Радіо Щецінського університету – майданчик для українських студентів

Мирослава Рудик ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №3, 2024-01-21

Мирослава Рудик приїхала в Польщу після початку повномасштабного вторгнення і зараз працює як журналістка NiUS Radio в Щецінському університеті. Там проводить численні розмови зі студентами з України, в яких вони розповідають про своє нове життя, про свої болі і радощі, важливі досягнення та тугу за батьківщиною.

Далі – пряма мова.

***

Життя дуже непередбачуване. Ніколи не думала, що доведеться розпочинати все спочатку у польському місті Щецін. На жаль, війна перевернула наші життя. У березні 2022 року після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я приїхала сюди до своєї родини, адже мій чоловік і син вже давно проживають тут, а я весь цей час завжди була між Україною і Польщею.

Щецінський університет завжди був для мене інтелектуальним центром, місцем творчої і духовної сили. Я маю надзвичайно приємні спогади про своє семестрове стажування у 2019-2020 навчальному році. Тут я познайомилася з чудовими людьми, знайшла однодумців, перейняла позитивний досвід у викладанні журналістських дисциплін. Було надзвичайно приємно, що з початком війни викладачі Щецінського університету цікавилися моїми справами, чи я перебуваю у безпеці в Україні. Це дуже підняло мій дух. Університет робить дуже багато для помочі Україні та українцям, які волею долі опинилися тут, і я безмежно за це вдячна.

Ніколи навіть і не мріяла, що мені випаде нагода бути частиною цієї академічної спільноти. Що саме тут розпочнеться новий етап мого професійного життя, що саме тут знайду таке розуміння і підтримку з боку друзів-поляків. З літа 2023 року я почала працювати на NiUS радіо Щецінського університету (niusradio.pl/podcasty/2468-ukraincy-na-uniwersytecie-szczecinskim).  Це для мене був абсолютно новий журналістський досвід, адже до цього я працювала журналісткою у пресі, була головною редакторкою газети і студентського порталу. Про радіо мріяла з дитинства, однак якось мене оминула ця професійна стежина. 

В молодому колективі радіо, яке діє в структурі Центру медіаосвіти та інтерактивності, директор Конрад Войтила визначив мою нішу в системі радіосітки, а саме – приготування новин університету українською мовою, запис подкастів про медіа, інтерв’ю про журналістику і зміни в ній саме в час війни в Україні, а також розмови зі студентами Щецінського університету з України, які теж починають життя з нуля в Польщі. Мені так знайомі їхні труднощі і проблеми. Під час розмов зі студентами ми разом переживаємо цей біль за долю України. Часом просто котяться сльози, бо важко стримати емоції. Ми ставимо запис на паузу, розмовляємо, заспокоюємо одне одного і продовжуємо розповідати ці історії.

Як писав Тарас Шевченко, «у кожного своя доля і свій шлях широкий», хтось приїхав до Щеціна ще задовго до війни, як, наприклад, студент-журналіст Микита Прилепа із Запоріжжя, щоб здобути європейську освіту, пізнати світ і знайти себе в ньому. Він зразковий студент, прекрасно фотографує і має неабиякі літературні здібності. Але кожен день його охоплює хвилювання за рідних, які залишилися у Запоріжжі, адже місто весь час перебуває під обстрілами.

Схожа життєва історія в Олександри Турчиної, яка приїхала до Щеціна ще у 2020 році з Мелітополя, який тепер окупований російськими військами. Олександа щиро ділиться своєю життєвою історією, дає поради молодшим колегам, як дати собі раду в чужій країні. Її досвід є цікавим в кількох аспектах, за успіхи в навчанні вона отримала стипендію ректора Щецінського університету, а свою дипломну роботу написала про російську пропаганду. Але особисті переживання за рідних в Мелітополі затьмарюють успіх і радість від своїх досягнень, адже часом дівчина навіть не має інформації про життя своїх батьків, оскільки комунікація з окупованими територіями є небезпечною для життя її близьких. Олександра розповідає, що російські військові  перевіряють телефони, можуть з дому забрати електронні пристрої або будь-які речі, які їм до вподоби, за листування з кимось з-поза місцевості б’ють, знущаються. Це становить значний психологічний тиск, до якого не можна ні звикнути, ні його перебороти. 

Інша студентка Ілона Токарева приїхала з бомбардованого міста Суми. Їй довелося тікати під обстрілами. У пам’яті залишилися страшні спогади про танки на вулицях міста. Ілона не може змиритися з тим, що на війні гинуть її знайомі, родичі, друзі. Через незнання польської мови обрала собі англомовний напрямок студій. Ілона є ініціаторкою багатьох волонтерських проєктів.  

Студент Дмитро Сандар приїхав з Луцька вивчати історію в Щецінському університеті. Він мріє стати вчителем і більше працювати над зміцненням історичних коренів поляків та українців. Дмитро бере активну участь у волонтерській діяльності, допомагає в місцевому осередку Щецінського відділу ОУП, головою якого є Іван Сирник.

Теж поглинутий волонтерськими справами і студент факультету менеджменту  Олексій Петляк, однак його не покидає думка про повернення на рідну землю.  

Захоплююча життєва історія у сестер Марти та Ангеліни Репіньовських з Нового Роздолу на Львівщині. Дівчата не лише намагаються здобути освіту в Польщі, а й реалізувати свої вміння і таланти для добра України. Ангеліна вивчає англійську філологію і веде блогерську діяльність, розповідаючи своїй аудиторії про Україну. Марта є студенткою факультету культури і мистецтв у Києві і теж втілює творчі ідеї. Наприклад, до Дня Незалежності України була режисеркою і акторкою у виставі, яку демонстрували широкому загалу на площі Солідарності в Щеціні. Марта має багато творчих ідей та ініціатив, зокрема волонтерських, для збірок на допомогу українському війську. Дівчата є доньками священника Василя Репіньовського, тому теж активно беруть участь у духовному житті парафій у Свіноуйсьці та Голєньові. 

Своїм життєвим досвідом, як розпочати життя спочатку, діляться студентки Єлизавета Онищук, Олександра Альошкіна, Єлизавета Іваницька, Анна Ляхова, які теж приїхали до Щеціна у час війни. Дівчата розповідають, як вони переживають сум розлуки з батьківщиною. Але їхня сила в тому, що не опускають руки, а вчаться, реалізовують свої вміння і таланти, намагаються бути корисними українській спільноті, бо вважають, що ми, українці, мусимо триматися разом і допомагати одне одному. 

Інша студентка з України Дарія Гелих, попри різноманітні труднощі адаптації в Польщі та мовний бар’єр, вирішила разом зі своєю колегою з напрямку «журналістика» робити подкасти під назвою «Що край, то обичай», які популяризують Україну, її культуру, особливості освіти тощо. 

Як бачимо, українські студенти не живуть безтурботним молодіжним життям. Тут, на чужині, їм доводиться складати свої життєві екзамени. У Щецінському університеті минулого року навчалося 250 студентів з України, а цього року на всіх напрямках – вже близько 500. Це досить вагома частка у загальному обсязі і кількісно чи не найбільша серед представництва іноземців. І вони всі прагнуть внести свою лепту у соціокультурний простір Щеціна.

Українці вдячні Щецінському університету за підтримку і численні ініціативи щодо інтеграції, а NiUS Radio – за можливість поділитися своєю життєвою історією.  Кожна така зустріч і розповідь є унікальною та особливою, бо розкриває внутрішній світ героя через ті складні обставини, в яких він опинився. І всі ці історії об’єднує одне – спільна тривога за долю України. А ті маленькі кроки та хороші ініціативи молодих людей не лише репрезентують нас як націю в Польщі, а також наближають нашу перемогу.

Поділитися:

Категорії : Україна-Польща

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*