжди можна того, хто зручніший. Того, хто слабший, за ким не стоять сильні. Систему, яка видає фальшиві дипломи та фальшиві діагнози. 

«Ля Палісіада» – це однозначно фестивальне кіно, яке варто дивитись не під попкорн, а бажано ще потім мати можливість рефлексувати з іншими. Спочатку виникає питання: навіщо я взагалі це дивилась і навіщо нам такий фільм зараз? Відчувається якесь обурення і відчуття, що частину фільму спеціально не показали, аби змусити глядачів страждати, окутує такою липкою темрявою від перегляду. Але потім з’являються зовсім інші відчуття і враження. Саме через повне нерозуміння фільму на початку відкривається багато сенсів і внутрішнніх питань згодом. А що було б, якщо б смертна кара досі існувала? Чи система правосуддя змінилася за ці роки, чи ми досі, як оператор у фільмі з руками, що трясуться, спостерігаємо за цими прогалинами? І чи дійсно для когось життя людини – це лише калюжа крові, яку змивають в каналізацію?

Поділитися: