Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №10, 2023-03-12

Денис Мандзюк, «Право на смерть. Самогубства у Львові часів цісарства». Львів: Книговій, 2022. – 268 с.

Смерть – це щось таке, що неодмінно тривожить і зачіпає кожну людську істоту. Ми то стараємось її оминати, а то велетенським магнітом нас тягне до неї як до чогось до кінця незбагненного, проте неминучого для всіх. 

Ерос і Танатос – Інь і Ян, певні рушії людства, своєрідні стовпи, довкола яких нерідко нашаровуються різноманітні етапи культури, творчості, літератури зокрема. Якщо добре вдуматись, кожна написана, знята, намальована, продемонстрована історія неодмінно буде мати в собі подих кохання або смерті, або ж одного й іншого. Таке людське життя, така його особливість.

Смерть, проте, буває дуже різною. Вона може бути сьогодні десь дуже далеко, завтра трохи ближче. Несподівано обірвати життя когось з близьких. Здається, ніколи людина не знає, коли буде її остаточна зустріч із суворою панею з косою. Але є люди, які самі прикликають цю дивну гостю, вони у певному виграші перед всіма іншими, саме тому, що погоджуються на зустріч із своїм завершенням добровільно, а отже роблять вибір закінчити своє життя самі.

Мова, звісно, про самогубців. Тема дражлива, неприємна, сумна і тужлива. Але погодьмося, дуже цікава та інтригуюча. Коли чуємо, що хтось собі одібрав життя, одразу починаємо задумуватись про причини, аналізувати, здогадуватись, чому людина на таке відважилась. Чи потрібно бути для такого рішення сміливим, чи навпаки – щось подібне чинять боягузи, що не можуть витримати власних проблем… Питань багато, відповідей мало.

Денис Мандзюк – український журналіст, письменник, стендап-комік у своїй третій книзі «Право на смерть» зробив дуже непоганий зріз та аналіз певної епохи Львова, власне, крізь непросту тему самогубств. Автор розповідає нам про самогубства часів цісарства, на межі XIX-XX століть, у період, який називають Belle Époque (Прекрасна епоха). В цей час одержимість самогубствами охопила місто Лева і «косила» без вибору представників різних соціальних прошарків, національностей, вікових категорій та статей. Причини цих самогубств також дуже різноманітні, автор робить доволі вдалу класифікацію відбирань львів’янами собі життя, подає історичну правдиву інформацію легко, цікаво і, попри доволі, здавалось би, трагічну тему, навіть з легким гумором.

Письменник веде нас окремими розділами, кожен з яких розкриває нову причину самогубств львів’ян прекрасної епохи. Для когось фатальною стала депресія, пов’язана зі швидким прогресом самого часу (Частина I. Фатальна манія прекрасної епохи). Для інших відчайдухів приводом для тотального кроку у вічність ставали погані оцінки та результати в навчанні, і навіть панічний страх перед ними (Частина II. У полоні страху). Загалом «Право на смерть» має шість частин, а також післяслово автора. Кожен з розділів унікальний по-своєму, адже розповідає нам історії людей крізь певну призму. Ми стикаємося з найрізноманітнішими мотиваціями, що підштовхували людей залишити цей холодний світ: нерозділене кохання, борги, сором, намагання втекти від відповідальності за якийсь злочин.

Читаючи «Право і смерть», моментами просто тяжко повірити в те, що все так влучно розказане автором є найчистішою правдою. Деякі випадки настільки абсурдні та карколомні, що, здавалось би, найвигадливіший казкар чи режисер такого б не придумав. Зібрані автором історії при копіткій праці з газетними архівами викликають цілий шквал емоцій. 

Що сподобалось найбільше – це те, яку увагу письменник приділяє Львову як історичному тлу. Навіть згадування старих назв вулиць (у кінці книги маємо для зручності показник сучасних назв вулиць і площ) додають книзі незабутньої атмосфери описаної епохи та її шарму. Автор згадує цікаві локації, якісь традиції, цікавинки, притаманні тому часу. Усім львів’янам неодмінно сподобається непроста роль Пелчинського ставу в тогочасних карколомних випадках самогубств. Мандзюк жартує в книжці на тему того, якби сучасна влада міста була в курсі сумнозвісної слави ставу, то чи б прагнула так завзято його відновити?

Окремої уваги заслуговує остання частина книги (VI розділ. Галерея забутих зухвальців). В цій частині автор виділяє більш детально долі цікавих діячів Львова та ще цікавіших їхніх прощань із життям. Маємо 12 яскравих портретних зарисовок нестандартних життів їхніх нетипових власників та таких же добровільних відходів з нашого земного світу.

У книзі добре продумані і реалізовані кожна деталь та дрібничка. Обкладинка, слово від автора, розділи, хронологія подій, скромні ілюстрації. Якщо можна так сказати, видання є стильним, витриманим в одній атмосфері, тональності. Проєкт доволі ризикований, тому що своєю тематикою може багато кого відлякати. Проте лишень починаючи знайомитись з «Правом на смерть», якби парадоксально це, можливо, не звучало, але приходить розуміння, що з цією книгою час буде не змарнованим, а плідно і гарно проведеним.

Денис Мандзюк чудово розкрив нам частинку історії Львова крізь нестандартну, суперечливу тему. Автору вдалось це реалізувати у дуже невимушений, доступний, цікавий спосіб. Маємо плюс одну книгу до якісної української історичної літератури – літератури, яка викликатиме зацікавлення, обговорення і буде притягувати до себе читачів, яких манить не лише Ерос і Танатос, але й саме життя з його іронією, непередбачуваністю і дивними вибриками.

Поділитися: