Тетяна Данюченко ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2022-03-27

Я до останнього не вірила у війну – у можливість повномасштабного вторгнення, у бомбардування Києва, загрозу ядерних вибухів – в Європі, в 21 столітті! Бо здається, здорова психічно людина повірити в це просто не могла. Разом зі мною не вірили мільйони людей, зокрема журналісти, експерти, бізнесмени – тобто люди, які мали би бути «в темі». Я пам’ятаю результати щорічної Мюнхенської безпекової конференції 19 лютого: міністри різних країн, безпекові експерти, чинні та колишні політики, що спеціалізуються на Україні, на питання «Чи буде війна?» переважно відповіли «ні» (63%). Заспокоювало країну і її керівництво. Хоча Байден і заявив прямо, що Путін вже прийняв рішення наступати, а перед цим попереджав про це два місяці разом з британською розвідкою, президент Зеленський та голова РНБО Данілов казали, що вторгнення не буде, а ситуація повністю контрольована.

Але в ніч на 24 лютого я не спала. Лежачи в темряві, гортала і гортала новинні телеграм-канали – там було пусто і тихо. Аж чергове оновлення викинуло сповіщення, що Путін ухвалив рішення про спеціальну операцію. Вмикаю на ютубі російське телебачення – це правда, я чую це своїми вухами. Пишу у фейсбуці: «Почалось» і починаю судомно оновлювати стрічку фб-новин. Пішли перші пости від моїх друзів: «Стріляють» (Київ), «Відрадний. Щось бабахає» (Київ), «Вибух в районі Автошколи. Потужний» (Бровари), «Прокинулися від канонади. Я погано розумію, що це таке. Але хвилин 10-15 був обстріл. Ми поряд з білоруським кордоном з боку Чорнобиля». Стало зрозуміло, що це вторгнення і бомблять не тільки Київ. Набираю мамин номер, вона не відповідає, і знову, і знову, вона мовчить, я сивію на очах. Чи жива моя родина, чи живі мої друзі? Так почалася для мене ця війна.

А далі все як в тумані. Робота як в тумані. Спостерігання за новинами як в тумані. Благання родичів виїжджати. Розмови з друзями. Мама розповідає, як, стоячи на вулиці, бачила в небі «щось довгеньке з крильцями» – це ракети, що летіли на місто. А подруга пише, як вдарило просто біля її дому, а через кілька днів знову в те саме місце, як не спрацювали сирени, як вона бачила літаки низько над своєю головою, як в житті ще так швидко не бігала – це бомбили військове містечко на околиці Києва. Перші смерті, перші кадри з палаючими будівлями.

На роботі кожен другий поринув у справи військового часу: наша постійна авторка Кася стала волонтеркою в Перемишлі, який першим стикнувся з хвилею біженців з України, головна редакторка виїхала на кордон, заступник редактора то возив аптечки і ковдри, то теж був на кордоні – а ми ж мусили ще й видавати газету. У Києві у перервах між бомбардуваннями продовжувала редагувати тексти наша стилістична редакторка.

На вихідних, як тільки робочі питання закінчилися, я поїхала в один із чотирьох офіційних пунктів допомоги українцям, що організувало місто, – у Мультикультурний центр і пробилася (бо не кожного брали!) волонтерити. Там я провела два дні. Хвиля бажаючих була просто величезною: за перший день прийшло більше 500 листів, коли я сіла відповідати на них – в пошті їх виявилося більше 20 сторінок! Тобто були потрібні волонтери, щоби просто відповідати іншим волонтерам, об’єднувати їх в якусь базу. Двері центру не замикалися – постійно приходили люди, які хотіли допомогти, щось приносили. Виникали знайомі відчуття з Майдану – самоорганізації, єдності людей, всі, як мурашки, роблять своє. От українка каже, що вона власниця транспортної фірми, готова надати свої буси для транспортування. От два хлопці-білоруси їдуть на кордон: може, когось відвезти-привезти? От полька із заплаканими очима на автівці з українськими прапорами: я хочу поселити у себе людей, божечки, за що таке горе? Обіймаємося, плачемо. В коридорах сидять вже перші біженці, на наплічничку однієї дитини маленький іграшковий ведмедик – серце стискається, але не можна пускати емоції близько, треба працювати. А далі дзвінки, мільйони дзвінків. Запрацювала міська інфолінія і люди дзвонять: хтось пропонує житло, хтось його шукає, хтось питається про легалізацію. Всі розгублені, розгублені й офіційні служби, бо розв’язання проблеми з документами поки ще немає, всі чекають спеціальний закон, що вийде тільки наступного тижня, тож радимо людям чекати, поки що чекати… 

Між тим насилля росіян в Україні виходить на новий рівень: починається обстріл житлових будинків, кількість жертв росте, і після тижня розгубленості усі різко одночасно починають виїжджати. Від цього моменту мій телефон не замовкає ні на хвилину, дзвінки перебивають один одного, месенджери вибухають від повідомлень. Дзвонять друзі-українці з Польщі, питаються, де вони можуть бути корисними і куди йти волонтерити. Дзвонять друзі з України, питають, куди їхати, що робити, де жити, просять зустріти, поселити в себе, знайти квартиру, волонтерів, ветеринара, підказати маршрут, надати родичам чи знайомим моральну підтримку. А ще вже шукають бронежилети і контакти в Польщі, що можуть допомогти з постачанням. Хтось застряг за кордоном і не знає, як повернутися в Україну. Хтось живе за кордоном і хоче зустріти в Польщі евакуйованих родичів, щоб вивезти до себе. Дзвонять і вдень, і вночі. Хоча ночей у мене вже давно нема, є проміжки кілька годин поспати, а потім знову розмовляти-розмовляти або слідкувати за новинами. Про мене згадують люди, з якими я ходила в перший клас, або брала колись інтерв’ю. Пише прессекретар якогось футбольного клубу і каже, що про них забули і покинули напризволяще в турне. Пише знайома з Європейського інституту Чорнобилю і просить поширити інформацію про ситуацію на Чорнобильській АЄС. Я відповідаю усім, але картаю себе, що не можу усім допомогти, що чогось не знаю і тим паче нічого не можу зробити з ЧАЄС.

Моя родина в Україні вагається: їхати-не їхати. Тітка в підвалі ховатися відмовляється, бо важко спускатися, а мама, незважаючи на тремтячі старечі ноги, бігає після кожної сирени і сидить там в холоді і темряві. Вже невідомо, що для них гірше: наражатися на небезпеку вдома в очікуванні бомб чи небезпеку зісковзнути з хитких сходів в погріб. Аж нарешті вони вирішують евакуюватися – тож шукаю їм транспорт. Квитки на автобуси розкуплені наперед, а їхати потягом старшим людям з дітьми не варіант, бо щоб потрапити у вагон, треба буде штовхатися з чоловіками та купою молодших жінок, а потім їхати в шаленій тісняві і скупченні, можливо, стоячи, можливо, на підлозі, можливо, десь в туалеті. Після важких пошуків знаходжу варіант: за шалені гроші їх погоджуються везти чи то до кордону, чи то до Львова. Але подробиць ніхто не розповідає – всі напружені, питають, звідки я взяла телефон, не кажуть куди і як поїдуть. Напружена і я: чи можна довіряти цим людям, а може, вони зрадники чи зловмисники?

Дві доби і мільярд нервових клітин займає ця подорож до Варшави. Через блокпости дороги України тягнуться в довжелезних корках, постійно лунають сирени, розмовляти телефоном не можна, говорити де ти теж, всім кажуть вимикати геолокацію. У Львові просто пекло від хаосу і напливу людей, і тільки перейшовши кордон з Польщею, мої рідні попадають в тепло і відчувають спокій. Це перші люди, яких я приймаю у своїй варшавській квартирі, але не останні. Максимально в моєму домі було 7 гостей і кожним треба опікуватися: шукати житло, лікаря, білети на літак, необхідні речі, тест на коронавірус, де купити продукти, поміняти гроші, як влаштувати дитину до школи. Дуже вдячна моїм друзям і знайомим тут, в Польщі, і полякам, і українцям, до яких я зверталася і які теж долучалися і допомагали, без них (без вас) я зробила би менше корисних справ.

Одні виїхали, але інші залишилися в Україні. І я кожного дня пишу їм: як ви? Хтось впав в апатію і пише тільки: ок. Кожного дня я бачу цю відповідь від близької мені людини: ок, я жива. І нічого не можу з цим зробити. Хтось не втрачає гумору і після тижня без світла і тепла каже: а шо там, романтика! Хтось продовжує працювати, ростити дітей і волонтерити – з ранку до ночі. Поки чоловіки боронять нашу Батьківщину, ці сміливі і стійкі жінки розвозять продуктові набори, збирають речі для тероборони, плетуть маскувальні сітки, готують їжу для потребуючих, працюють у лікарнях. Вони всі героїні із сталевими нервами та залізним духом, і я знімаю перед ними капелюха.

Поділитися: